Лабіринти свідомості

У той час, як кияни протестують проти очікуваного подорожчання проїзду в столичному громадському транспорті, прес-служба Київського метрополітену піарить австрійську картину «Тунель свідомості». Її автори Тімо Новотни та Софі Серферс спробували висловити свої відчуття щодо такого феномену сучасного мегаполісу, як підземка. 

П’ять короткометражних історій про метрополітени найбільших міст світу (Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Токіо, Гонконгу та  Москви) розповідаються під супровід музики Софі Серфес, через звуки синтезатора, яка передає різні настрої в чомусь схожих, а в чомусь таких різних мегаполісів. Схожість їх зумовлено нижчою природою людини, яка опинилася у величезному мурашнику таких же двоногих істот, заради пошуку хліба «насущного» змушених щодня заштовхувати в переповнені вагони підземних електричок свої і без того змучені денною роботою і нічними насолодами тіла. Я свідомо узяв у лапки слово «насущний», бо те, заради чого ми так тяжко працюємо, далеко не завжди викликано саме насущною, непорушною потребою, не задовольнивши яку не зможемо жити, або станемо нещасними. Саме собою «світове місто» виникло не з насущної людської потреби, а з витребеньок, що дало підстави відомому німецькому філософові Освадьду Шпенглеру характеризувати його мешканців таким чином: «новий кочівник, паразит, ... чиста, відірвана від традицій... людина фактів, інтелігентна, безплідна, сповнена глибокою антипатією до селянства».

Відмінність же цих «нових кочівників», які частину життя проводять під землею, полягає в нюансах їхньої тонкої, ментальної природи.  Тобто, в способах задоволення, як насущних потреб, так і своїх витребеньок. Наприклад, у нью-йоркському метрополітені автори фільму зустріли багато музик і... філософів, поетів, які намагаються осмислити щонайменші рухи почуттів і думок, які блукають у лабіринтах переобтяженої інформацією свідомості міського мешканця. У токійському ж метро, як з’ясувалося, найбільша кількість сексуальних маніяків, які намагаються намацати жіночі принади в масі спресованих тіл, а також самогубців — просто за Фрейдом, який запевняв, що нашими рушіями є дві сили: ерос, тобто прагнення до насолоди  і до смерті. Виявляється, у японців зараз найпоширеніший  спосіб звести порахунки з життям — кинутися під електричку. Час самураїв, які вчиняють ритуальне самогубство заради збереження честі, безповоротно сплив. Тепер, відчуваючи тотальне незадоволення (звідси й сексуальні домагання в переповнених вагонах) мешканці країни Вранішнього Сонця звільняють дефіцитне за їхніх умов місце для життя за прикладом відомої героїні роману Льва Толстого. До речі, раз ми про нього вже згадали, то незайвим буде сказати про враження письменника, який відправив Анну Кареніну під колеса залізного монстра, від поїздки на потязі. Він стверджував, що така мандрівка схожа на заняття коханням у будинку розпусти. Можна лише уявити, що б він сказав про мандрівку в метрі. Тим часом, його співвітчизники своїм метрополітеном пишаються. Автори «Тунелю свідомості», потрапивши до московської підземки, зосередилися на її станціях, що славляться як найкрасивіші в світі. Справді, дуже багато сил і творчого ентузіазму радянські люди залишили також і під землею, де тепер разом із москвичами блукають із фотоапаратами і іноземні туристи, які знімають зразки сталінського класицизму.

Хтось, звичайно, засмучуватиметься, що київське метро не потрапило до цього майстерно знятого фільму. Але особисто мене ця обставина лише радує. Бо вона свідчить про те, що моє улюблене місто ще не перетворилося на жахливий мегаполіс, в якому ще не вирують такі ж пристрасті, як у найбільших містах світу, які мчать у темряві до своєї примарної мети.