Лабіринти потаємної реальності...

Після «мандрівної» «КомИ» в камерному просторі театру з’явилася лірична, зворушлива вистава «Очі блакитного собаки» (п’єса Кіри Малініної за однойменним твором Габрієля Гарсія Маркеса). Чому ця вистава є експериментом, адже жодних просторово-часових інновацій в ній не запропоновано? Та хоча б тому, що постановка зібрала талановиту молодь із різних міст України й об’єднала їх в одному спільному проекті. Автором тексту є харківський драматург. Режисер Антон Романов приїхав для роботи над виставою із Сімферополя, музику написав композитор із Кіровограда Олексій Харченко, художнє рішення та пластику постановки здійснили кияни — Олександр Маншилін (відомий своїми роботами в театрі «Київ модерн-балет») та Юлія Заулична, яка вже неодноразово створювала сценографію та костюми для вистав Молодого театру.

Герої вистави — Він (Марк Дробот) та Вона (Валерія Ходос). Здається, автор навмисне не дає їм імен, адже вся історія є суцільною метафорою, інтерпретацією одвічного конфлікту єдності та боротьби протилежностей, у центрі якого — чоловік і жінка. Обоє шукають найцінніший скарб — любов! Герої щоночі зустрічаються уві сні, не маючи змоги доторкнутися до коханої людини, адже із фізичним виявом кохання сон перетворюється на реальність, у якій кожен із них — самотній. Вони блукають потаємними сферами сновидінь, чуттєвими лабіринтами невмолимих бажань. Навіть вигадали дивакувату репліку «очі блакитного собаки», яку записують на вулицях міста, щоб по ній упізнати одне одного. Але, здається, усе марно... Пробудження неминуче.

Вистава зіткана із проникливих та алегоричних монологів, які вкладаються в уста одного з героїв і через деякий час неначе відлунням перехоплюються устами другого. Складається враження замкненого кола, з якого Йому та Їй немає вороття. Наприклад, монолог про молекули, під час якого героїня замислюється над тим, що було б, якби її коханий почав розпадатися на молекули, характеризує крихкість — стосунків, почуттів, урешті, і самого життя. І сценографічне вирішення вистави підкреслює цю тезу: зі стелі спускаються нитки, які неначе складаються із бусинок-молекул. Такий простір створює своєрідну матрицю життя: сон переплітається із реальністю, плутаються форми існування, думки, спогади. Із настанням сну утворюється вакуум, із приходом реальності світ матеріалізується, і герої, розсуваючи нитки, блукають у просторі...

Зворушливим є монолог-спогад із дитинства про перше кохання. Його промовляє Він, а у фіналі цей же монолог вкладено в уста героїні. Це натяк на те, що вони могли мати спільну історію: у пошуках кохання за межами людина нерідко губить щастя, яке поруч.

Структурно вистава складається із десяти снів, які супроводжуються ліричною музикою Олексія Харченка. Кожен зі снів завершується пробудженням — музичною цитатою з пісні Едіт Піаф. Зі зміною фізичного та емоційного стану героїв змінюється пластика акторів: щемка туга переходить у рвучкість та стихійність рухів під час непевності та роздратованості, і суєтність рухів знову перетворюється на спокій і навіть утому.

Виставу Антона Романова створено так, що кожен глядач може прожити цю історію по-своєму, віднайти свої смисли й навіть своєрідно прочитати фінал. Режисер дає героям шанс зустрітися в реальності. Проте фізична близькість руйнує всю сокровенність, таємничість почуттів, героїня іде з життя... Чи, може, навпаки — повертається. Адже випиваючи велику порцію снодійного, вона повертається до сну, який став для неї єдиною справжньою і найдорожчою реальністю.