Андрій РОМАНЧЕНКО: «Всі професії в театрі – залежні»

«День» вже розповідав про от-от, у жовтні, прем’єру, над якою працюють заньківчани – це п’єса Андрія Бондаренка про один із періодів життя пісняра, композитора, акордеоніста Богдана Весоловського (1915 – 1971), який увійшов у музичну історію Львова як композитор легкого жанру. 

«Львівське танго» гратиметься на Великій сцені і у живому супроводі оркестру. «Вистава про Весоловського – мрія мого життя, – розповів «Дню» керівник оркестру театру Богдан Мочурад. – Він – дуже цікавий композитор, дуже в нього цікава музика».

Режисер – Богдан Ревкевич, який наразі не має часу на розмову, бо дуже зайнятий на репетиціях.

З нетерпінням чекають постановники на запрошеного балетмейстера Максима Булгакова, котрий нещодавно ставив пластику у «Тригрошовій опері», а тепер робитиме хореографію у «Львівському танго». Річ у тому, що Максим Олександрович зараз – у війську, але адміністрація театру домовилася, що його відпустять на місяць для участі у роботі над виставою.

Художник-постановник – головний художник Театру Заньковецької Андрій Романченко, який вже представив Художній раді макет «Львівського танго» та ескізи костюмів. Щоправда, дуже переймався, чи стане коштів на оформлення, але з тим, скидається, нема великих проблем, бо дали добро Андрієві Дмитровичу на придбання тканин. Отож діло буде!

Вистава «Леонардо. Любов, якої не було» Кіма Брейтбурга, Євгена Муравйова. Режисер – Євген Курман. Художник – Андрій Романченко

І далі, власне, розмова з Андрієм Романченком, у якій – і про нову постановку, і про життя у Львові, і про попередні, не у заньківчан, роботи, і про… залежність у театрі – одне від одного.

Принагідно зазначу, що це вже не перша моя розмова з Андрієм Романченком, але про це – згодом. Наразі ж – «Львівське танго».

– Богдан Весоловський жив у Львові у1930-ті роки. Це складний, але надзвичайно цікавий час! – говорить Андрій Романченко. – Я знайшов дуже багато цікавого, коли почав вивчати матеріали щодо цього часу.  Це місто було і польське, й українське, і єврейське, і німецьке… На той час, коли тут жив Весоловський, був запит на українське танго.

Макет вистави «Львівське танго» Андрія Бондаренка. Режисер – Богдан Ревкевич. Художник – Андрій Романченко

Мені, до речі, дуже сподобалася назва вистави – «Львівське танго». Ні Бонді, ні Весоловський, ні ще якось інакше…

Це дуже красиво, дуже поетично – це дуже мене привабило. І я подумав, що дуже хочу, щоби Львів станцював танго.

Ну от, власне, і з'явилася в мене отака сценографія, над якою тепер будемо працювати – щоби все було вчасно і якісно. Щоправда, це трохи буде складно технологічно, але ми це зробимо. Мені здається, що років із двадцять такого у Театрі Заньковецької ніхто не робив.

– А в чому складність і специфіка?

– Режисер поставив мені завдання. Я уважно прочитав п’єсу і дійшов висновку, що це має бути напливно-кліпова система подачі. Водночас, звичайно ж, це має бути Львів 30-х років минулого століття. Також ми маємо розуміти, що це українське в умовах Польщі.

Переглянув дуже багато світлин, з яких, власне, і знайшов підказку. Бо побачив з-під тиньку назви польською мовою. Навіть на нашому театрі, біля службового входу, є такі.  Є такі написи й на вулиці Франка. І не тільки.

От, власне, у нас такі картинки й рухатимуться у чотирьох планах – не згори донизу, а з куліси в кулісу. 

Ескізи костюмів для вистави «Львівське танго»

По-перше, це дуже зручно для режисера, бо весь час змінюється конфігурація сценічного простору. Тобто в певному часі є порожня сцена, а в певному – лабіринти вулиць. Якось вони між собою перетинаються – арки, віконця, ратуша, Катедра і таке інше. В певному часі це вибудовується в якусь перспективу. В певному часі ще якісь конфігурації з'являються.

Перший ряд тих арок, тих панно, тих будівель з рекламами і так далі (перший план) буде з якимись напливами (фантазіями) і працюватиме як інтермедійна завіса, бо дуже багато змін дії.

Однієї вистави у двох актах замало! Здається мені, потрібно цілий серіал знімати, щоби у повному обсязі показати фігуру Весоловського. Щодо «Львівського танго», то у ньому – лірична історія, любов Рени і Бонді. Крім того, варто брати до уваги, що «Львівське танго» – музична вистава. І це буде історія з танго, з рухами, з танцями – цілком, як на мене, виправдана. 

Декорації – мальовані, пласкі. І ця площинна структура міста й об’єми людей, а їх – багато, добре поєднуватимуться.

– Це ж ви зараз вже говорите про костюми?..

– Так. Це дуже красива  епоха. 1930-ті роки в моді – це той екстремум, той фінал в історії моди, який мене цікавить. Це були фасони, це були крої, кожен додавав індивідуальність. Попри те, що це була певна канонізація. Коко Шанель повернула жінці талію! Та й чоловіча мода була цікава. Багато можна про це говорити…

– А капелюшки?

– Так. І капелюшки, й аксесуари, і дзигарики, і тростини, і парасолі – все було важливо. А після 30-х років мода мені – не цікава. І це – не зовсім моя історія.

Ескізи костюмів для вистави «Львівське танго»

– Можу тільки побажати, щоби і фінансово все склалося щодо декорацій і костюмів – з огляду на воєнний час. Але хочу водночас поговорити з вами і про таке. Минуло вже майже два роки, як ви обійняли посаду головного художника театру. І тоді ви мені говорили, що Львів для вас – Terra incognita. Трохи привідкрилася для вас та «завіса»?

– Безумовно. Дозволю собі зробити порівняння з життєвим циклом комах: яйце, личинка, лялечка, імаго. Моя історія з Львовом теж має свою циклічність.

Так, спочатку Львів для мене був Terra incognita, бо я потрапив у дуже незвичне, дивне для себе середовище. Деякий час воно навіть було для мене агресивним. Потім навіть почав думати про те, що не люблю Львів. А от останнім часом, і почалося це ще до війни, Львів мені зайшов. Я не знаю, що трапилося, але я інакше почав бачити і людей, і місто. Всі 6 місяців війни я нікуди не виїздив – весь час був у Львові. Я був зі своїм театром.  Ми і волонтерили, і плели маскувальні сітки, і намагалися якось всі, гуртом, вийти з того стресу… Ми – це всі заньківчани. Актори наші йшли до війська. Ми їх підтримували. Наголошую: всі!

Мав відпустку, але нікуди не поїхав. Бо мені тут – комфортно, цікаво.

Намагаюся багато читати про Львів. Відкрив для себе Винничука – починав з його роману «Танго смерті». 

Не можу сказати, що Львів став мені рідним. Але розставатися – не хочеться…

Ескізи костюмів для вистави «Львівське танго»

– Місце вашого народження – Полтава. Навчалися у Харкові і Києві...

– Так. А працював – по цілій Україні.

– Ваші роботи – це опери, оперети, драматичні твори, лялькові вистави…

– Єдине, що не ставив, – балетні вистави.

– Скільки постановок маєте у доробку?

– Понад шістдесят.

– А у заньківчан скільки вистав?

– «Львівське танго» – п’ята. Перед тим – «Віват, Бушон» з Ігорем Матіївим, «Кассандра» та «П’ять пісень Полісся» з Ігорем Білицем і «Полісянка» з Орестом Огородником. Ще оформляв Різвяний концерт. Але це можна не рахувати, бо не вистава.

– В попередній розмові ви також говорили мені, що завжди мріяли ставити «Гамлета». Мрія лишилася?

– «Гамлет» – наполовину реалізована моя потаємна пристрасть до Шекспіра…

– Як це – наполовину?

– Бо як сценографічний проєкт була здійснена – це мій диплом в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Так, це не поставлена вистава, але моє сценографічне бачення я виплеснув на полотно і в макеті… А Шекспіра я жодного разу не ставив. Але дуже хочу. Хоча в мене був ще один прецедент – для Дніпропетровського театру з режисером Анатолієм Концедайлом я ставив історичну хроніку «Король Джон». Не вважаю це вдалою спробою.

– Можливо, ваші мрії й здійсняться, бо неодноразово говорив мені генеральний директор театру Андрій Олександрович Мацяк, що дуже  хоче бачити в репертуарі «Ромео і Джульєтту»…

– З «Ромео і Джульєттою» для мене – взагалі окрема історія. У віці, напевно, 15 років подивився я у кінотеатрі відомий фільм Дзефіреллі, який справив на мене неймовірне враження. А особливо – сцена у склепі. Як я хотів, щоби Джульєтта прокинулася! 

– Скільки разів дивилися?

– Один. І вражень було аж за край. Зробив навіть копію (малюнок) Ромео і Джульєтти з книжки, яку взяв у бібліотеці.  І читав ту книжку багато разів!

– А до того часу щось про Шекспіра знали?

– Ні! Взагалі нічого. Якраз оцей фільм і зацікавив… Отже, до «Гамлета» я дозрів давно. Може, й до «Ромео і Джульєтти» дозрію.

– Багато працюю з театральними режисерами і часто чую від них про те, що ставлять одну і ту ж саму п’єсу в різних театрах. Водночас наголошують, що це завжди – різні вистави. У вас такого досвіду не було?

– Був – я двічі ставив «За двома зайцями» Старицького. Поверхово не вмію працювати. Тобто за ремарками автора не працюю. Працюю за тим, як відчуваю матеріал. І, на моє переконання, має бути вистава поставлена відповідно до тих обставин, коли матеріал створювався. Бо дуже є багато охочих осучаснювати матеріал. В Івано-Франківську режисер Орест Пастух до мене дослухався,  і мені вдалося зробити майже класичну історію. Вистава – досі в репертуарі. Також я робив «За двома зайцями» в Театрі на Подолі, і там режисер Ігор Матіїв дуже хотів робити сучасну історію. Ми домовилися з режисером, що в цьому варіанті п’єсу потрібно переписувати – зокрема, забрати особливості мови того часу. І вийшла інша вистава, хоча й з тим самим змістом. Як експеримент, таке може бути, а театр Малахова завжди був театром експериментів.

– Чи був режисер, з яким найкомфортніше працювалося?

– Я після закінчення Академії мистецтв 8 років працював з Євгеном Васильовичем Курманом. Не знаю, що сталося, але наші шляхи розійшлися. Ця людина дуже багато мені дала. Напевно, і я дав Євгенові Васильовичу багато. Наш тандем був дуже плідний. Є тільки одна вистава, яка не пішла в нас – на це були об’єктивні обставини. Але решту вистав ми робили як справжній тандем однодумців. Ми їздили скрізь! І це він мене привіз в Донецьк. Працювали також в Одесі і в Києві. Багато було поставлено за ті 8 років вистав.  Й отримали ми відзнаку на «Тернопільських вечорах» за «Качине полювання» Вампілова. І в Києві ми в Молодому театрі поставили Вампілова – «Старшого сина». Планували й до Харкова поїхати.

Я ті 8 років згадуватиму все своє життя.  Це і школа, і надзвичайне задоволення від роботи. З жодним з інших режисерів мені так не працювалося. На мою думку, на той час це був найкращий режисер в Україні. 

– Знову ж таки, повертаючись до нашої попередньої розмови… Ви мені тоді сказали, що знаєте у своїй професії все. Йдеться про вчителів? Можливо, про досвід? Тобто на чому ґрунтується така впевненість?

– На тому, що я на всі питання стосовно театру готовий дати відповідь. Я знаю все, що стосується моєї професії. Не говорю, що знаю все про режисуру. Не говорю, що знаю все про акторство. Не говорю, що знаю все про драматургію. Хоча й про щойно згадане багато знаю.

Що ж стосується візуального ряду – виникнення, виготовлення, тобто того, що глядач бачить очима (навмисне не застосовую слів «сценографія» й «оформлення»), я знаю все! Абсолютно! 

Так. Це і вчителі, і набутий досвід.

Крім того, я був монтувальником (свої вистави монтував), гримером, перукарем, декоратором, бутафором. Взуттьовиком не був, але близько це бачив. І за швейною машинкою можу працювати.  

– Коли спілкуюся з авторами, то вони часто говорять мені про свій фах як залежний – від вказівок режисера.  Щодо вашого фаху… Ви залежні від режисера?

– На мою думку, всі професії в театрі – залежні. Режисер залежить від акторів, художників, монтувальників, адміністрації, дирекції… Бо театр – колективне мистецтво.

Тобто якщо людина не погоджується з тим, що їй доведеться йти на компроміси, то, напевно, їй не треба працювати в театрі.

Вважаю, що ніхто в театрі не має права тягнути на себе ковдру.

Скажу чесно: я можу зробити так, що у виставі буде видно тільки художника. Але я не робитиму того ніколи. Бо, на моє переконання,  те, що робить художник, має бути виправдано режисером, має бути винесено на сцену акторами і має бути сприйнято глядачем.

Мені важливо, щоби оформлення сцени і костюми чітко працювали на спільний задум режисера та інших постановників. Це єдиний важливий для мене аргумент. Інших нема!   

Довідково:

Андрій Дмитрович Романченко  (1970, Полтава) – художник, сценограф.

Фах опановував у Харківському художньому училищі (спеціальність – «Художник-декоратор») та в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури (кваліфікація – «Художник театру»).

Місця праці: Харківський національний театр опери та балету імені Миколи Лисенка (художник-декоратор, художник-гример); Київський муніципальний театр «Київська мала опера» (головний художник);  Донецький академічний український музично-драматичний театр (художник-постановник); Київський національний театр оперети (головний художник); Львівський національний український драматичний театр імені Марії Заньковецької (головний художник).

Нагороди і відзнаки: 2005 – диплом «За найкращу сценографію» Всеукраїнського фестивалю «Тернопільські театральні вечори» за виставу «Качине полювання» О. Вампілова Тернопільського обласного драматичного театру ім. Тараса Шевченка; 2009 – диплом-номінація «За найкращу музичну виставу» фестивалю «Київська пастораль» за виставу «Задунаєць за порогом» С.Гулака-Артемовського Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» (Київ); 2009 – диплом-номінація «За найкращу камерну виставу» фестивалю «Київська пектораль» за виставу «Непорозуміння» А.Камю Київського муніципального театру «Вільна сцена»; 2013 – приз XV Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» за сценографію до вистави «Тьотя Мотя прієхала» Донецького національного українського музично-драматичного театру; 2014 – Премія Національної спілки театральних діячів України ім. Федора Нірода.

P.S. Це вже друга розмова журналіста «Дня» з Андрієм Романченком про особливості творчого процесу сценографа і художника костюмах – перша відбулася у листопаді 2020-го, невдовзі після призначення, за результатами конкурсу, Андрія Дмитровича на посаду головного художника Театру Заньковецької (див. публікацію «Від «Дон Кіхота» до «Гамлета» від 25 листопада 2020 року)

Українське танго Богдана Весоловського «Прийде ще час» можна послухати тут.

Фото «Дню» надав Андрій РОМАНЧЕНКО