Мирослав Вантух: «Ніхто сидячи нам ще не аплодував!»

Ми зустрілися з нинішнім художнім керівником прославленого колективу напередодні концерту. Розмова мала бути світлою і святковою — про далекі країни, де вже побував і планує виступити унікальний ансамбль, про королів та королев, які захоплено аплодували виконавцям гопака, про князя Монако, який зізнався Мирославу Михайловичу, що мільйонери та мільярдери, яких він запросив на концерт українського колективу, вставали зі своїх місць лише двічі, вперше — коли в цьому залі співав Лучано Паваротті. Але час нині такий, що без питань про сьогодення та відповідей на них не обійшлося...

«МИНУЛО 30 РОКІВ — І МИ ВЖЕ ЗОВСІМ ІНАКШЕ СПРИЙМАЄМО СЛОВО «БАНДЕРІВЕЦЬ», НЕ ЯК ЛАЙКУ, А ЯК КОМПЛІМЕНТ»

— Мирославе Михайловичу, цьогоріч ваш колектив святкує два ювілеї...

— ...та ніби один — 110 років із дня народження Павла Павловича Вірського...

— ...і 35 років, як ви очолюєте ансамбль його імені.

— Ви знаєте, ту першу річницю я сприймаю серйозніше. Павло Вірський був геніальною особистістю, людиною-епохою, і я щасливий, що мені випало бути з ним знайомим. Ми кільканадцять разів зустрічалися, він приязно ставився до мене, писав про мене, а одного разу навіть похвалив у присутності керівників інших танцювальних колективів (я тоді керував Львівським ансамблем «Юність»): «Вот вы все — плясуны (Павло Павлович був із Одеси, а тому розмовляв російською. — М.В.), вы пляшете. А Мирослав — танцует! Учитесь у него культуре танца!»

— Уявляю, скільки ворогів серед колег ви одразу здобули...

— Ще більше їх з’явилося, коли я прийшов працювати в Ансамбль ім. П. Вірського...Чесно кажучи, ніколи не думав, що мені доведеться продовжувати справу Павла Павловича, та й не дуже хотів переїздити: по-перше, «Юність» була тим колективом, який я сам створив, це було рідне та виплекане, а по-друге, ніде правди діти, я не скаржився на матеріальне становище, бо отримав у Львові одну за одною чотири квартири (!), причому жодної не випрошував, не бігав по інстанціях і не принижувався. Тому коли 1975 року, одразу після того, як П. Вірського не стало, мені запропонували очолити його ансамбль, то я навідріз відмовився. Львів здавався мені ближчим, я сам із того краю, а кому я потрібен у Києві? Але через п’ять років тодішнє партійне керівництво таки натиснуло: я прийняв ансамбль уже після того, як змінили один одного троє художніх керівників, і колектив був уже далеко не той, як за життя Павла Павловича...

— Важко було?

— Не те слово! По-перше, пиятики, розхлябаність, безконтрольність... Ну, хіба це мислимо: у колективі 45 осіб, а на репетиції — десять? «Де решта?» — запитую — і розумію, що решті, та й декому з тих, хто прийшов у клас, ці танці даром не потрібні (артистам по 40 років, хтось танцювати не хоче, а хтось — через свій спосіб життя — уже й не може)... Ганяв танцюристів до втрати свідомості! Особливо якщо чув запах алкоголю. На гастролях, як знаходив у кого пляшку, виливав її вміст у раковину! Із багатьма артистами довелося розпрощатися — як із танцівниками, так і з музикантами оркестру.

Скарг на мене понаписували стільки, що, мабуть, можна кабінет обклеїти замість шпалер! І що неправильно поводжуся, і що націоналіст, і бандерівець, і що розмовляю українською: «на каком-то странном языке, и на репетиции нельзя понять, чего он от нас хочет...»

Тепер думаю:  минуло 30 років — і ми вже зовсім інакше сприймаємо слово «бандерівець», не як лайку, а як комплімент. Хоч я ніколи, як лайку, і не сприймав: мені доводилось бачити справжніх бандерівців, вони до нас у хату приходили, батька мого просили, аби їм помагав. Батько, може, і пристав би до них, та дуже рано його не стало — 1946-го. А згодом не стало мами, і ми з сестрою залишилися сиротами...

Розумієте, моє дитинство та юність загартували настільки, що я не боявся ні анонімок, ні скарг, ні доносів: розумів, що треба тільки працювати. Хоча іноді нерви здавали, наприклад, коли посеред ночі «доброзичливці» дзвонили нам додому. Дружина брала слухавку, а звідти: «Валентина Владимировна, вам не интересно, где сейчас ваш муж?» «Чого ж ні? — каже. — Цікаво». — «Он с такой-то там-то». — «Та ні, ви, напевно, наплутали: «Вдома він, біля мене...»

Мені довелося кардинально перебудувати колектив, набрати нових людей, які хотіли працювати, створити свою танцювальну школу, ту систему освіти, завдяки якій, власне, і приходять у колектив нові артисти.

«ЯКЩО ПОБАЧУ, ЩО В ЗАЛІ ПОЛОВИНА ЧИ ТРЕТИНА ТІЄЇ ПУБЛІКИ, ЯКА МУСИТЬ БУТИ, ПІДУ З ПРОФЕСІЇ»

— Ансамбль ім. П. Вірського ще за радянських часів мав славу «ансамблю перших красунь»...

— Аякже! Інколи я навіть посеред вулиці, коли зустрічав гарну дівчину, міг зупинити й запросити до нас у колектив. Бо танцювати я її навчу, а треба, щоб глядачеві було приємно подивитися на актрису. Глядач, ви знаєте, все помічає: і несвіжу чи запрану сорочку, і немиту голову, і навіть брудні нігті, а що вже говорити про обличчя та його вираз?

МИРОСЛАВ ВАНТУХ

— Ви об’їздили з Ансамблем 70 країн світу...

— ...76, якщо бути точним, і в деяких, як-от у Франції, були понад 20 разів.

— Мабуть, із кожною країною у вас пов’язана якась історія... Скажіть, де найтепліше приймали?

— Усюди стоять — ніхто сидячи нам ще не аплодував! А тепер ще й «Слава Україні!» вигукують. Наприкінці минулого року ми виступали в Польщі — нас поляки тільки так і вітали. У Парижі були теж: там поки що «Слава!» не кричать, лише «Браво!» за звичкою, але тихо не буває. Я завжди казав і кажу: «Якщо побачу, що в залі половина чи треть тієї публіки, яка мусить бути, піду з професії». Але, слава Богу, досі шукаю вільного стільця — і не знаходжу.

Сподіваюся, так буде і на ювілейному концерті, до якого ми підготували спеціальну програму, яка складається з постановок П. Вірського і куди запросили кращі колективи країни: хор ім. Г. Верьовки, Ансамбль Збройних сил, «Козаків Поділля», «Гуцулію»... Боюся зараз не назвати когось, образити... Знаєте, навіть ансамбль «Донбас» хотів приїхати із Донецька, але немає зараз такої можливості, на жаль...

«НЕ ТРЕБА СТРИГТИ ВЕСЬ ДОНБАС ПІД ОДИН ГРЕБІНЕЦЬ: НАШІ ТО ЛЮДИ, Я ПЕРЕКОНАНИЙ, ЩО ЗДЕБІЛЬШОГО — НАШІ»

— Минулого року ви гастролювали Україною...

— ...так, нарешті ця наша мрія збулася, бо за кордоном ми виступаємо значно частіше...

— Ансамбль виступав на сході, коли тільки починалася АТО. Скажіть, чи помічали у людей антиукраїнські настрої, чи справді Донбас хоче бути російським, як заявляють ватажки самопроголошених республік?

— Люди є різні. У мене є знайомі, котрих і зараз, після всіх втрат і руйнувань, життя нічого не навчило, телефонують і кажуть, що це українська армія по них стріляє, ви уявляєте? Але більше все-таки тих, котрі хочуть бути з Україною. Принаймні, під час поїздок ми не бачили нікого з плакатами: «Путин, введи войска», нас ніхто не проганяв, не бойкотував, були повні зали, овації, квіти... Тому не треба стригти весь Донбас під одну гребінку: наші то люди, я переконаний, що здебільшого — наші. Їх так само, як і жителів західних і центральних областей, хвилює національне мистецтво, вони так само люблять народний танець, і в мене серце кров’ю обливається, коли дивлюся новини, а там то про обстріли Маріуполя, про зруйноване Дебальцеве...

Приїжджаю на роботу, перевдягаюсь у форму, заходжу до танцкласу. Так, мені 76, але поважають «граючого тренера», а не того, котрий з лавки командує, правильно? У такий спосіб я намагаюся якось відволіктися, абстрагуватись... Не виходить! У голові не вкладається, що за свій вік уже другу війну бачу.

Пригадую першу — мені було шість років, коли наше село на Львівщині бомбили фащисти. Летить та бомба — і ти дивишся на неї й навіть не думаєш тікати, бо ноги наче приросли до землі і таке враження, що вона летить саме на тебе... Мама нас із Ганною (сестрою) схопила за руки, і ми разом з іншими побігли до лісу, там був рів, мама штовхнула нас туди, а сама лягла зверху, закрила собою... А коли ми повернулись до села, то побачили, яка там розруха... Окупанти забирали корів, збіжжя, витрусили все, що тільки було їстівне, палили хати, постріляли собак... Зробили пустку із села! То невже за такою пусткою «сумували» ті пенсіонери, які кликали чуже військо у свій дім?! Невже вони забули, що таке війна і що буває після війни? Ми голодували, збирали колоски, шукали якусь картоплину, залишену минулого року і не підібрану... Невже люди на Луганщині й Донеччині бажають цього собі та своїм дітям?

Зараз по ТБ неможливо дивитися, що відбувається в регіоні, який, до речі, був далеко не найгіршим серед усіх областей України. Війна — це велике горе. Якщо політики насправді дбають про Україну, то вони повинні діяти заради блага нашої держави, і я вірю в перемогу!