Прості речі рятують кіно

Документальна картина Остапа Костюка «Жива ватра» (коротке інтерв’ю з режисером виходило в «Дні» — див. Любов Якимчук, «Мужність без війни», №157 від 27.08.2014) про вівчарів українських Карпат отримала другий за значущістю Спеціальний приз журі (Special Jury Prize) і премію — 5000 доларів на канадському фестивалі неігрового кіно Hot Docs. «Живу ватру» визнано переможцем у категорії «Міжнародний повнометражний документальний фільм».

Hot Docs відбувається у Торонто і є найбільшим північноамериканським форумом документалістики. Щороку тут демонструють понад 180 стрічок з усього світу. Журі зазначило, що «Жива ватра» поєднала «мальовничу операторську роботу з уважним чутливим поглядом, вигадливим настроєвим музичним оформленням і довершеним, нерідко грайливим монтажем». Стрічка також стала однією з найкращих у програмі DOCU/УКРАЇНА на фестивалі Docudays UA, що відбувся у Києві в березні цього року.

Герої «Живої ватри» — 82-річний Іван Бесащук, 10-річний Іванко Михайлюк та його хресний батько, 39-річний Василь Тонюк. Василь — суворий і зібраний чолов’яга — керує полониною Радул, що залишилася єдиною з 78 полонин району, де займаються вівчарством. Бесащук ходив з отарами в гори 40 років, а зараз, овдовівши, доживає віку сам у хаті й поринає у спогади. Іванко тільки засвоює ази вівчарства. Жива ватра — вогонь, добутий тертям дерева і підтримуваний упродовж 4-місячного полонинського сезону. Обряд запалювання ватри здійснювався на Гуцульщині до середини ХХ сторіччя. Його згадка у фільмі — це символ сьогоднішнього занепаду вівчарського ремесла. Остап понад 10 років досліджував гуцульську культуру, а власне зйомки тривали  чотири роки.

Не буде великим відкриттям сказати, що сільська тематика, споріднена з віджилою стилістикою «поетичного кіно», є певним прокляттям нашого екрану. При тому, що Україна давно перетворилася на урбанізовану, індустріальну державу, значна частина режисерів з упертістю, гідною кращого застосування, до останнього часу шукала натхнення або в героїчному минулому, або в сільський мальовничості. Причому від віку це не залежало — зашкарублі штампи про істинну пейзанську Україну однаково володіли і студентами кінофакультету, і сивочолими патріархами.

Остап Костюк на перший погляд дотримується старих шляхів: неквапні пейзажні зйомки, фольклорний побут. Однак, що далі розвивається оповідь, то більше стає зрозумілим, що авторові йдеться про дві речі: візуальне середовище (оператора Олександра Позднякова недарма згадано у вердикті журі) й особистості героїв. Чітко й чисто відпрацьовуючи на монтажному столі, режисер не намагається вибудувати особливу драматургічну структуру — просто використовує те, що в нього є: види Карпат, рух отар, подробиці побуту, зміну світла в кадрі, зміни настроїв малого Іванка, балачки діда Івана; дитяча безпосередність й стареча щирість безвідмовно кіногенічні, і Костюк це добре усвідомлює. Ще одна перевага — звукова доріжка, на якій несуперечливо сусідять атмосферна електроніка київської композиторки Алли Загайкевич, народні наспіви соло й хором, естрадні пісеньки під акордеон, дзвіночки отар, церковні дзвони, мекання овець, кукурікання півнів, трембіти, шум вітру.

Це ще не мистецька антропологія, але вже й не надумана псевдоетніка. Остапові таки вдалося здобути власну не затягану поетику зі сто разів показаного матеріалу.  Цікаво подивитися, якими будуть подальші здобутки цього режисера.

Прокат «Живої ватри» в Україні заплановано на осінь 2015 року.

Довідка «Дня»

Остап Костюк — режисер, актор, музикант. Народився 1979 р. у Коломиї, на Івано-Франківщині. Закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка та акторську студію Театру ім. Леся Курбаса. 2011 року, у співпраці з Олександром Поздняковим, дебютував у кінорежисурі з короткометражним фільмом «Ману і капуста», що отримав відзнаку RADi (Agence du Court Metrage) у Франції. «Жива ватра» є його повнометражним дебютом.