Борис Ланкош: Межі свободи позначає кохання

Режисер Борис Ланкош починає фільм цілком безневинно, як ліричну чорно-білу комедію часів «сталінської» (1952 р., Варшава) ПНР. Але чим далі, тим більш непередбачувано розгортається сюжет. Відчуття жанру в Ланкоша чудове: він вправно поєднує комедію, трилер, фільм-нуар і кінохроніку, та ще й робить це так, щоб «Реверс» урешті набув глибини притчі, — зокрема, про те, з якого сміття зростають історичні міфи.

За всього комізму в потрібні моменти режисер створює колосальне напруження. Вищий за будь-які похвали й акторський ансамбль, особливо акторки Агата Бузек, Крістіна Янда, Анна Польони, котрі грають три покоління однієї сім’ї. Історія про те, як тиха працівниця одного з варшавських видавництв намагається приховати золоту монету, долар США, весь час ковтаючи її, а потім розправляється з коханим, який виявився агентом держбезпеки, й за допомогою сім’ї позбавляється слідів убивства, аж ніяк не виглядає нереальною. Навпаки, чим більше абсурду на екрані, тим більше віриш у те, що відбувається — адже у такому смішному і страшному гіньйолі були змушені жити й грати свої ролі мільйони людей. А кольоровий і досить несподіваний фінал додає всій історії особливої пронизливості. Поза сумнівом, «Реверс» — найкращий фільм обох конкурсів ММКФ.

Після прес-показу фільму Борис Ланкош відповів на запитання журналістів.

— Чому для того, щоб розповісти про цю добу, ви обрали таку дещо фантасмагоричну історію?

— Ідея фільму виникла так: по закінченні навчання в кіношколі в Лодзі я протягом багатьох років займався документалістикою. В якийсь момент мені зателефонував Єжи Капучиньський, директор студії «Кадр», — дуже відомої, там знімав, зокрема, Анджей Вайда. Але останні 14 років «Кадр» не випускав ігрових фільмів. Так от, Капучиньський запропонував мені зняти ігровий фільм. Він знав мої документальні роботи. Я звернувся до сценариста Анджея Барти, ми з ним працювали певний час разом над неігровими стрічками. Спочатку в мене була ідея фільму про жінок і жодних намірів пов’язати це зі сталінізмом. Але річ у тім, що дещо раніше Барт написав книжку, яка розповідала про історію Польщі з перспективи героя, який мандрує від стіни до стіни і спостерігає різні історії. Історія, схожа на історію Сабіни, там теж була, але дівчину звали інакше. Унаслідок такого ж тиску вона скоює самогубство. Сюжет на трьох сторіночках. Анджей сказав, що для цієї книжки про Польщу, написану 20 років тому, він створив велику кількість персонажів, але пам’ятає лише ту дівчину, причому тому, що йому здається, що він неправильно розпорядився її долею. Він вирішив виправити свою помилку. Ця ідея мені дуже сподобалася. Є речі, які самі хочуть вийти на світло, і це відбувається дуже швидко. Вірите ви мені чи ні, але протягом місяця було створено сценарій. Коли цей сценарій був мені доступний, я зрозумів, що можу погратися в свою улюблену гру — експериментувати з жанрами. Я хотів, щоб цей фільм був виявом моєї любові до кіно. Крім того, я виконав чималу роботу, вивчаючи епоху. Я розумів, що в мене не буде великого бюджету, щоб зняти всі сцени самому, тому я переглядав багато хроніки того часу. Ви назвали це фантасмагорією, а в мене це асоціюється, скоріше, з фільмом-нуар, з такою собі чорною комедією, і мене навіть потішила певна збоченість цієї ідеї: подання сталінського часу у формі явно голлівудських жанрів.

— Чи довго ви думали над фіналом? Адже там порушуються досить спірні теми.

— Фінал — це взагалі причина, чому я хотів зробити фільм. Інакше це була б абсолютно проста й пустопорожня історія. Саме завдяки сучасному мотиву стало можливо погратися з жанрами. Сцена із сином, який повертається з Америки і на виду — викапаний батько, агент держбезпеки, спричинила в Польщі гострі дискусії. Дуже багато людей не сприймають фільму через сучасний фінал, а для мене він був найважливішим. Під час показу фільму в Сеймі — а посли й сенатори обирають фільми, які вони хотіли б подивитися, й «Реверс» виявився таким фільмом, — пані посол, яка представляла праві політичні сили, поставила таке запитання (фільм їй сподобався): чи правильно вона інтерпретує те, що я хотів сказати, — що зло передається спадково? «Оскільки, — тут я цитую її слова, — коли повертається син, він не представляє цивілізацію життя, бо він гей». Без будь-яких тривалих роздумів я відповів, що, навіть маючи такого батька, можна залишитися порядною людиною. Це, звісно, тягне за собою й інші питання — що він був вихований Сабіною в переконанні, що його батько — герой Підпілля.

— Наскільки ваша гра з нуаром продовжує загальну східноєвропейську тенденцію, чи може це ваше особисте прагнення?

— Я не орієнтуюся на якісь рухи чи тенденції. Крім того, якби ви рік тому сказали це моєму продюсерові, я думаю, що ми робили б зйомки в набагато кращому настрої, будучи впевненими в тому, що він матиме успіх. Бо коли рік тому ми взялися за чорно-біле кіно про сталінські часи, ми абсолютно не були впевнені в успішності задуму. Що ж до питання про авторство, про висвітлення себе в цьому фільмі, то гадаю, що я весь фільм собою наситив, що я в ньому відбиваюся. Не треба бути автором сценарію, щоб бути автором фільму. Отже, тут немає жодного соціального замовлення, думаю, що тут просто працювала група фантастичних людей, які з усіма вами хотіли поділитися такою цікавою, як на мене, історією.

— Чим є для варшав’ян Палац культури та науки, який свого часу був символом польсько-радянської дружби і який у фільмі набуває такого дещо фатального значення?

— Це залежить від того, хто відповідає на запитання. Для молодих людей ця висотка — один із символів Варшави, який зберігає в собі історію покоління, що пішло. Для других це символ сталінізму, для третіх — символ поневолення, фалічний символ, що йде від Сталіна. А для молодих людей ця будівля ще асоціюється з висотками Нью-Йорка. До речі, є анекдот про те, як визначали її висоту. Польські архітектори під керівництвом радянських поїхали на інший берег Вісли — ідея була така, що Палац має бути видно з будь-якої точки міста. Над місцем будівництва кружляв літак, вони підтримували з ним зв’язок по рації, й таким чином визначали висоту. Головний радянський архітектор був задоволений висотою, але його польські помічники підказували: «вище, вище». Тож ця висота визначилася, тому що літак не міг уже вище піднятися.

— У фільмі є ще один символ: золотий долар з написом «свобода» на аверсі — героїня весь час ковтає монету, щоб приховати її від влади, оскільки її зберігання незаконне. Це погляд на диктатуру крізь призму чорного гумору?

— Я не історик кіно, не знаю, чи зможу відповісти, але мені здається, що постійне ковтання золотої монети із зображенням свободи — це такий незвичайний погляд на диктатуру, на владу, яка знає, що міститься в шлунково-кишковому тракті її громадян, і це чудова метафора.

— А що таке для вас свобода?

— Страшенно важко дати відповідь у такій ситуації. Я сиджу вище, ніж ви, а хотів би сидіти серед вас, відповідаючи на це запитання. Щоб ми всі про це поговорили, і я сидів би серед вас. Скажу про моє глибоке переконання: я вважаю, що свобода має лише одну межу. Для мене свобода обмежена любов’ю.