Приборкання страху

Київський проект «Театр переселенця» за півроку роботи випустив кілька доробків, важливих для розуміння обставин нашого життя. «Де Схід?», «Товар», «Узбек», «Розарій», «Києве мій?» — це все альманахи чужого, як правило, негативного досвіду. Автобіографічні історії, розказані не акторами, а безпосередньо тими, з ким усе й сталося, одночасно і сповідь, і терапія. Через те важливо, що в команді з німецьким режисером, одним із засновників нині опального московського «Театру.doc» Георгом Жено, драматургами Наталією Ворожбит і Дмитром Левицьким і багатьма іншими працює і військовий психолог Олексій Карачинський. «Театр переселенця» з дня відкриття «мешкає» в центрі науки й мистецтв «DIYA», що на території Кіностудії ім. Довженка. Але досить часто театр і сам на якийсь час «переселяється»: гастролі, нові майданчики, поїздки на схід України. Одна з останніх вистав «Полон» була спочатку показана в Німеччині, а нині зіграна в столиці на сцені театру «Золоті ворота».

«Полон» — це опус, що розбурхує всі почуття разом, створений на перетині театру свідка й театру реконструкції. Іншими словами, це розповідь кінодокументаліста Аліси Коваленко про те, як вона в травні 2014 р. була взята в полон донбасівськими бойовиками. При цьому режисер Георг Жено в реальному часі веде з нею інтерв’ю, ставить запитання й, отримавши пояснення, відтворює ті чи інші дії ополченців. На першій же сцені реконструкції із залу вибіг чоловік, рівно після того, як високий щільної статури Георг почав ногами «бити» тендітну Алісу, імітуючи поведінку загарбників нашого блокпоста. Дивитися на це, нехай навіть і в театральній редакції, й дійсно було страшно!

Протягом години Аліса Коваленко знов занурювалася в кошмар, який пережила кілька років тому, але який і сьогодні не дає спокою. Спочатку цинічний допит з читанням вголос власних щоденників і зрада коханого, потім епізод тихого, але від того не менше брутального згвалтування й усвідомлення власної безмежної слабкості. Далі всілякі приниження й моральні тортури, які, виявляється, можна пережити й не в бетонному підвалі, а в цілком собі комфортабельній квартирі, божеволіючи від невизначеності становища й безтурботного дитячого сміху під вікнами. Навіщо ж потрібно переживати знов? Щоб навчитися з цим жити, приборкати власний страх!

Ніби спонтанна розповідь полонянки насправді побудована з бездоганною для розуміння жаху її становища гармонією. Два цементуючі лейтмотиви цього публічного слідчого експерименту нагадали про висновки Ханни Арендт: повсякденність стандартизованого зла й абсурдне сусідство мирного веселого життя, із залежною від примхи твого конвоїра смертю. І ще не менш важливе: наша дивна війна на сході й насправді з чіткими ознаками «генної модифікації», адже від неї можна втекти, варто лише перемкнути канал або закрити сайт, відкласти газету або прикрутити радіо. Навряд чи є сім’ї, яких не торкнулася Друга світова, а участь в  нинішній гібридній війні — особистий вибір кожного, а також почесне волонтерство. Упевнена, що у багатьох тінню промайнуло захисне — навіщо ж було так ризикувати, навіщо добровільно їхати в зону підвищеної небезпеки?

Але повторюся, «Полон» це лише спроба приборкати емоції й пам’ять, а не урок прописного патріотизму і не мотивуючий позитивний приклад емоційної реабілітації. Тут немає ні правильних питань, ні правильних на них відповідей. Як завжди, знання в «Театрі переселенця» травматичне і вельми обтяжливе, не лише для героїв, а й для глядачів. Утім, розділена рівно порівну між усіма доза болю перетворюється на ліки. Навряд чи панацею. Але від байдужості й цинізму допоможе точно.