Партер для нації

Звісно, в обох містах є старовинні, прекрасно збережені театри. Й.-Ф. Шиллер любив повторювати «Нація сидить в партері», і справді, театральної публіки вистачає в усіх містах Німеччини. Відомо, що в культурі немає провінції. Що стосується Німеччини, то провінції немає в усій країні! І все ж таки діамантово-хутряна публіка Баден-Бадена, історичний акцент на помпезному казино, надає йому провінційного лоску, який особливо виділяє російських багатіїв. Їм до вподоби тутешня захмарно дорога нерухомість і прислужливість російськомовних емігрантів.

Вісбаден величніший, більш розмірений, простіший і ще багато-якийсь, що в цілому робить його аристократичнішим. У двох великих лікувально-оздоровчих комплексах, за заведеною  давньою традицією, купатися в басейнах дозволяється виключно без одягу. І те, що спочатку викликає деяку ніяковість, дуже швидко набуває достоїнства античної наготи.

Щоправда, не всі відвідувачі володіють спортивними фігурами, і для сором’язливих жінок є один окремий день, а для молодих хлопців і дівчат така відвертість тіл багато чого вирішує на етапі перших днів знайомства.

Одного вечора у Гессенському державному театрі Вісбадена мені поталанило побувати на прем’єрній виставі «Три сестри» за Антоном Чеховим у постановці Маркуса Дітца і на прем’єрі опери Ф. Ковалі «Ла Калісто (Божественна Справа)» у постановці Терези Рейбер.

Чеховська п’єса починається зі святкування дня народження однієї з сестер — Ірини. Всі меблі гості вишиковують у довгий — від куліси до куліси — стіл на самому краєчку авансцени. Дружина Андрія — брата сестер — Наталія у блискучій рожевій сукні з зеленим поясом (сама комбінація таких кольорів в часи героїв п’єси була вірною ознакою несмаку!)  пробирається по вузькій смужечці сцени, кілька разів ледь не падаючи з неї, до стільців по другий бік столу, але місця їй там нема. Сукня її хоч і відповідає ремарці драматурга за кольором, та справа в якійсь кабацькій яскравості, демонстративності жіночих принад. Сестри та гості незручність від присутності такої пані пом’якшують частими тостами, вливаннями шнапсу і запиванням його шампанським. Андрій хміліє раніше інших, наважується заступитися за дружину, та Наталія закриває йому рота пристрасним поцілунком і починає сексуальну гру прямо на столі. Гості разом із столом відсовуються від них. Так Наталія відвойовує частину сцени, а до фіналу окуповує весь простір існування сім’ї, друзів-офіцерів — простір інтелігенції й аристократичності. Вибігаючи на побачення з коханцем Протопоповим, вона демонструє, що під шубою на ній лише білизна. Її чоловік осліплений пристрастю до неї, а вона лассо безсоромної сексуальності намагається  накинути на кожного чоловіка.

У виставі Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра режисер Едуард Митницький теж вирішує тему вистави через образ Наталії, яка намагається прищепити міщанські ідеали безпорадним перед хамством інтелігентам.

Наступ споживацтва, бездуховності, підступна сила розпутства — генеральне хвилювання, яке єднає німецьке і українське прочитання драматургічної класики у такому різному для наших країн сьогоденні.

Останній акт опери «Ла Калісто (Божественна Справа)» справив подвійне враження — прекрасний оркестр, яскраві співаки й якась натужна спроба постановника осучаснити жанр. Такого роду спроб по всьому світу досить багато. Одні просто прагнуть подолати статичність жанру, інші борються з іманентною йому пафосністю.

В основі декораційного вирішення обох вистав -поворотний механізм, як у всіляких мішалках. У «Трьох сестрах» на платформі, яка, обертаючись із різною швидкістю,  перегортає епізоди, жене-підштовхує героїв, встановлена п-образна арка, і вся конструкція часом читається рамкою для картин життєплину індивідуума, сім’ї, людства.

В опері — на поворотному колі сцени встановлені перегородки, які розкроюють простір існування на сектори — любов, ненависть, правда й брехня, чесність і совість. У стінках є двері, й через них актори шлейф існування в одному секторі переносять у інший.

Високий стиль великої й малої сцен Гессенського державного театру Вісбадена доповнюється виставою-тріллером за Альфредом Гічкоком та Джоном Б’юкеном «39 сходинок» в окремому приміщенні, яке постановник обігрує як кінотеатр середини минулого століття.

Ліворуч від сцени, піаніст супроводжує текстову інформацію на екрані про виставу, яка от-от розпочнеться. Молоді хлопці й дівчата, які до того були білетерами, уже в уніформах минулих років продають глядачам морозиво, що колись виконувало роль сучасного попкорну.

Нарешті починаються страхи за «39 сходинками». Сюжет детективно простий: чоловік у барі «знімає» даму, приводить до дому, і поки вона у ванні — готує інтимне частування. Вбігає до ванни на жіночий зойк і повертається з дамою, у спині якої... стирчить добряча сокира. Розуміючи, що він найперший підозрюваний у вбивстві, приймає рішення сховатися від поліцейських. Усе подальше — карколомна гонка переслідування, вибудована режисером Керолайном Штольц і зіграна акторами як парад циркових трюків.

У купе поїзда, на даху, під вагонами актори висять, балансують, продираються крізь шпаринки, складаються удвічі. Та поліцейські нарешті хапають втікача за рукава, він видирається, залишаючи їм частину одягу, і, незважаючи на шалену швидкість руху (створюють ефект мерехтіння світла і потужний вітродуй), вискакує з вагону. Після падіння він приходить до тями під коров’яче мукання, йде на нього, а коли звук зникає, керується по запаху. Нарешті зустрічає селянина, який доїть уявну корову. Матеріалізується образ животини через яскраві деталі. «Молоко» дояр вижимає у відро з чотирьох тюбиків-сосків.

Час від часу він відмахується від умовних комах коров’ячим хвостом. Спілкування чоловіків через капризи уявної корови викликає дитячий регіт у залі...

Три абсолютно різножанрові, різностильові вистави одного театру беззаперечно цікаві для кожного глядача. І це не просто театральна політика.

Мені такою видалася суспільна атмосфера і в цьому місті, й у всій Німеччині.

Маючи в країні найбільшу у світі концентрацію послідовників християнства, мусульманства, іудаїзму, сьогоднішня Німеччина виробляє зразки високої толерантності періоду формування постнаціональних держав. І мистецтво театру в цій благородній і надзвичайно важливій справі виявляється актуальним і ефективним.