Чого варте життя?

П’єса Торнтона Вайлдера, за яку драматург здобув Пулітцерівську премію, давно просилася на ТЮГівську сцену, де мають прививати в глядачів схильність розмірковувати над природою примарного земного життя. І хоча дія п’єси відбувається на початку минулого століття в американському містечку (Гроверс-Корнерс, штат Нью-Хемпшир, — автор навіть вказує його географічні довготу та широту), вона легко переноситься на будь-який континент і національний грунт. Що й не дивно. Адже в кожної людини, хоч де б і коли б вона жила, є своє містечко, яке не лише пробуджує ностальгійні спогади, а й підштовхує до роздумів про крихкість життя і незбагненну таїну людської долі.

«Наше містечко» Вайлдер характеризував так: «...Проста п’єса, у якій присутні усі складні теми; і це складна п’єса, де я з любов’ю розповідаю про найпростіші речі на світі». Саме у парадоксальному поєднанні простоти і складності цього твору й криється його особлива привабливість. До нього звертаються ті митці, яким не дають спокою одвічні питання. А вони, врешті, зводяться до «бути чи не бути»? Тобто до намагання розгадати таємниці життя та смерті. І якщо ми вибираємо «бути», то наступним запитанням, враховуючи те, що попереду маячить «небуття», має стати — «як саме бути?» Власне, до нього і підводить автор, сповіщаючи у фіналі: «Люди не розуміють, що таке життя, поки вони живі». Тому вчаться цінувати кожну мить сьогодення, яку ігнорують у погоні за щасливим «завтра», лише... на цвинтарі.

Щемливу, болісно-солодку правду п’єси американського драматурга я вперше відчув ще в студентські роки на виставі відомого режисера Михайла Туманішвілі, в якій із властивою грузинським акторам м’якою іронію та здатністю яскраво передавати ледь помітні мерехтіння людських настроїв, розповідалася історія свого гірського містечка. Саме тоді зрозумів, що театрові, при всій зовнішній грубості його виразних засобів, підвладні найпотаємніші глибини життя людського духу. Причому пульсація цього невловимого духу тут передавалася через такі прості, знайомі, речі та предмети побуту, на які ми зазвичай не звертаємо уваги. Як не звертаємо її на стосунки з ближніми та сотні нюансів свого і чужого настрою, з якого і плететься мереживо нашого повсякденного життя. У течію людського повсякдення, замішаного на ніжності та любові, нас і занурює автор у першій дії, тоді як друга і третя розповідають про такі події, як, відповідно, одруження та смерть.

Саме ця, третя, дія і рятує виставу Дмитра Богомазова, який позбавив п’єсу деталей повсякденного побутового спілкування та елементарних речей і предметів побуту, що і створюють аромат земного життя і різнять його від існування в потойбічному світі, куди й потрапляє частина персонажів. Туди не візьмеш навіть сірника чи голки з ниткою, бо там нема що запалювати, нема що зашивати.

Облюбований режисером відсторонений спосіб існування, при якому частина реплік адресується не партнерові, а залу, спрацьовує в останній дії, героями якої є померлі. Але там, де діють живі, така манера акторського існування позбавляє виставу аромату життя. Властива п’єсі задушевна інтонація, сумна іронія, викликана розгубленістю перед парадоксами життя, тут перетворюються на стьоб. До всього, ремарку автора, що в п’єсі майже нема декорацій, художник Петро Богомазов прочитав дуже буквально. Заповнивши простір сірими вигородками та кубами, він позбавив його того «мотлоху», з якого й складається людське існування. Так само, як складається воно із різних живих звуків, які тут добуваються Олексієм Петрожицьким і Євгеном Бондарським із гітар... Між тим є у виставі гідні акторські роботи. Передусім це стосується Катерини Савенкової (Емілі Вебб) та Юрія Радіонова (Помічник режисера), який і розповідає історію «нашого містечка». Щоправда, акторові для цієї ролі, щоб її виконати бездоганно, не вистачає віку і життєвого досвіду, брак яких тут приховуються за маскою...