Любомир КОБИЛЬЧУК: «Ми відчули себе закинутими кудись далеко в джунглі»

Нова картина «Штольня» встигла набути одіозної слави ще до виходу на широкий екран. Неабияк цьому посприяли численні конфлікти з Міністерством культури, що на конкретному прикладі довело власну байдужість до справ молодого кінематографу. Крім того, фільм звинуватили у недостатньо високому рівні професіоналізму; водночас «несерйозність» жанру й форми «Штольні» не стали на заваді звинуваченням у роздуванні міжконфесійного конфлікту.Проте режисер «Штольні» Любомир Кобильчук дивиться як на стосунки з Мінкультури, так і на власну постать із необхідною іронією. Без зайвого пафосу, молодий та цілеспрямований, він усвідомлює необхідність своєї роботи заради створення передумов для виникнення в Україні кінематографу світового рівня, проте власний фільм шедевром не вважає. Без спеціальної освіти, досвіду, без державної підтримки, без ілюзій та «зоряної хвороби» молода команда кінематографістів (вік більшості з них не перевищує 25 років) зробила спробу зняти розважальне кіно вітчизняного виробництва. Про те, що їм удалося, а що не вдалося, можна буде сказати трохи пізніше... А зараз ми пропонуємо розмову з Любомиром КОБИЛЬЧУКОМ.

— Чому в нашому кінематографічному вакуумі ви обрали такий небезпечний жанр, як трилер? Це особисте вподобання, чи все ж таки вигідна ставка?

— Коли ми з продюсером Олексієм Хорошком вирішували, яким буде майбутній фільм, то не сумнівалися в тому, що це має бути трилер. Обидва ми фанатики жанру жахів. Тому, звичайно, у першу чергу наслідували власні інтереси. Проте не можна сказати, що ми керувалися лише власним смаком. Моніторинг касовості фільмів у всьому світі показав, що домінують у цьому списку два жанри. Виявилося, що на першому місці в цьому рейтингу стоять комедії, на другому, хоч як це дивно, саме фільми жахів.

— Чому, на вашу думку, так склалося?

— Хорор має чітку аудиторію, яка є досить стабільною. Зазвичай, це — підлітки та молоді люди віком від 14 до 25 років. Тому ми вирішили ризикнути й зробити в Україні кіно для тінейджерів. Я думаю, що люди більш дорослі будуть нас страшенно критикувати за цей фільм, проте ми до цього готові.

— Ви вважаєте, що «Штольня» дійсно зможе конкурувати з теперішнім репертуаром кінопрокату?

— Звичайно, ми йдемо ва-банк. Річ у тім, що людям притаманно весь час порівнювати одне з другим, і це є нормально. Звичайно, наш фільм будуть порівнювати з «Денною вартою» та «Дев’ятою ротою». Проте я хочу наголосити на тому, що не варто порівнювати «Штольню» з такими високобюджетними стрічками. Сучасний глядач занадто розбещений голівудськими блокбастерами, аби його чим-небудь здивувати. Тому ми вирішили піти іншим шляхом: узяти прості речі, просту історію й зробити їх у кадрі страшними.

— Зараз, напередодні виходу стрічки в прокат, цікаво було б почути з ваших вуст, на що, все ж таки, «Штольня» схожа?

— Перш за все ми користувалися досвідом старого доброго Гічкока. Його основний кінематографічний прийом — саспенс, став домінуючим у нашій роботі. Саспенс — це нагнітання напруги в кадрі. Дорогих декорацій чи то батальних сцен у нашому фільмі немає. Проте я переконаний, що напруга, створена нами в кадрі, буде тримати увагу глядача від початку й до кінця. До того ж ми дуже багато взяли від японської кінематографічної культури. Японці дуже вдало роблять хорори. Проте ми хотіли зробити щось нове. Так би мовити, вивести синтез українського кіно зі світовими стандартами.

— Чи має історія, розказана у «Штольні», якесь реальне підґрунтя? Чи то — ваша особиста фантазія?

— На початку роботи в нас не було чіткої концепції про те, яким має бути це кіно. Ми почали з того, що передивилися сотні стрічок у жанрі хорор, вивчаючи їх майже покадрово. Однак що це має бути конкретно, ми не знали. Випадково в інтернеті я знайшов сайт дигерів, де була згадка про старий військовий дот у місті Біла Церква, неподалік від Києва. Не гаючи часу, ми з Олексієм туди поїхали. Ми були шоковані тим, що там побачили. Ця споруда страшна вже сама по собі, атмосфера трилера там у повітрі, нам майже нічого не треба було вигадувати. Мене весь час не полишав страх загубитися, у цьому місці безліч лабіринтів, якими можна блукати кілька годин. Повернувшись звідти, ми одразу сіли писати сценарій. А вже в процесі проведення зйомок місцеві жителі розповіли нам, що в цьому доті дійсно кілька разів зникали безвісти люди.

— Чому ви відмовилися від послуг професійних акторів?

— Просто так склалося. Як виявилося, у нас дуже велика проблема з молодими акторами. Згідно зі сценарієм маємо п’ять молодих героїв, студентів історичного факультету першого року навчання. Тобто візуально їм повинно бути від 15 до 20 років. Перша проблема, з якою ми зіткнулися, — таких акторів в Україні просто нема. Ми об’їздили безліч навчальних закладів, майже всі театри, проте марно. Театралів багато, але людей із досвідом роботи у кадрі майже нема. Тоді ми вирішили взяти людей, так би мовити, з вулиці, просто талановитих юнаків та дівчат. Наприклад, Ольга Сторожук — модель з агентства. Олексія Забєгаєва я затягнув зі сходів будівлі, в якій проходив кастинг, він просто проходив поруч, проводжаючи свою дівчину додому. Насправді перед нами стояло досить складне завдання, бо треба було створити образ не лише через характер, а й чисто візуально, як типаж. Майже всіх наших героїв ми знайшли в останній день кастингу. Для цього довелося об’їхати практично всю Україну. Тим не менш, я вважаю, що нам з акторами пощастило.

— Чи не боїтеся ви, що ваші молоді самородки таки виглядатимуть у кадрі дещо не професійно?

— Можливо, в деяких місцях це помітно. Проте сподіваюся, що критики поставляться до цього з розумінням. Головне, щоб у цих дітей було щире бажання грати. Вони хочуть продовжувати вчитися, розвиватися у цьому напрямку. У країні, де кіно відсутнє, неможливо одразу зробити щось таке, що могло б конкурувати з кінематографом, наприклад, американським, котрий має багаторічний досвід та оформлену часом традицію. У розвинених країнах добре налагоджені схеми кіновиробництва. Це дуже полегшує технічну сторону справи. В Україні все це досить важко. Складається враження, що все працює проти нас. Усі умови, всі обставини складаються всупереч. Увесь час доводиться ламати якісь двері, просити когось... Ми відчули себе закинутими кудись далеко в джунглі. А весь процес від написання сценарію до титрування фільму виглядав як прорубування собі дороги сокирою через непролазні хащі Амазонки...

— Як вам вдалося обійтись без підтримки Міністерства культури? Адже основна причина, якою виправдовують свою бездіяльність вітчизняні кінематографісти, — це те, що, мовляв, Мінкультури «погане»?

— Нещодавно ми мали конфлікт із мінкультом, але зараз, здається, все більш-менш виходить на рівну дорогу. Один раз вони вже говорили, що готові підтримати наше кіно, декілька днів тому вони заявили про це офіційно. Проте, коли ми фактично отримаємо гроші, ніхто не знає. «Поможемо, обов’язково поможемо», але конкретики ніякої. Але й це вже прогрес у наших стосунках. Тому що ситуація була набагато гіршою. На сьогодні справа, здається, зрушила з мертвої точки. Не останню роль у вирішенні цього питання відіграла преса, яка неодноразово піднімала питання абсолютної бездіяльності департаменту кінематографії по відношенню до нашої роботи. Проте остаточно ми так і не зрозуміли, отримаємо що-небудь чи ні...

— Наскільки відомо, комісія, спеціально створена на базі департаменту кінематографії, розгледіла у вашій роботі міжконфесійний конфлікт. З чим це пов’язано?

— Річ у тому, що для створення певної глибини ми вирішили додати в сюжет трохи історії. Адже фільм знімався в Києві, отже, ми спробували якимось чином це відобразити, а саме — за допомогою легенди про язичницького бога Перуна. Ідол Перуна був скинутий у воду під час прийняття християнства на Русі. А наші герої — студенти-археологи, які вирушили на пошуки міфічного ідола. Саме ця мета спонукає їх залізти до штольні. Але лобіювати цим чиїсь інтереси, розповідати про те, що є погано, а що добре, — такого ми на меті не мали. Я думаю, що історія з міжконфесійним конфліктом була скоріше приводом для того, щоб відмовити нам у фінансовій підтримці. Я думаю, знайдеться багато людей, котрі говоритимуть, що «Штольня» — погане кіно й дивитись її взагалі не варто. Проте ми працюємо за принципом «собаки гавкають, а караван іде».

— Ти людина без спеціальної кінематографічної освіти. Водночас наш університет театру, кіно й телебачення випускає як мінімум десять кінорежисерів щороку, але про них ніхто нічого не знає. Що б ти порадив тим, хто хоче знімати кіно, але чомусь не може?

— Режисер — це не освіта, це стан душі. У мене не буває такого, щоб я прийшов додому й забув про кіно. Поганий режисер — той, який не знімає. І в нашій країні дуже багато таких віртуальних режисерів, котрі нічого не роблять. Вони дуже багато говорять, оцінюючи чужі роботи, дуже критично ставляться до інших, проте насправді нічого за собою не мають. Я вважаю, що диплом режисеру не потрібен. У всьому світі вартість має лише шоуріл — перелік робіт режисера, список того, що він зробив. Єдине, що я б тут порадив, це — просто знімати. Є відеокамера, мобільний телефон, будь-що. Вигадуйте історії, знімайте, показуйте. Багато людей зараз зацікавлені в тому, аби вкласти гроші в кіно. В Україні тепер дуже багато потенційних інвесторів, які чекають на цікаві проекти. Немає хороших проектів, немає хороших сценаріїв, немає людей, що готові знімати... Зараз проблема навіть не в авторських проектах, які б доносили до глядача високі ідеї, мораль тощо. Зараз не вистачає комерційного розважального кіно, такого, яке називають мейнстрім.

— Чи не боїтеся ви звинувачень у зверхньому ставленні до мистецтва кіно?

— Можливо, моя позиція й ображає прихильників авторського кіно, такого кіно, яке робиться виключно для фестивалів, проте для мене кінематограф — це спроба синтезу мистецтва з бізнесом. Насправді це дуже важко, проте я зроблю все, аби довести, що мистецтво й бізнес — речі поєднувані.