Наша «кухня» стала суспільною

До цієї дати шевченківці презентують прем’єри.  В середині жовтня було показано мюзикл «Скрипаль на даху». В основі вистави лежить відома п’єса Григорія Горіна «Поминальна молитва», яку було написано за мотивами творів Шолом-Алейхема (режисер — Володимир Назаров).  Постановка йде  українською мовою. Назаров  радикально змінив фінал і доповнив музичне оформлення старовинними єврейськими мотивами, які знайшов у архівах синагоги. Головну роль Тев’є-молочника грає запрошений  актор Ігор Томілов. У мюзиклі також виступають: Григорій Маслюк, Михайло Чернявський, Наталія Тафі, Валерій Мойсеєнко, Ігор Кирильчатенко, Олена Завгородня та Влад Олійник (головний диригент і автор перекладу віршів — Юрій Бедник; балетмейстер — Олексій Коваленко).

Серед новинок репертуару, які набули резонансу серед критиків та глядачів, також є «Наша кухня». Її поставлено  за п’єсою сучасного драматурга Асі Котляр (режисер і музичний оформлювач — Григорій Богомаз-Бабій). Це  історія про долю двох жінок, які пережили війну. Кохання, співчуття, вміння прийняти чужий біль, як свій власний, можуть допомогти пережити горе…  «Наша кухня» — вистава режисерського театру, глибока, з відлунням, яке чуєш ще довго після її перегляду. Автор однойменної п’єси Ася Котляр живе у Литві, але родом з України. Драматург  представила режисерам складний матеріал, бо в ньому — багато літературного, тобто такого, що дає можливість відчути глибину матеріалу, а який шлях обрати для його реалізації — завдання режисерське. Тож за «Нашу кухню»  якщо й беруться, виходить вона у всіх митців різною.

Перш ніж вийти на сценічний репетиційний період, Григорій Богомаз-Бабій не один місяць вів «кабінетні» розмови з акторками. Їх, з маленькою дівчинкою, четверо, а матеріал — важкий, тож важливо усвідомлювати, який меседж несеш публіці, який внутрішній світ своєї героїні необхідно створити. А йдеться про війну. Точніше, через трилогію жіночих доль відчувається вся трагедія війн.

На спільній кухні дві давні приятельки — Цецилія (Наталія Тафі) та Марія (Неля Ніколаєва) — гортають свої історії. Жінки різні за національністю, за своєю культурою, але розуміють одна одну, люблять і прощають. Бо знають ціну ворожнечі й болю самотності. За часів Другої світової війни батька й чоловіка Цецилії було розстріляно, а зараз син Марії — Олександр — стоїть на захисті в Афганістані, донька Еля (Світлана Сушко) вважає вчинок брата нісенітницею, а сама йде за красивим життя до багатого коханця. У сюжеті вистави посеред бідної комунальної кухні з дешевим начинням розкриваються сакральні речі, звертається увага не на бідний побут, а на внутрішній стан жінок, їхню велич серед ганчірного життя. Всі війни є трагічними для людства, бо втрати множаться й перетворюються на світову рану. Героїня Марія втрачає сина, який у виставі дивився на неї з портрета очима реального героя Афганської війни, дніпрянина Олександра Стовби. Доньку Елю повернула до реальності жорстокість хтивого чоловіка.

Дві війни, скалічені долі й віра, що нове покоління буде виховане на любові, бо ж Еля пішла вчителювати. Але вистава на цьому не обривається, режисер-постановник Григорій Богомаз-Бабій додає третю лінію, яка пульсує, як шийна артерія, бо йдеться про сьогодення й біль, якого ми зазнаємо через бойові дії на сході України. На сцені з’являється онука Марії. Ця маленька дівчинка стає провідником через трагедії нашої історії. Її тоненький голос, забавляння з ляльками, чистота міркувань викликає бажання зберегти цю красу людської душі. Дівчинка чекає на батька, який бере участь в АТО, й читає матері Елі вірша, який написала із цим нестримним відчуттям очікування дива.

Маленька акторка Ася Тихоненко глибокий, не дитячий вірш написала сама. Перед публікою читала його, як перед рідними. З такою самою відвертістю виходили на сцену всі акторки. Драматична вистава набувала гумористичності, коли колоритна Циля проявляла свій волелюбний характер, який впирався у стриману й акуратну в усьому Марію. Акторка Наталія Тафі попрацювала над вимовою чудово, її українсько-російська мова з діалектом, який ще можна почути в Одесі, становить половину її образу. Й бездоганна українська вчителька, яку грає Неля Ніколаєва, просто надає виставі нового звучання — міжнаціонального. Точніше, робить беззвучними слова тих, хто ще роздирає один одному пащеки через мовне питання. Ці дві жінки — абсолютно різні, але не втратили, а розвинули в собі почуття любові, попри тяжкі втрати. Дві акторки своїми взаєминами й бездоганно втіленими образами тримають увагу протягом усієї вистави без антракту. Світлана Сушко майстерно втілила зміну в характері й настрої Елі: від самовпевненої самозакоханої жінки — до люблячої доньки й матері.

Сценографія вистави бідна, бо бідна кухня будинку, який руйнується, й бідне життя. Але на такому тлі Григорію Богомазу-Бабію вдається якнайкраще ставити глибокі вистави. І «Нова кухня» стала прем’єрою вистави-айсберга. Ми сприймаємо сюжет, життя, яке проживають акторки, розуміємо драматизм теми, але кінець вистави — це ще не кінець. Це — верхівка, а продовження криється в нас, і головне — ми пишемо продовження цієї п’єси. Тож Богомаз-Бабій передав режисерське слово глядачам.