Портрет. Без пейзажу і натюрморта

Ім’я Олени Божко — нове серед професійних фотографів. Взагалі, вона мала стати художником театру і кіно — саме так називається її фах у дипломі художньої академії, яку Олена закінчила. Вона навіть оформила дві вистави, але одного прекрасного дня вона зрозуміла, що не її це справа. А оскільки ще на першому курсі інституту почала серйозно цікавитися музикою, — створила з друзями гурт «Світ Джейн», стала його солісткою. Спочатку все складалося дуже добре: група давала багато концертів у клубах, прийшла популярність, а з нею — запрошення на музичні фестивалі. Але все зіпсувало «фінансове питання» — щоб закріпити успіх, необхідно було записати альбом, зняти кліп, і, бажано, не один, а грошей не було. Колектив розпався.

Олена продовжила експерименти у виборі професії: робила авторські ляльки, працювала на телебаченні, в глянсовому часописі. Навіть прес-секретарем однієї політичної партії. Скрізь доволі успішно, але з часом холонула.

Фотографувала скільки себе пам’ятає. Ще в школі їй подарували плівковий фотоапарат «Олімпус», і Олена стала знімати портрети друзів. Саме портрети. Пейзажі і натюрморти її не цікавили. Мабуть, це шкільне захоплення так і залишилося б хобі (сьогодні ми всі трохи «фотохудожники»!), коли б не знайомство з відомим фотографом Віктором Марущенком. Олена прийшла в Школу фотографії, яку він організував, і коли настав час диплому, саме вчитель порадив їй зробити серію портретів, оскільки цей жанр удається Олені найкраще. Авантюрна дипломниця пішла ва-банк — вирішила знімати відомих кінематографістів, акторів театру, сценографів. Когось знала особисто, інших героїв і їхні контакти підказували друзі. Як, наприклад, продюсера Олега Кохана.

Кохану роботи Олени сподобалися, і він запропонував випустити календар «12 кадрів» з її світлинами. А також організувати виставку, де представити всі зняті портрети, що не ввійшли до календаря. Була пізня осінь 2013-го року... Календар випустити встигли, про вернісаж, звичайно ж, забули надовго. Так все починалося. Потім з’явився календар на 2015-й рік — тепер уже «12 музик». Ім’я фотографа Олени Божко стало впізнаваним у професійному світі. І повідомлення про її персональну виставку в галереї «ХудГраф» було сприйнято з натхненням.

Якби мені запропонували схарактеризувати цей вернісаж одним словом, я б назвала його «Фотозбільшення». Чорно-білі портрети відомих акторів (Олексій Горбунов), художників (Борис Єгіазарян), музикантів (основу експозиції становлять роботи, надруковані в календарі «12 музик») — Андрія Кузьменка (Кузьми). Олега Скрипки, Святослава Вакарчука, Сашка Положинського («Тартак»), Дмитра Шурова («Pianoboy»), Андрія Хливнюка («Бумбокс»), Олега «Фагота» Міхайлюти («ТНМК»), Валерія Харчишина («Друга Ріка»), Віталія Кириченка («НУМЕР482»), Олега Собчука («С.К.А.Й.») — нагадали мені фотолистівки кіноакторів, які продавалися в кіосках «Союздруку» в моєму дитинстві. Ми їх збирали, і хвалилися один перед одним, у кого більше.

Портрети Олени Божко теж можна колекціонувати. Обмінюватися ними, дарувати, просто роздивлятися. Кожен її герой, вихвачений на мить із метушні життя, стає менш зоряним, аніж часом представлявся зі сцени або з телеекрану, і за світлиною можна скласти його психологічний портрет. Дуже хочеться, до речі, спробувати провести такий експеримент, а потім запитати в близьких, чи вірні висновки. Мені здається, результат буде позитивним. Олені якось удається розгледіти в очах (а вона сама признається, що акцент найчастіше робить саме на очі) своїх моделей те, що вони нерідко глибоко ховають — незахищеність, надійність, мудрість, ніжність. А інколи і егоїзм.

Особливо довго відвідувачі затримувалися біля світлини Андрія Кузьменка, і слова Довлатова — «всякий портрет — умовна суміш довговічного з миттєвим», які мені завжди здавалися точною характеристикою жанру, — сприймаються ще і прозірливими.

А мені особисто дуже подобається портрет кінорежисера Андрія Загданського. Я була на тій фотосесії, і Андрій, щоб не було будь-якого пафосу, попрохав мене розмовляти з ним та не виглядати «пам’ятником собі». Я розповіла кінематографічний анекдот, а Олена Божко встигла зупинити саме ту мить. Карти розкрилися: дорослий, серйозний чоловік виявився смішливим хлопчиськом, причому таким, що вміє сміятися і над самим собою. Наскільки я знаю, Загданському портрет також подобається.

Я йшла з виставки з думкою: чи буде продовження календарної серії? Якщо «так», яку тематику, професію, напрям Олена Божко вибере наступного року? — Спортсмени? Літератори? Поліція? Можливо, політики?.. Фотограф, проте, зберігає інтригу. Отже, чекатимемо на сюрприз.

Андрій ЗАГДАНСЬКИЙ, кінорежисер:

«Фотопортрет — це завжди метафізичне рівняння. Момент клацання затвора як вирівнювання носиків на старовинних терезах. На цих метафізичних терезах — два характери, два темпераменти, два знання, два самовідчуття. Два життя. Фотограф — це вміння тримати погляд іншої людини. Невелике і страшне випробування, гра в глядіння один на одного серйозно. За милою і виключно привабливою Оленою Божко ховається серйозний гравець у глядіння. Фотограф».

Марія СИДОРЧУК, сценарист:

«Я люблю розглядати її роботи, особливо чоловічі, вгадувати характер героя. Вони дуже різні, відмінні і емоційно, і за композицією, але в очах завжди читається — сильний, сміливий, талановитий і великодушний. Інколи мені здається, що це сторінки розділу «Справжні чоловіки» з «Червоної книги».

Олег КОХАН, продюсер:

«Фотопортрети Олени Божко (починаючи з мого власного) нагадують мені малярство. Це не просто зафіксована мить, але щось більше: не знаю, в чому криється таємниця, але в очах її героїв видно характер, темперамент, настрій. І багато хто з них, наприклад, Борис Єгіазарян, Слава Вакарчук, Олексій Горбунов, вважають роботи Олени кращими своїми портретами».