Не промовчи Кобзаря у собі...

Пригадую, як до 175-літнього ювілею Т. Шевченка Сергій Данченко мусив поставити виставу в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Після довгих роздумів і пошуків зупинилися на оперному лібрето А. Малишка. Ескізне викладення долі Кобзаря надавало можливість уникнути заполітизованості його образу. Данченку найважливішим видавалося акцентувати значущість здатності чути народ, жити його болем, говорити з ним однією мовою.

Сценографу Данилу Лідеру хотілося коронувати поета його словом. Над вольтерівським кріслом висів вінок з аркушів, який густішав з читанням віршів. Богдан Ступка відмовився від портретного гриму і, звісно, шукав тональність перевтілення. Прийнявши як розуміння прагнень постановників запропоновану мною — режисером-стажером назву вистави «Здавалося б одне лиш слово», вони подарували мені роль контактера й уважно дослуховувалися до моїх пропозицій, щоправда, більшість з них поважно відкидаючи. А врешті, на ранок після прем’єри ідеологічний відділ ЦК КПУ зажадав пояснень окремих епізодів, надавати які довелося мені разом з директором театру.

Можливо, цей давній досвід привів мене до рішення на честь ювілею Кобзаря поставити виставу за творчістю того, в кому його геній відлунився — і вийшла вистава «Прекрасний звір у серці» за поезією М. Вінграновського.

Звичайно, у поле зору попали новаторські своєю іронічністю, присвячені Тарасові Шевченку «Тихий янгол смерті» А. Куркова, «Троє наших серед музунгу» В. Жежери, «Українська каб(б)ала» А. Крима.

Геній утверджується не тільки славоспівами, а сильніше за все випробуваннями критикою, гумором, іронією. І все ж на такі підходи саме в ювілейний рік сміливості не вистачило і не тільки у мене.

Варті окремої розмови хрестоматійна вистава М. Рєзниковича «Усюди один...» у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки та фестивального формату хореодрама «Така її доля...» у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка у постановці С. Мойсеєва. Заслуговують добрих слів юнацько-ліричні вистави студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого «Щоденник рядового Т.» режисер Є. Нищук (керівник курсу В. Зимня), смілива рок-опера «МІФ» студентів Київського національного університету ім. Т. Шевченка режисер (О. Кравченко) і ще величезна кількість сценічних звернень до творчості великого Тараса, які було б корисно зібрати в єдину національну афішу для підсумку й аналізу ювілейних осягнень Кобзаря.

Особливе, на мою думку, місце у такій афіші належить виставі Київського академічного ТЮГу на Липках «Сон».

Китайські майстри віками приховували секрет вироблення іграшки-символу, в якій сім сфер, від великої до малої містяться одна в одній і вирізаються з цільного шматка каменю або кістки. В слов’янському варіанті це матрьошка, в науковому пізнанні світу це шари нашої планети від розплавленої лави у середині земної кулі до ноосфери закріпленої у свідомості людства нашим земляком В. Вернадським.

Так само вистава режисера В. Гирича, сценографа М. Френкеля, хореографа О. Скляренка й акторів театру являє велику кількість сутностей, прихованих одна в одній.

Узагалі Театр на Липках останнім часом наполегливо шукає і знаходить надвікову мову спілкування з глядачем, якою по-дорослому серйозно, по-дитячому наївно, по-юнацьки запально говорить про честь і совість, розум і почуття, секс і кохання, бажання й обов’язок. Тому «Сон» вийшов про талановитого юнака, безкомпромісного чоловіка, виснажену життям людину, натхненного поета і художника і ще багато якого Шевченка, не надзвичайного геніальністю дистанційованого. Просто велич його стверджується суворою точністю пророцтв.

Так відбувається з Шевченком у житті. Уявіть В. Путін полюбляє принагідно цитувати:

«І день іде, і ніч іде  

І голову схопивши в руки

Дивуєшся чому не йде

Апостол правди і науки»

Це ж треба вивчити й декламувати вирок самому собі.

У виставі, яка починається з появи на сцені шин, а на екрані кадрів кривавих подій Майдану думки і думи Кобзаря, здається, спочатку випливають з підсвідомості глядача, а по тому голосами артистів набувають пружності слова. Часто слова не вимовленого, просто посталого з власної, бо успадкованого з батьківської чи дідівської пам’яті.

В якісь моменти здавалося сцена і зала зіллються в хоровій декламації.

Одне слово — сон. Або життя як сон?

І знов лечу. Земля чорніє

Дрімає розум. Серце мліє.

Уві сні карусель образів, вертепна гра, страхи, примари, злет, падіння, окам’яніння і невагомість.

Петро I з пересторогою про українців: «сей народ зело умен и зело лукав», та душі народу цього понівечені.

«Душа моя Чого ти сумуєш»? — питає одна,

Друга їй відповідає — «Я була ще недолітком

Як Батурин славний Москва вночі запалила»

А в Петербурзі муштра, парад і горда Катерина про своїх підопічних: «нагодовані, обуті, кайданами окуті».

Доля чорним вороном злітає

Пошлем душу ми до Бога

Його розпитати

Чи довго ще на сім світі

катам панувати?

Карл Брюллов у хлопчику Тарасику, який малює паркові скульптури, відгадує майбутнього академіка-графіка. Графиня Репніна джакондівською усмішкою бентежить почуття висланого у пустелю рядового Шевченка:

«Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слёзы в звуки перелил

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае побудил»

Актор Щепкін розраджує запізно звільненого Тараса Григоровича різдвяною меланкою, героїня якої коза, виявляється вивернутим жупаном: «Отий жупан, аби ти був добрий пан» і загальновідоме фото поета в жупані обрамлюються теплою історією.

Образи шевченкової творчості постають в осмисленні сучасників. Саме так варто говорити про акторські роботи — Назара Добріяна, Юрія Радіонова, Тараса Мельничука, які грають Тараса Шевченка, Інни Бєлікової (Варвара Рєпніна), Валерія Войтенка (Михайло Щепкін), Анжеліки Гирич, Марини Лях, Іоланти Пилипенко (ворони), Дар’ї Кривошей, Христини Микитин (душі).

Сон, реальність, дежавю, передчуття — все це стрімкістю подій, безмежністю емоцій, яскравою пластикою тіл, ігровою енергією декорацій — просто талантом і натхненням, голосом суті служителів театру — усе одне в одному, як сфера у сфері, як безліч сфер сплавляються в одну палаючу любов’ю до вітчизни комету Кобзаря.

І реквієм стає призивом вистояти і перемогти.

Тихо плаче Україна

Сльозами та кров’ю

Кат будує своє завтра

На горі людському.

Гірко плаче Україна

І тяжко ридає

Своїх синів і що померли

Сльозами вмиває.

Плаче ненька Україна

Плаче кожна мати,

Та, що сина відпустила

Волю здобувати.