Біржа талантів

Цей форум представляє роботи театральних постановників віком до 35 років. Мета акції — продемонструвати потенціал молодих режисерів і створити ситуацію, в якій перспективні митці опинилися б у центрі уваги як професіоналів, так і глядачів. Фестиваль можна назвати біржею для просування молодих талантів. У програмі представлять 12 вистав, і це буде спроба зазирнути в майбутнє українського театру і взяти участь у його формуванні.

Всі вистави на фестивалі — різні, не схожі одна на одну! Документальний проект «ДИПЛОМ» Сашка Брами і загадково-гротескова «Лєна» Тамари Трунової. Виклик-ляпас розважальному буржуазному театру «Історія про людину, з якою трапилась історія» Антона Романова і поруч класичні взірці улюбленого глядачами всіх епох жанру «шаленої комедії» — «Потрібні брехуни!» Стаса Жиркова та «Жінка і чиновник» Дмитра Морозова. Жорсткі й актуальні спектаклі за сучасною українською новою драмою «Нєвинасімі люді» Олександри Правосуд, «Vій 2.0» Максима Голенка, «Сімейні сцени» Дмитра Весельського, а поруч — містичний «Готель двох світів» Ореста Пастуха та «Двоє на гойдалці» за класиками світового театру. Грайлива дитяча казочка «Не хочу бути собакою!» та психологічний тест для дорослих «Home, Sweet Home!».

В освітній програмі фестивалю — лекції Анни Липківської, Наталії Єрмакової та Майї Гарбузюк з історії української режисури, а також майстер-клас з методології роботи з актором Дмитром Богомазовим.

«День» звернувся до відомого театрознавця Анни Липківської, щоб вона поділися своїми  думками про форум, який щойно відкрито, і нещодавні  події, які всіх нас змінили.

Вночі 30 листопада 2013 року розпочався унікальний, безпрецедентний період. Подій, емоцій, людей, що вмістилися у ці неповні десять місяців, могло б вистачити на кілька життів. Пори року змінювалися майже непомітно. «Як ти провів літо? — Поглядом...» — У цьому популярному жарті із соцмереж, як ведеться, самого жарту — дещиця...

«Сухий осад» останніх місяців — досвід кривавих соціальних зрушень на власній території, якого не мали, принаймні, три покоління нині живих українців. І цей процес триває.

Театр якось проґавив його назрівання. Не ставив гострих запитань, не бринів передчуттями. Хіба що неочікуваний кількарічний аншлаг на «Калігулі» А. Камю у Рівному мав би впевнити у думці: «І справді: щось не так у королівстві...» («Гамлет»).

Але передчуттями, не почутими вчасно, як і належить пророцтвам, рясніли найновіші п’єси та роботи художників. Наразі тексти «Деталізації» Дмитра Тернового, «Партії» Євгена Марковського, «Слава героям» Павла Ар’є виглядають написаними ледве не на барикадах, хоча вони «попереджали» про них на рік-два раніше. Так само до 2012 — першої половини 2013 рр. належать і роботи Василя Цаголова з циклу «Привид революції» та «Одна країна — одна пісня» Ігоря Гусєва, де на карті України на заході птах у клітці — з написом «Птах», а на сході, теж у клітці, — «Птица», «роздільну» ж стрічку на липкій основі можна пересувати, як хочеш... А до того, 2010-го, ще один одесит Стас Жалобнюк написав картину з назвою «Ми йдемо скрізь»: людина у касці й балаклаві, видно лише очі, підпис — цитата з В. Ющенка про шлях до Європи, але слово «Європа» перекреслено й згори додано: «Прошу прощения...» Як тут не згадати сакраментальне Вайльдове: «Життя наслідує мистецтво значно більшою мірою, ніж мистецтво наслідує життя».

Театр відгукнувся на карколомні події останнього часу лише «за фактом». Найчастіше — розсипом особистих ініціатив окремих митців, тими «краплями в океані», що ними на Майдані та серед волонтерів стали тисячі людей без розподілу на професії та «місця основної роботи». Нині цілими колективами дають благодійні вистави й концерти — на користь вояків та біженців: Національний театр ім. І. Франка, Одеська опера, Рівне, Запоріжжя... У спекотне міжсезонне затишшя «Варшавська мелодія-2» з Адою Роговцевою спричинила аншлаг у київському Будинку офіцерів, а зібрані кошти передали на потреби госпіталю. Навіть якщо керівництво окремого театру позиціонує себе «поза політикою» (про таке розказують харків’яни), то ніхто не в змозі заборонити акторам завантажити «бусік» усім необхідним та відвезти пораненим.

У мистецькому ж сенсі рефлексія на події — ще попереду. Це природно: перебуваючи всередині ситуації, та ще й у стані постійного стресу, важко відсторонитися й узагальнювати. І тут стає в пригоді понад двотисячолітній досвід світової драматургії, котра вся «проростає» з екстремальних ситуацій та позамежних зусиль персонажів щодо їх подолання.

Бо ж наш нинішній досвід унікальний лише для нас самих. Людство переживало такі події та періоди незліченну кількість разів і напрацювало щодо них масиви високохудожніх та високорозумних творів.

І вся ця «теорія драми» миттю стала для нас повсякденною практикою. Те, з чим у житті героїв ще одного, крім Шевченка, ювіляра нинішньої весни — Вільяма Шекспіра — акторам та глядачам доводилося себе ідентифікувати через певні зусилля, тепер і є нашим життям. «Ромео і Джульєтта» — «тітушки» та Самооборона, «Гамлет» — заколот Лаерта, ницість короля, «вчасна» іноземна інтервенція з метою підібрати «нічийну» владу, «Міра за міру» — подвійна мораль за принципом «друзям — усе, ворогам — закон», власні Річарди та Генріхи — все змішалося у казані поточного моменту...

Наразі театр уже підступається до таких сюжетів. Приміром, київське «Колесо» реанімує власну виставу десятирічної давнини — «Портрет планети» Ф. Дюрренматта, і те, що здавалося тоді доволі умоглядним, сьогодні виглядає ніби цитатою з мас-медіа: колонізатори прирікають на смерть одних людей, щоб порятувати інших, і це доволі химерний «порятунок»; країна веде у джунглях невідомо з ким тривалу й марну війну, котра ледь не механічно перемелює молоді життя, причому батьки навіть позбавлені можливості поховати по-людськи власних дітей... Завдяки молодому режисерові Дмитру Весельському в Київському театрі драми і комедії з’являються «Сімейні сцени» Анни Яблонської — і текст звучить інакше, ніж в інших, давніших постановках. Він — про те, що нам усім тільки належить пережити у майбутньому: про неможливість повернутися з війни у мирне життя, навіть коли ця війна вже скінчилася...

А на прискіпливу увагу митців продовжують чекати інші шедеври світової класики — «Семеро проти Фів» Есхіла, «Король Убю» А. Жаррі, «Троянської війни не буде» Ж. Жіроду, «Андорра» М. Фріша...

...Скасовують театральні фестивалі, про фінансування прем’єр годі й мріяти, у «режимі очікування» застигли по всіх усюдах актори з Донецька та Луганська.

Але відкрилися сезони у театрах, щовечора одні люди виходять на кін, інші — дивляться на них із зали, і всі вони мають зараз направду унікальний шанс зрозуміти щось найважливіше про час і про себе.

Бо, звісно ж, «мине і це»...