Безцінні уроки

Згадаємо: роками щодня рівно о 10.00 він вже в репетиційній залі. За спиною – суцільна стіна дзеркал. Перед ним – кілька десятків танцівників, як зовсім молоденьких юнаків і дівчат, так і вже дорослих чоловіків і жінок. І хоча балетний екзерсис як система вправ сформувався добрих два століття тому і з того часу не надто змінився, але артисту, щоб бути у формі, потрібно правильно налаштувати не тільки руки-ноги, але й душу. Тобто балетний педагог повинен стати такою собі батарейкою, здатною заряджати інших. Саме такою батарейкою півстоліття був видатний педагог Київського хореографічного училища і Національної опери України Володимир Андрійович Денисенко, який на 89 році життя відійшов у вічність, полишивши по собі добру пам’ять серед сотень випускників училища і тисяч «учнів»-артистів!

  Володимир Андрійович Денисенко народився 1933 року в Москві. Батько його був українець із Воронезької області (у тій місцевості, звідки він був родом, багато хто навіть говорив українською мовою). Коли він був маленький, тато часто брав гітару, грав і говорив: «Володя, танцюй». И він з таким задоволенням пускався в танок... Від батька, напевно, і передалася  любов до мистецтва. На жаль, у 1944-му батько загинув на фронті – невдовзі після того, як Володимир вступив до Московського хореографічного училища, у клас Миколи Івановича Тарасова. Зустріч з останнім стала для В. Денисенка доленосною як в сенсі оволодіння майстерністю артиста балету, так і з точки зору формування світогляду, ставлення до хореографії й до мистецтва в цілому. М. Тарасов проводив зі своїми учнями копітку виховну роботу. Жоден рух, стрибок чи обертання його учні не виконували механічно, бездумно. Уважно прислуховуючись до мелодії, її характеру, кожен з них наповнював рухи власним сприйняттям музичних інтонацій. Педагог не нав’язував їм свого ставлення до того чи іншого музичного твору. Часто для показу педагог обирав одного зі своїх учнів, щоб той за детальними вказівками демонстрував запропоновану комбінацію перед усім класом, і майже завжди цим обранцем ставав невисокий, але дуже зграбний і вправний Володя Денисенко.

Дійсно, за оцінками сучасників, він мав широкий і легкий крок, високий та далекий стрибок, надзвичайну гнучкість та пластичність. Окрім цього йому були притаманні експресія, запальний темперамент, сміливість і бездоганність у виконанні найскладніших класичних рухів. Все це дозволяло В. Денисенку сподіватися на те, що його, як обдарованого та перспективного танцівника запросять до трупи Великого театру. «Час був важкий, голодний, – розповідав Володимир Андрійович, –  але з якою радістю я осягав світ балету – словами цього не передати... На випускному іспиті в училищі головою комісії в нас була сама Галина Сергіївна Уланова. І я, єдиний із всіх хлопчиків випуску, одержав оцінку «5». Але у Великий театр мене не взяли – через маленький зріст. Дали направлення до Театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка. Але я так засмутився, що вирішив балет зовсім закинути. Без проблем вступив до Московського авіаційного інституту. Навчався добре, але пристрасть до балету не давала спокою... Через півтора року вирішив спробувати повернутися. Попросив мачуху, щоб вона сходила в театр Станіславського й розпитала, чи не візьмуть мене назад. А там сказали: «Він тоді не захотів нас, а тепер ми не хочемо його». Тоді я пішов до міністерство культури: «У якому місті Радянського Союзу потрібні танцівники?» Сказали: «Поїдь у Харків». І я поїхав... Вісім років танцював сольні партії в Харківському театрі опери та балету».

Поява на сцені українського театру артиста з бездоганною хореографічною підготовкою стала знаковою подією не лише для театру, а для всієї харківської сцени. В. Денисенко одразу заявив про себе як виконавець головних партій. Разом з тим, проблема маленького зросту залишилася, і тому танцівник виконував переважно характерні ролі. Шукаючи нових засобів художньої виразності, артист брав активну участь у нових постановках, готував сольні мініатюри. У харківський період життя розпочалася педагогічна діяльність В. Денисенка. Балетна трупа Харківського театру опери та балету була досить строкатою за рівнем підготовки. На одній сцені виступали балетні артисти з різних театральних, подекуди напівпрофесійних шкіл. Тому керівництво театру звернулося до В. Денисенка з проханням проводити регулярні заняття з трупою. Він організував на харківській сцені не просто клас удосконалення – його заняття стали справжньою школою хореографічної майстерності та професійного зросту. Він створював комбінації, відпрацьовував рухи, показував незнайомі технічні елементи і паралельно сам набирався необхідного педагогічного досвіду.

В середині 60-х рр. ХХ ст. розпочався новий етап у житті та творчості В. Денисенка: він переїжджає до Києва, де йому запропонували місце у педагогічному колективі Київського хореографічного училища. «До Києва потрапив завдяки дружині,  – розповідав Володимир Андрійович, – точніше її батькові – Володимиру Михайловичу Скляренку. Він був відомим режисером, ставив і драматичні спектаклі, і оперні – у Харкові, Львові, Києві. Він і посватав мене в Київське хореографічне училище. У київський театр мене знов-таки через зріст не взяли – що поробиш, принц повинен бути видним і рослим». Заглибившись у викладацьку роботу, більше не робив спроб повернутися на балетну сцену. Весь свій талант, творчі задуми, виконавський досвід та амбіції він почав втілювати у своїх учнях.

Зі стін Київського хореографічного училища вийшла ціла плеяда учнів В. Денисенка, які згодом посіли провідні виконавські позиції у багатьох театрах опери та балету в Україні (В. Лебідь, В. Відінєєв, С. Сєрков, А. Козлов, Д. Клявін, С. Лукін, М. Прядченко, В. Писарєв, Т. Таякіна, Л. Сморгачова, Р. Хилько, М. Мотков, С.  Бондур, А. Гура, І. Буличов, Г. Жало, Є. Кайгородов, М. Міхеєв, О. Стоянов та ін.). Саме у  його класі навчалися Л. Сарафанов (нині зірка Михайлівського театру), М. Белоцерківський (прем’єр  Американського театру балету), О. Рябко (прем’єр Гамбургського театру), І. Мамонов (керівник балетної школи «Стар Балет»: м. Майнц, Німеччина), І. Путров (Лондонський Королівський балет)… Педагогічний стиль В. Денисенка неодноразово ставав об’єктом вивчення його колег по хореографічній сцені. Його успіхи високо оцінював метр балетної педагогіки – керівник кафедри хореографії Ленінградської консерваторії П. Гусєв.

В балетні педагоги заради слави не йдуть. Просто є мистецтво класичного балету, і є ремесло – навчати цьому мистецтву інших. В. Денисенко ніколи не ставив перед собою мету – виліпити з учня зірку. Зірками вони стають самі в залежності від міри таланту, характеру, удачі. «Якщо випускник знайшов себе в професії – знайшов свій театр, амплуа, затребуваний в роботі, то я щиро радію за нього». Володимир Андрійович ніколи не пропускав прем’єрні вистави своїх учнів, яких за всі роки педагогічної діяльності в нього було більше 300! Тож в українському балеті він особистість воістину легендарна... Видатний хореограф XX століття Анатолій Шекера не тільки високо цінив діяльність В. Денисенка на ниві створення власної української школи чоловічого танцю, але й став активним помічником і головним користувачем результатів роботи педагога з тими, кому судилося потім стати виконавцями створених фантазією хореографа партій. Серед учнів Володимира Денисенка чимало тих, хто після завершення блискучої танцювальної кар'єри, знайшли визнання як хореографи. Саме такий шлях – від станка під наглядом вчителя до власних постановок – пройшли Віктор Литвинов, Вадим Федотов,  Давид Авдиш…

Чи не найважливіше те, що В. Денисенко залишив по собі чітку систему координат на шляху створення майбутнього професійного танцівника, якою тепер плідно користуються його послідовники – сучасні педагоги як училища, так і театру. Визнається, що коли артист балету дозволяє собі пропускати ранковий клас, то поступово перетворюється на халтурника. «Классичного балету без класу не буває, – наполягав педагог, – це основа основ. Не приховаю, є артисти, які зневажають клас. Навіть серед прем’єрів такі зустрічаються. Але рівнятися все ж треба на інших. Наприклад, Олена Філіп’єва до класу ставиться з дуже великою повагою. Здавалося б, вже кому-кому, а їй можна було б і пожаліти себе. Але щоб вона хоч коли-небудь на уроці дозволила собі недбалість в позі або русі – жодного разу такого не було. Все залежить від людини. Наприклад, наша уславлена в минулому балерина Раїса Хилько досі кожен день робить клас у станка, хоча давно пішла зі сцени... Балетний екзерсис – він дуже дисциплінує артиста і допомагає тримати у формі не тільки тіло, але і душу»...

Раду Поклітару кількома словами і дуже влучно змалював вклад цього Педагога з великої літери: у нього стільки випускників, що ними можна було б наповнити трупи кількох балетних сцен. Вдячні учні неодноразово влаштовували грандіозні концерти на честь ювілеїв улюбленого педагога, заради яких з’їжджалися з різних країн світу. Так само, як і востаннє – аби попрощатися з ним навіки… Пам’ять про видатного Вчителя житиме в серцях його учнів, які розгорнули активну роботу по увічненню імені  й школи Володимира Денисенка, по збору й акумуляції його педагогічного спадку. Один з репетиційних залів хореографічного училища носитиме його ім’я; на стіні зали Національної опери України, де він проводив свої безцінні уроки, мудрими добрими очима з портрету він стежитиме за нелегкою працею нинішніх і майбутніх танцівників;  збираються матеріали для створення фільму про діяльність В. Денисенка, а також книги, яка стане як пам’яткою про видатного вчителя, так і безцінним методичним посібником для тих, хто стане після нього на шлях виховання артистів Балету – найвишуканішого і найважчого з мистецтв!