Далі – тільки вгору!

Наприкінці 1990-х у репертуарі хмельничан з’явилася «Брехня» В. Винниченка, а на прем’єрах були аншлаги. У середині 2000-х репертуар заряснів водевілями, а в холодній залі глядачі вільно перегукувалися і вголос ділилися враженнями. 2010-го до театру прийшов Петро Данчук, котрий багато років тому вже очолював його, тому, здавалось би, справи мали налагодитися. Час перебування Данчука на посаді генерального директора залишиться в історії театру, з одного боку, відкриттям малої сцени, істотним збільшенням числа постановок, серед яких були й «Ревізор» молодого талановитого режисера Ореста Пастуха, і новітнє переосмислення «Циганки Ази» режисером Мирославом Гринишиним, яке дратувало частину хмельницької інтелігенції; були й відверто «провальні» вистави... З іншого боку, аж до відходу Петра Івановича у кращі світи минулого літа театр лихоманило безкінечним конфліктом із директором половини трупи, яка навіть заявляла про голодування і самоспалення. Частину провідних та молодих акторів було звільнено, частина пішла за власним бажанням, місцеві владні інстанції були закидані листами з проханнями, а край ситуації, як і багато чому в нашій державі, поклала Революція Гідності...

Новий — перед’ювілейний (наступного року має бути 85-та річниця) сезон театр відкрив під художнім керівництвом Анатолія Пундика, режисера «старого» вишколу, вихованого у Харкові на курбасівських традиціях. Назви двох перших прем’єр «оновленого» театру (варто зазначити, що Анатолій Петрович повернув до трупи тих провідних акторів, які раніше змушені були піти) приємно здивували: «Республіка на колесах» Якова Мамонтова (у постановці самого художнього керівника) та «Метод Грьонхольма, або Терміново потрібен» за Жорді Гальсераном (режисер — Дмитро Гусаков, актор, режисер, керівник хмельницького аматорського театру «Дзеркало»).

«...КУДИ НАС ЗАВЕДЕ ЦЕЙ ДОВГИЙ ШЛЯХ?»

Анатолій Пундик залишив форму «Республіки на колесах», запропоновану драматургом, і наповнив її своїми аналогіями із сьогоденням. І якщо у Мамонтова час дії — 1919 рік, місце — Україна (а по суті, станція й село Бузанівка), то тут — 2015-й, Україна. Причому прямих натяків немає, текст не змінено, та сама банда, яка, як і багато інших, кочувала розбитими дорогами буремних часів Громадянської війни, наявна й тут (щоправда, доповнена громадянами інших національностей). І більшовики, які осіли в сусідньому селі Таранівці, тут теж діють. Навіть портрет Леніна є. А розповідь молодого завзятого більшовика Сашка Завірюхи (артист Роман Падура) про вождя світового пролетаріату як «добряка» набуває гротескової форми: на екран транслюються документальні кадри виступу «вождя», а Завірюха намагається повністю його копіювати, що створює комічний ефект.

У виставі подекуди зміщені акценти, змінені полюси. Головний герой — «президент народної республіки», прапорщик колишньої царської армії Андрій Дудка — психічно неврівноважений аферист і бандит. Проте у тлумаченні артиста Микола Валівця він — особистість. Видається, що Дудка направду хоче зробити республіку «в окремо взятому селі», але хіба з таким темним народом можна чогось досягти? Коли «президент» роздає накази новоспеченим помічникам — міністрові революційних справ Санькові Хапчуку (артист Степан Бортничук), колишньому волосному писареві, тепер — міністрові продовольчих справ Йосипу Печеному (Анатолій Остапенко), міністрові фінансових справ Соломону Мерчику (Олександр Царук), — за розмахом нереальних вимог він навіть нагадує Сталіна. За такого трактування порожні гасла, що їх, не приходячи до тями, вигукує Дудка: «Ми — революційний авангард! За нами — тисячі й мільйони! Наша боротьба — в історичному масштабі. На наших знаменах — смерть або перемога!» — тут набувають іноді аж занадто серйозного значення.

І попівна Фенька тут зовсім ніяка не попівна, котра нахапалася десь революційної романтики, а самій — кров з молоком — просто немає куди подіти потужну жіночу енергію. Фенька у виконанні Сніжани Туткевич-Самойлової — оголений нерв: висока, худа молода жінка, фанатично віддана ідеалам революції, втіленням якої для неї є Дудка. Тому його зраду вона сприймає як зраду революції. Сюжетні колізії розбавляють цей «концентрат»: залицяння Дудки до витончено-граційної «народної учительки» Люсі Пузанок (Галина Іванова), комічні перипетії з участю яскравої й харизматичної Явдохи (Тамара Герасименко) тощо. «Дипломатична зустріч сусідніх держав», тобто візит «міністрів народної республіки Бузанівки» до більшовиків із пропозицією, щоб останні зробили в Таранівці свою республіку, наштовхують на аналогію з «ДНР»—«ЛНР», хоч режисер не мав цього на меті. Але для тих, хто досі думає, що дія відбувається 1919 року, є фінал: один за одним, під пісню Славка Вакарчука «Ночі і дні» актори йдуть у протилежному рухові поворотного кола напрямку: «...Куди нас заведе цей довгий шлях?» До цього ж вітер, що завиває впродовж майже всього сценічного дійства, повільний рух хмарин на блакитному небі, зображення яких транслюється на екран у глибині сцени, наштовхують на невеселі роздуми про марноту буття загалом і безперспективність будь-яких масових рухів зокрема. І діти, котрі виходять в епілозі та простягають руки до планети Земля, зображення якої змінює лет хмарин, аж ніяк не рятують ситуації...

ОФІС ЯК МІКРОСВІТ СУСПІЛЬСТВА

Зовсім інша — за стилістикою, жанром, режисерським мисленням, врешті-решт, за кількістю акторів на сцені (у «Республіці» — увесь творчий склад театру, тут — чотири дійові особи) — вистава «Метод Грьонхольма, або Терміново потрібен». Модель офісу, в якому, здається, добровільно йдуть на будь-які жертви заради омріяної посади — мікросвіт усього суспільства. У ролі психологів корпорації, які влаштовують жорсткий і жорстокий кастинг на посаду не просто працівника «без страху й докору», а робочої одиниці, позбавленої будь-яких почуттів і здатної абсолютно на все, актори все одно примудряються вкласти людяність, не передбачену автором.

І тут виходить парадокс. Київські глядачі мають змогу переглянути «Метод Грьонхольма» в Молодому театрі, це одна з його останніх прем’єр. Після вистави я виявилась випадковим свідком діалогу глядачок, котрі жваво обмінювалися враженнями. «От тепер я точно ніколи не піду до психолога», — із залізною впевненістю сказала одна. «Та сволочі вони всі, сволочі!» — з такою ж упевненістю відповіла їй друга. Залишимо за дужками закритий багато років тому владою проект, зокрема реабілітації під час воєнних дій, над яким працювала група психологів; волонтерство психологів на Майдані та в зоні АТО, під час якого частина з них просто «вигоріла», бо бажання допомогти переважило наявний психологічний інструментарій, надання безкоштовної психологічної допомоги переселенцям тощо. Гра акторів Молодого театру гостріша, точніша, мотивація їхніх персонажів не викликає жодних запитань, але відсутність катарсису в їхній виставі може призвести до таких от небезпечних висновків. Тоді як спектакль хмельничан про сучасний світ, який живе за законами джунглів, залишає крихту надії на те, що не все втрачено. Як і надії на те, що нарешті театральна справа у Хмельницькому почала налагоджуватися.

Певна річ, є труднощі. Проблемними залишаються питання про переведення акторів на контрактну основу, виховання молодого глядача, для якого театр має асоціюватися передусім із конструктом «культура», а не з місцем, куди його приводять вчителі для «унаочнення» та закріплення шкільної програми.

Дуже хочеться сподіватися, що історія злетів і падінь Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького нарешті знайде горизонтальну пряму, на якій вирівняються фінансові проблеми, художній рівень вистав, з’явиться репертуарна політика під кутом зору національних та європейських тенденцій. Театр вийде на якісно новий рівень, і далі його творчий шлях — лише вгору.