Москва: фестиваль на виріст

У Московського міжнародного кінофестивалю теж є давня непроминальна якість. Велику частину свого існування за радянської влади ММКФ був таким собі «оглядом прогресивних кінематографій», де до радянських республік приєднувалися за офіційним формулюванням «країни Азії, Африки і Латинської Америки».

Багато в чому ця традиція збереглась і нині. У конкурсних програмах ММКФ-32 (основний конкурс і паралельні «Перспективи») більшість склали роботи режисерів зі Східної Європи (включаючи Балкани), Азії, тієї ж Південної Америки або ж зняті там. Жанрово переважала мелодрама або родинна сага, тематично — недавнє минуле: велику групу становили фільми про недавнє тоталітарне або військове минуле.

На жаль, окрім тематики, їх об’єднували також одні й ті самі недоліки. Епоха комунізму постала в них візуально невпізнанною, знятою без належного рівня драматизму, без відчуття атмосфери тих років: сучасні яскраво розфарбовані картинки про малознайомий режисерові час.

Так, «Сліди на піску» (режисер — Івайло Христов, Болгарія) — хороший приклад того, як початково захопливу історію можна зіпсувати посереднім втіленням. Герой (в основі образу — реальна людина) прожив, можна сказати, декілька життів; зустріти такого співбесідника — напевно всі би заслухалися. Але таланту режисерові вистачило лише на чергову мелодраму. У відзначених призами «Як рай земний» (Ірена Павлазкова, Чехія) і «Трояндочці» (Ян Кидава-Блоньський, Польща) — серйозні, важливі сюжети: у першому фільмі — про «Хартію-77» і окупацію Чехословаччини 1968 року, в другому — про студентське повстання у Варшаві того ж тривожного 1968 р. Втім, і соціалістична Чехословаччина, і народна Польща виглядають ніби їх глянцеві реконструкції. Особисті конфлікти непереконливі, а лінія громадянського протистояння диктатурі здається запозиченою із багатьох, раніше зроблених, фільмів. Загалом, вторинність і драматична млявість були властиві всім подібним стрічкам, окрім єдиного винятку, про який дещо нижче.

Недолік авторського осмислення відчувався і в роботах на сучасні теми. Так, німецько-албанський «Албанець» (Йоханнес Набер) — соціальне кіно про будні трудових мігрантів, проте будь-який професійно зроблений репортаж про гастарбайтерів був би переконливішим. У «Похованій державі» (США, Боснія і Герцеговина, Великобританія, режисери — Джеффрі Алан Роудс, Стівен Іствуд), вочевидь, від нестачі сценарних ідей задіяно фантастичний сюжет. У якомусь боснійському містечку знайшли піраміди древніші за єгипетські. Наукова сенсація, туристичний бум, зіткнення глобалізму із провінцією, а головний герой, який утік з країни у війну, тепер знову намагається віднайти коріння в місті, що стало знаменитим. Здається, можна знайти і простіший спосіб, аби розповісти про Боснію, про тамтешніх людей. А так — все видається висмоктаним із пальця, від сценарію до настирливої стилізації документалістики.

Були в конкурсі і дві стрічки модних кіношкіл: південнокорейської та румунської. «Фільм-просвіта» (Пак Тон Хун, Республіка Корея), що вабив гіпотетичним небагатослів’ям, виразністю деталей, непередбачуваністю персонажів і всім іншим, чим славний кінематограф Країни ранкової свіжості, насправді виявився банальною родинною історією з ухилом у мелодраму.

Румунський фільм «Різні матері» за своєю якістю абсолютно випав зі знаменитої румунської «нової хвилі». Історія кіногрупи, яка намагається знімати на вокзалі, хороша в задумі, але звелася до довгого і багатослівного з’ясування стосунків між героями, в якому благополучно розчинився сюжет.

Картини, де так чи інакше розповідалося про війну, перетворювалися в нерівну боротьбу режисера зі сценарієм. У «Бесі» (Сербія, Словенія, Франція, Угорщина, Хорватія, режисер Срджан Каранович) час дії — Перша світова війна, а місце — школа у сербському селі, головні герої — сербка, вчителька танців, її чоловік — на фронті, і албанець, сторож при цій школі, що дав чоловікові вчительки «бесу», — клятву охороняти дружину вдень і вночі. Режисура «Беса» — старанно-учнівська, добротна, але нудна, актори професійні без сумнівів, але постійно переграють, переборщують із емоціями, в результаті виникає відчуття штампів. «Вниз за течією» (Вентура Понс, Іспанія) — про медсестру, яка, набачившись жахів у воюючій Африці, намагається забутися у себе на батьківщині в роботі, розлученні, випивці, сексі. Надто пафосно, надто роблено. У внутрішню драму героїні не віриться, часті флешбеки — сцени травматичного минулого — не страшні, зроблені з гнітючою прямолінійністю.

Не дуже переконливим виявився і сучасно знятий фільм «Вбивця з камерою» (Австрія, Угорщина, Швейцарія); режисер Роберт Адріан Пежо переїхав із Румунії до Австрії, і, вочевидь, вирішив, що для успіху своєї першої ігрової повнометражної картини потрібно бути схожим на нинішнього гранда австрійського і німецького кіно Міхаеля Ханеке. Схожості — до смішного: знову будинок на березі озера, подібні інтер’єри, вкраплення псведодокументального відео, і навіть курячі яйця (привіт «Забавним іграм» Ханеке), які хазяйка будинку розкладає у першому епізоді. Та ж холоднувата операторська манера, те ж невмотивоване насильство, моменти з релігією, з дітьми як жертвами і т.п. Єдина відмінність — сюжет певно ближчий до Агати Крісті, знову щось на зразок «Мишоловки». Вийшло ж вторинно і нецікаво.

«Дорога Еліс» (Швеція) знята Отманом Карімом — вихідцем з Уганди. Режисер будує фільм за відпрацьованою останніми роками схемою розробки декількох паралельних сюжетних ліній, які потім сходяться у невеселій, як правило, розв’язці. Окрім цього сюжетного прийому, нічого примітного немає. Соціальність у лоб, настільки ж прямолінійна гра акторів, кожен кадр просякнутий дидактикою. Особливого натхнення за цим не відчувається.

Традиційний московський парадокс: за загальної слабкості конкурсних програм ММКФ як свято кіно удався. Адже поза конкурсом тут показують кіно в безлічі дуже різних секцій, кожна з яких має свого власного куратора і продуману, оригінальну концепцію. Так, у «8 1/2 фільмах» показують призерів останніх світових кінофестивалів (Канни, Берлін, Венеція), в «Азіатському екстримі» — найкращі фільми режисерів Азії, у «Навколо світу» — картини, які за інших обставин просто ніяк було би переглянути, у «Московській ейфорії — виборі ФІПРЕССІ» зібрані роботи режисерів, передбачливо відзначені свого часу журі ФІПРЕССІ — пізніше практично всі призери добилися міжнародного визнання; особливим успіхом фестивалю стали дві насичені програми документального кіно «Вільна думка» і «Ательє». Загалом, це протиріччя між цікавим позаконкурсним наповненням і нерівними конкурсами ще раз доводить, що ММКФ все ще є фестивалем на виріст, він все ще шукає своє лице і свою реально працюючу концепцію. Коли буде досягнута внутрішня рівновага між всіма складовими — Московський міжнародний посяде реальне, а не формальне місце серед інших форумів класу «А».