«Бути сильною вимагає життя...»

Минулого тижня окраса оперного мистецтва «Норма» В. Белліні подарувала київським меломанам зустріч із двома іменитими українськими зірками — Людмилою Монастирською та Оленою Бєлкіною, виконавська кар’єра яких упродовж останніх років блискуче розгортається на світових майданчиках.

Партитура «Норми» вимагає ТОП-виконавців, які не лише мають продемонструвати досконалий рівень вокалу, а й володіти неабияким артистичним хистом і сценічною розкутістю. Зірковий «тандем» Монастирської та Бєлкіної визначив високий емоційний градус спектаклю. Варто додати також вправну диригентську підтримку всього дійства Миколою Дядюрою, під орудою якого оркестр вишукано акомпанував співакам і водночас демонстрував виняткову злагодженість і збалансованість звучання всіх груп у суто оркестрових фрагментах, зокрема в увертюрі. Були прекрасно відпрацьовані сцени за участю хору, який і досі несе в собі креативний ген видатного хормейстера-постановника цієї опери Льва Венедиктова.

Достойною партнеркою Монастирської стала Олена Бєлкіна в партії Адальжізи, молодої жриці. Завдяки своєму рухливому, чарівному мецо-сопрано вона виглядала вражаюче з природною гармонією вокальної партії з пластикою тіла, рук, міміки, що надзвичайно урізноманітнювало загальну мізансцену, наповнювало її внутрішньою динамікою. Співачка не була прикута, як це незрідка трапляється і з досвідченими оперними співаками, до жесту диригента, кожен її рух ставав своєрідним графічно-просторовим малюнком вокальних фраз.

Безперечно, головною героїнею спектаклю залишалася Норма-Монастирська, котра постала в образі гордовитої віщунки, владної жриці друїдів. Її розкішне драматичне сопрано (spinto soprano) абсолютно домінувало на сцені, підкоряючи своєю потужною енергетикою і партнерів по сцені, і публіку. Культова каватина Норми «Casta diva» з її безкінечною, чарівливою, глибоко проникливою, звивистою, гнучкою мелодією прозвучала як чиста молитва, спрямована не лише до небес, а радше була звернена у глибини душі самої віщунки, де вже народжувалися щемливі інтонаційні передвісники майбутньої самопожертви героїні, провіщаючи трагічний фінал...

«День» мав зустріч із Людмилою Монастирською, і в розмові з примадонною ми торкнулися не лише специфіки її трактовки образу Норми, а й деяких сторін її насиченого сценічного та побутового життя за межами України.

«КОЖНА РОЛЬ МІСТИТЬ У СОБІ ОСОБЛИВИЙ СМИСЛ І ХАРАКТЕР»

— Мій перший сценічний досвід виконання Норми відбувся ще 2017 року в Харкові, де я заспівала її в концертній версії. На тому етапі важливим було визначити хронометраж кожного номера опери: арії, терцетів, дуетів. Мабуть, зірки на небі розташувалися таким чином, що ця слушна можливість відкрилася, оскільки цей спектакль є в репертуарі Національної опери. І хоч партія Норми на той час, за моїми відчуттями, була ще не до кінця «вспівана», та я використала цю важливу нагоду для її «шліфування», щоб остаточно «вжитися» в цей образ, оскільки після Києва мені доводилося співати одразу п’ять спектаклів у х’юстонській «Гранд-Опера». Взагалі в Національній опері «Норма» звучить не надто часто: один-два рази на сезон, — розповідає Л. МОНАСТИРСЬКА.

— Як вам співається у рідних стінах? Чи для вас це не є пріоритетною умовою комфортного виступу?

— Навпаки, особисто для мене це має першорядне значення. На київській сцені мені співається завжди із задоволенням, особливою піднесеністю й натхненням. Рідні стіни відновлюють мене, додають впевненості.

— Коли на афішах з’являється ім’я Монастирської, то меломани йдуть насамперед до вас. Публіка заздалегідь розраховує на перфектні враження та емоції, передбачає занурення у стан катарсису, до якого може ввести магічний голос зірки зі шлейфом таких гучних сценічних перемог на світовому оперному Олімпі, які стабільно супроводжують вашу співацьку кар’єру.

— Ну, які преференції, я ж у Національній опері — на основній роботі. Однак, без сумніву, дивовижно теплий прийом столичної публіки завжди зігріває, втім, він водночас підвищує градус моєї відповідальності, бо маю продемонструвати найвищу якість співу і справдити всі сподівання своїх шанувальників.

— Ваше життя й популярність диктують примхливий ритм постійної зміни географічних координат у різних країнах і континентах. Як швидко ви можете адаптуватися до нових умов, широти, клімату, не кажучи вже про щораз нове оточення, партнерів по сцені тощо?

— Раніше я практикувала в день прильоту й сам виступ у вечірньому спектаклі, причому як у Києві, так і в Європі. Звичайно, не йдеться про Америку. Припустімо, прилетівши зранку до Берліна о 10.25 ранку, я ще могла встигнути щось купити дітям (коли вони ще ходили до школи), а потім ішла на спектакль. А тепер уже по-іншому: у день виступу намагаюся нікуди не виходити з дому. Якщо спектакль великий, то зазвичай ще можу «пройтися» по речитативах, що вимовляються без оркестрової підтримки, і тоді дуже легко втратити тональний орієнтир.

— Чи траплялося вам у вашій практиці брати участь у радикальних режисерських постановках, скажімо, тієї ж «Норми»?

— Знаєте, дуже мало театрів мають у своєму репертуарі «Норму». Адже ця музика складна для виконання. Особливо складною є каватина «Casta diva», оскільки це початок вистави, коли співачка з’являється на сцені ще не досить «розігрітою», майже не розспіваною, і одразу ти маєш виконувати таку розгорнуту каватину, до того ж, весь час утримувати молитовно підняті догори руки.

— На хвилину уявімо таку картинку: ви виходите на сцену, ви ще нічого не заспівали, але відчуваєте напружене очікування публіки. Чи є для вас хвилюючою миттю видобування саме першого звуку?

— Якщо мій вихід починається на піку динаміки — форте, як, власне, вихід Норми — величної віщунки, авторитет котрої для її одноплемінників є незаперечним, я намагаюся взагалі не думати про публіку: повністю зосереджуюся на образі моєї героїні, розчиняюся в ньому, щоб відтворити його достовірно і художньо переконливо. А от, приміром, образ Аїди — кардинально протилежний Нормі. Аїда — рабиня, хоча і є ефіопською царівною за походженням. Та наразі вона прислужниця дочки єгипетського фараона. І ось ця рабиня з царським «нутром» має принижуватися перед Амнеріс, тамуючи свої амбіції. Тут на допомогу приходять зовсім інші інтонації голосу, інша пластика тіла. Тобто кожна роль містить у собі особливий смисл і характер, а перший звук і фраза — то важливий старт, щоби відчути ефект просторово-сценічної матеріалізації образу.

— В уяві більшості ваших фанів ви — природжена жриця. У вашій поставі проглядається сильна особистість, натура владна, ймовірно, навіть з диктаторськими рисами...

— Це лише частково так. Бути сильною вимагає життя. Відкрию секрет: партія Аїди наразі вже не є настільки принадною для мене порівняно з іншими, що комплектують нинішній, досить солідний арсенал моїх ролей. Зараз переглядаю свій репертуар за принципом розумної амортизації голосового ресурсу, оскільки маю вдаватися до певної стратегії свого сценічного навантаження. Поясню: наприклад, у контракті — п’ять спектаклів «Трубадура» з Леонорою. Якщо надалі заплановано сольний концерт, то до його програми краще ставлю щось із нещодавно проспіваного, можливо, з того ж «Трубадура». Таким чином, мій голос перебуватиме в режимі звичних вібрацій, йому не обов’язково докорінно перебудовуватися. На таку стратегію я намагаюся налаштовувати й своїх менеджерів, які, варто сказати, з розумінням ставляться до моїх побажань.

— Вірно виструнчені стосунки з менеджером — це запорука успішної діяльності артиста. А чи можна говорити про рівноправність відносин у тандемі і хто диктує тут правила гри: ви чи менеджер?

— Мені ніколи й ніхто з менеджерів не диктував умов співпраці. Вони завжди дослухалися до моїх побажань. Знаєте, багато хто й досі дивується, чому я не з’являюся в спектаклях «Метрополітен-опера». Все дуже просто: керівництво «Мета» пропонує такі умови контрактів, за яких я мушу відшкодовувати 30% податку, як і всі українські артисти. Плюс 10% від суми брутто мого гонорару належить віддати менеджеру. Є й інші деталі та схеми в контрактах «Мета», зокрема пропозиція виступати в шести-семи спектаклях із дванадцяти, а решту страхувати, тощо. Наразі я маю право вибору та можливість обирати лінію розвитку власної співацької кар’єри. У мене є можливість працювати в Австрії, Іспанії, Великобританії, куди мене запрошують навесні для участі в постановці опери Дж. Верді «Сила долі». Тобто фінансовий клімат грає тут не на користь Америки. Крім того, в європейських країнах набагато привабливіший для мене репертуар: це партії в операх «Дон Карлос», «Манон Леско», «Трубадур» та ін. Додайте до цього також тривалі перельоти, зміну часових поясів, період адаптації. До того ж, у «Метрополітен-опера» завжди вимагають багато репетицій, і, як наслідок, до самого спектаклю співак приступає вже енергетично виснаженим...

«ВЗІРЦЕМ ДЛЯ МЕНЕ Є ЛЕГЕНДАРНИЙ ПЛАСІДО ДОМІНГО, ЯКИЙ Є ВОДНОЧАС ЧУДОВИМ СПІВАКОМ І ДИРИГЕНТОМ»

— Сьогодні, мабуть, переважна більшість світових оперних театрів уже запрошували вас до співпраці. Чи є серед них такий простір, у якому ви почувались би найкомфортніше? Щоб вас там влаштовували і акустика, і розміри залу, і місцева публіка, яка в кожному місті заявляє про себе особливо. Чи все ж таки для виконавця найважливішими постатями залишаються режисер з його авторською версією сценічної драматургії та диригент — провідник музично-сценічного задуму? Що є головною передумовою для успішного виступу артисту вашого рангу, який веде такий «кочовий» спосіб життя?

— Звичайно, передусім, такий простір для мене — це Національна опера, рідна земля з її первісними природними вібраціями, Також дуже імпонує Лондонська Королівська опера. Там до співака, який виступав у них двічі або тричі, ставляться вже як до рідної дитини. З особливим пієтетом, щирою доброзичливістю, майже як до небожителів, ставляться до артистів і в США. Там завжди готові пробачити тобі якісь виконавські невдачі, якщо це перекривається артистичною самовіддачею співака під час виступу. І навпаки, в цьому плані певним снобізмом вирізняється Відень, а ще — деякі землі Німеччини. По досягненні певного артистичного статусу співаку варто періодично, бодай раз на три-чотири роки, «засвічуватися» на сцені «Ла Скала», щоби підтвердити свій виконавський рейтинг. Особисто мені до вподоби «Опера Бастіль» — сучасний оперний театр у Парижі, який разом з Оперним театром у Палаці Гарньє входить до складу «Паризької національної опери». Наразі переді мною постала дилема: обрати Лондон чи Париж, і тут чаша терезів впевнено переважила у бік туманного Альбіону.

— Ви заздалегідь знайомитеся з режисерською концепцією спектаклю, в якому передбачається ваша участь? Бо класичний формат оперних постановок, який наразі є «фішкою» Національної опери України, нині мало де застосовується за кордоном.

— Є кілька постановочних версій знаменитого Франко Дзефіреллі, до яких періодично звертаються різні театри. Мені довелося співати в його постановках в «Ла Скала» у 2012—2013 роках. А в «Метрополітен-опера» такими консервативними, але грандіозними постановками уславилася Соня Фрізелл, у виставах, якої на сцену виводили живих коней тощо.

— Чи доводилося вам виступати в «Арені ді Верона»?

— Неодноразово отримувала звідти запрошення, але через те, що «Арена» працює лише влітку, мені це не підходить, оскільки в літні місяці намагаюся відпочивати, присвятити увагу дітям, родині...

— В одній із постановок «Трубадура», яку можна переглянути на Youtube, вам доводиться, за задумом режисера, ледь не повзати по сцені. Це ж впливає на якість співу...

— На жаль, у сучасних оперних режисерів фантазія часом не узгоджується зі знаннями про природу та елементарні умови гігієни голосу. Здається, часом вони ніби забувають, що опера — це насамперед мистецтво співу. До речі, саме завдяки міцним режисерським традиціям оперних постановок у київському театрі я особливо комфортно почуваюся на рідній сцені.

— З ким із відомих диригентів вам доводилося працювати, і чи завжди ви заходили з ними спільну мову?

— Зазвичай намагаюся знаходити точки дотику. Лише одного разу у мене стався конфлікт із диригентом молодої генерації. А взірцем для мене є легендарний Пласідо Домінго, який є водночас чудовим співаком і диригентом. Він мене запрошував узяти участь у його київському концерті, який відбудеться 13 лютого в Палаці «Україна», але моя зайнятість стала цьому на заваді цього творчого проекту.

— Ви родом із Черкаського краю, який славиться потужними жіночими голосами, з розкішним спектром низьких оксамитових обертонів. Ваші батьки люблять співати?

— Мама прекрасно співає, а також дідусь по маминій лінії, втім, силу мого голосу я успадкувала від батька, а музикальність і темброву забарвленість — напевно, від мами. Вдома ми разом з мамою весь час наспівуємо...

— Куди пролягають ваші оперні маршрути в найближчому майбутньому?

— Їду до Берліна, де заспіваю у двох спектаклях «Тоски» Дж. Пуччіні й де в моєму розпорядженні буде лише три дні репетицій, а пізніше упродовж двох місяців перебуватиму в Лондоні, де готуватиметься постановка опери Дж. Верді «Сила долі».

P.S. Подарунок меломанам! 30 січня у Національній опері відбудеться вистава «Набукко», яку присвятять пам’яті видатного хормейстера і педагога Льва Венедиктова. В опері Дж. Верді «Набукко» головні парті виконають: Олександр Мельничук (Набукко), Сергій Магера (Захарія), Людмила Монастирська (Абігайль), Тетяна Пімінова (Фенена), а також відбудеться дебют Дмитра Іванченка у  ролі Ісмаеля.