«Мистецтво важливіше за політику!»

Нещодавно у Львівському театрі естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» вийшли три вистави для дорослих: пластичне дійство-містерія «Екклезіаст», «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі та «Гамлет» Вільяма Шекспіра. Всі — у постановці керівника установи Олексія Кравчука. Наступна вистава, що до її втілення уже взялися лялькарі, — теж для дорослих, і це — «Фауст» Гете.

Скидається, у Львові на один дитячий театр стає менше... Чи помиляюся? Про дитячі ігри для... дорослих — у розмові з Олексою Кравчуком, котрий зазначає, що театрів для дітей у Львові в «особі» Театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» не меншає, позаяк 80% вистав у репертуарі розраховані саме на малюків.

— І ми навіть розробляємо цю дитячу лінію, — наголошує Олексій Анатолійович. — Згадаймо бодай виставу «Пустотливе жабеня» режисера і драматурга Надії Крат. Постановку для дітей у нас робитиме й головний режисер Харківського театру ляльок, драматург, театрознавець, художник, графік Оксана Дмитрієва. Лінія «театр ляльок — діти» — це відгомін радянських часів. Якщо ж брати його коріння, витоки, також — традиції європейського театру, то побачимо, що ляльки спроможні показати дорослим навіть більше, ніж театр драматичний. Бо те, що не завжди виходить виразити у драматичному театрі, дуже добре можна зробити в театрі ляльок — формою, змістом, лялькою, яка має необмежені можливості. Тому мені дуже хочеться привести наш театр до балансу, оскільки маємо і дитячий репертуар, і дорослий вечірній.

 — Але ж саме з вашої легкої руки, коли очолили театр, й пішли одна за одною постановки для дорослих...

— Я б так не казав. Покійний Олег Новохатський, який, власне, і створив театр «І люди, і ляльки», і багато років керував ним, теж ставив вечірні роботи. Наприклад, «Півонієвий ліхтар» Саньютея Енте. Хоча, насправді, більшість вистав за його керівництва — дитячі.

— Як ваші актори сприйняли таку перепрофілізацію?

— Дуже гарно! Актор має працювати з хорошими драматургічними, драматичними текстами, в такий спосіб поглиблюючи свій талант, збагачуючи свій внутрішній світ, палітру почуттів... І це дуже позитивно впливає і на казки, бо актори починають ретельніше ставитися до їхнього втілення.

— Не трапляється так, що ваші актори, взявши участь у постановці творів філософського змісту, переходять у трупи драмтеатрів?

— Є таке. З іншого боку, ті актори, котрі справді люблять ляльковий театр, віддані йому, залюбки працюють і в дитячих, і в дорослих наших виставах. І не планують змінювати місце праці.

— Лялька для дітей і для дорослих — дві великі різниці. Чи помиляюся?

— Працюють над ляльками і наші майстри, і зі сторони — зарошені. Але, як на мене, великої різниці між ляльками для дитячих і дорослих вистав немає. Для дітей навіть у десять разів ретельніше потрібно робити ляльку. Хочу процитувати Оксану Дмитрієву, котра вважає, що казка, яку робиш для дітей, — як айсберг: те, що над водою, бачить дитина, а те, що під водою, має бачити дорослий. Тільки тоді вистава має зміст.

— Повернімося до «Гамлета». Це не перше ваше звернення до матеріалу.

— Так... 2010 року ставив цей твір у Луганському музично-драматичному театрі. Але це була зовсім інша історія. В тій версії ми наголошували на тому, що правда без любові вбиває людину. Вдалося нам із цією виставою поїздити по багатьох фестивалях... Були і у Львові, на «Золотому Леві», і в Києві. «Гамлет», якого я ставив у Львові, має зовсім іншу ідею — потрапляння людини під владу власних маніпуляцій, через що відбувається перетворення на ляльку. У Львові я працював з іншими людьми... Тобто якщо є ідея і цю ідею підхоплюють всі, хто працює над виставою, вона розвивається. Все дуже просто!

— Як на вас вплинули події, які розгорнулися в Україні під час Майдану? Що зараз для вас, як для творчої людини, вийшло на перший план?

— Пошук інтелектуальної гармонії й розуміння того, що зараз відбувається. Бо таке відчуття, що ми дуже часто рефлексуємо емоційно на події, відповідно, рефлексуючи емоційно, стаємо частиною системи, яка маніпулює нами. Коли починаєш ці речі розуміти, аналізуєш будь-яку ситуацію, тоді припиняється війна у свідомості, доходиш розуміння, як знайти ту точку, де ми справді прийдемо до гармонії, до інтелектуальної гармонії та мудрості.

— А чи вдається підтримувати зв’язки з тими театральними колективами, де працювали до конфлікту на сході — в Донецьку і Луганську (Театр ляльок, Український музично-драматичний театр, Театр російської драми імені Павла Луспєкаєва. — Т. К.)?

— 2014-го багато акторів звідти виїхали у велику Україну й очікували швидкого, як було нам усім обіцяно, закінчення АТО. Коли ж не закінчилося, а погіршилося, більше того, політичні сили почали використовувати ситуацію, люди повернулися до Луганська, бо там — дім.

— Працюють театри?

— Так. Всі. У Луганську я створив кілька унікальних робіт. Це «Сон» Шевченка, який я поставив 2014 року, коли тільки-но починалися заворушення. Ми встигли зіграти лише три вистави. А вже коли почалося АТО, відбулися репетиції п’єси Павла Ар’є «Кольори» з Поліною Шкуратовою в головній ролі, і ця вистава вийшла вже під окупаційним форматом — у жовтні 2014-го. Спектакль ішов на сцені Російського театру. Навіть боляче згадувати... Бо, як на мене, коли починається війна, страждає передусім жінка... На відміну від чоловіків, які або стають героями, або гинуть... Геть смішні були ціни на квитки — п’ять гривень. А іноді вхід взагалі був вільним. Пам’ятаю, що коли люди після гарячого, під обстрілами, літа прийшли до театру, то чи не всі у глядацькій залі плакали. А особливо — після останньої фрази героїні: «Я — Марія, моя земля — Україна!» І я, стоячи за кулісами, теж плакав... До слова, на той час і Театр ляльок теж працював уже, але на вулиці, бо в глядацькій залі не було світла.

— Не цікавилися, чи змінилася тепер там, у них, репертуарна політика?

— Змінилася. Прийшли російські гроші, відповідно — замовлятимуть під ті кошти «свою музику». Але є режисери й актори, які примудряються робити цікаві речі...

— Керівництво театрів теж змінилося?

— Ні. Навіть народний артист Михайло Голубович залишився (художній керівник Луганського українського музично-драматичного театру. — Т. К.). Взагалі це для мене дуже трагічна фігура. Пам’ятаю 2014 рік, коли Голубович вивіз частину акторів до Києва. І він, і я бігали тоді по міністерствах, ставили питання про те, щоб вивезти (евакуювати) музеї й театри, як це було під час Другої світової війни. Але ніхто цього не зробив. Отже, М. Голубович із часом повернувся до Луганська, і на це було кілька причин, починаючи з того, що у нього в Луганську похована дружина... А з ним повернулися й актори. Я не суддя. Завжди кажу: «Взуйте черевики тієї людини і пройдіть її дорогою, лише тоді зрозумієте, що це таке». Та й маю сказати, що в Луганську, на відміну від Донецька, працює український театр. А в Донецьку, на жаль, уже немає...

— Ми вже говорили про те, що в підпорядкованому вам театрі змінюється репертуарна політика. А що можете сказати про інші, адже ставите вистави й в інших театрах, скажімо, у Львівському муніципальному імені Лесі Українки? Чи є зміни? І якщо є, то які?

— Зараз є багато різних тенденцій. Зокрема, з’являється дуже багато сучасної драматургії. І що більше буде таких тенденцій, то ліпше, бо театр стане багатограннішим. Тепер у театрах є багато молодих режисерів, і це також позитив — хай пробують! Воно все одно з часом прийде до гармонії...

— Ви, може, проводите паралелі з лихими 1990-ми, коли розвалювалося все, в тім числі — театр?

— У ті часи була величезна криза в театральній справі. І для України багато чого зробили Анатолій Ефрос та Анатолій Васильєв, котрі випустили курс, в якому були, зокрема, Клим (Володимир Клименко), Андрій Жолдак, Володимир Кучинський та Валерій Більченко. Більченко робив унікальні вистави в Києві, Жолдак — теж у Києві, Кучинський — у Львові, і тоді це дало дуже велику хвилю... Отже, зараз відбувається приблизно те саме. На жаль, нині дуже посилився інформаційний потік, і він прибирає глибинність думки. Безумовно, потрібно спиратися на тих режисерів, які намагаються повернутися до хорошого тексту.

— Хочу запитати вас про стосунки з поляками, які є хвилеподібними, час від часу загострюючись, як, скажімо, певний час тому. Попри це, культурний обмін продовжується. У Польщі є багато благодійних фондів, які підтримують, у тім числі, й українські культурні ініціативи. Кілька тижнів тому ви зі своїм театром були на ляльковому фестивалі. Чи відчули негатив, який нині виліз на поверхню?

— Мені здається, що тут так само присутній маніпулятивний момент (коли витягують із шафи скелети). І це частина геополітичного бізнесу. Розділяй і владарюй! Як тільки люди інтелектуально розвинуті намагаються це зрозуміти, то все таке зникає. Мистецтво важливіше за політику! Політика всюди, в будь-якій країні, — це бруд, це гроші, а зараз, коли в суспільстві відбувається підміна понять (бо гроші, навіть не товар, стають головною цінністю), змінюються механізми геополітичних, економічних маніпуляцій, — отже, на поверхню витягуватимуть всякі-різні історії, щоби розділити Україну й Польщу. Це потрібно розуміти і не рефлексувати на ці речі. Маю зазначити, що таке ж саме відбулося й у нас в Україні. Механізми на розкол були запущені 2008 року, коли активно протиставлялися, зі своїми героями, схід і захід України. Хтось це схвалював, хтось не схвалював... Але хтось на цьому робив маніпуляції і добре заробляв! А далі — війна...