Росія хоче, щоб оцифрування радянського кіноархіву відбулося за рахунок колишніх республік СРСР

Держфільмофонд найближчим часом направить офіційну пропозицію до всіх колишніх країн СРСР профінансувати оцифрування стрічок, вироблених кіностудіями цих країн, повідомляють «Известия» із посиланням на керівника організації Миколу Бородачьова. Натомість республіки в першочерговому порядку отримають копії фільмів, знятих у колишньому СРСР. Бажання придбати цифрові версії стрічок вже виявили Україна та Литва. Крім того, оцифрувати свої стрічки погодилася й Грузія.

Таке рішення керівництва Держфільмофонду є альтернативою дефіцитному держфінансуванню на оцифрування 50 тисяч фільмів, що зберігаються у фонді на плівці. На початку року Бородачьов просив у влади РФ п’ять-шість мільярдів рублів на цю процедуру. Мінкультури задовольнило запит частково — виділило два мільярди рублів. На думку Бородачьова, цих грошей вистачить за умови, що держава й надалі фінансуватиме фонд. Проте у відомстві заявили, що розмір субсидії на 2014—2016 роки не остаточний і може змінитися після затвердження федерального бюджету на 2015 рік.

На оцифрування плівок з фільмами, вироблених кіностудіями Вірменії, Азербайджану, Білорусії, Латвії й інших країн радянського табору, федеральних коштів може не вистачити, говорить Бородачьов. Загалом у Держфільмофонді зберігається близько шести тисяч картин: дві тисячі українських, 700 — грузинських, 600 — білоруських, 500 — узбецьких, кіностудії решти республік виробили близько 200—300 фільмів.

Як відзначає lenta.ru, оцифрування рухається повільно. З 2002 року в сучасний формат переведено лише третину архіву кінофонду. За оцінкою Бородачьова, на переведення фільмів у цифру власними силами, тобто на ліцензійні доходи від радянської спадщини, Держфільмофонду було б потрібно 30—40 років.

«Для повернення всього українського фільмофонду, що зберігється в Москві, нам знадобилося б 100 років!»

Про ситуацію з оцифровуванням вітчизняної кіноспадщини і російським «Госфильмофондом» розказує заступник генерального директора Національного центру Олександра Довженка Іван КОЗЛЕНКО:

— Цій новині в лютому передувала новина самого «Госфильмофонда» про те, що гендиректор Бородачов просить уряд Росії розглянути можливість фінансування оцифрування фільмофонду, для чого необхідно 5 — 6 млрд руб.

(http://kinote.info/articles/12135-gosfilmofond-prosit-5-6-mlrd-rub-na-otsifrovku-kinoarkhiva-rossii). У тій новині вартість оцифровки одного фільму визначено в межах 20 тис. дол. Як бачимо, російський уряд задовольнив подання «Госфильмофонда» й частково профінансував роботи з оцифровки. У жовтневій новині подибуємо вже іншу вартість оцифровки одного фільму: в середньому 400 тис. руб., що за сьогоднішнім курсом дорівнює 10 тис. доларів (з урахуванням індексу інфляції — максимум 12 тис., але аж ніяк не 20 тис. доларів).

У мене одразу виникає запитання щодо ціни послуг з оцифрування. По-перше, «Госфильмофонд» має власну цифрову лабораторію, відповідно, ціна робіт із оцифрування мал би дорівнювати фактичній вартості робіт. Чи вартує 10, ба, навіть 20 тис. доларів оцифровка фільму? Для того щоб відповісти на це запитання, слід визначитися з терміном «оцифрування». Якщо просте сканування плівки — така робота коштує на ринку принаймні вдесятеро дешевше. Якщо йдеться про (бодай часткову) реставрацію зображення, ціна може бути виправданою. Проте, поза всяким сумнівом, «Госфильмофонд» може виставляти будь-яку ціну, користуючись монополією на плівку. Я вірю, що держави Балтії та Грузія могли справді замовити «Госфильмофонду» скани плівок власних фільмів із метою подальшої реставрації або перенесення на плівку. Викликає сумнів, що це може стосуватися всіх фільмів цих країн, але часткова оцифровка, вочевидь, відбувається, як вона відбувалась і раніше, вже близько трьох останніх років.

Що ж до України — тут знову-таки детективна історія. Із ким могло бути погоджено (й навіть підписано) контракт на оцифрування фільмів українського виробництва? За словами гендиректора «Госфильмофонда», такий контракт укладено зі студією Довженка. Проте нам невідомо про існування такого контракту. Єдина установа, яка за статутним своїм призначенням могла б укласти в Україні такий контракт, — це Центр Довженка як державний кіноархів. Вочевидь, Бородачов помиляється в назві установи, як це часто буває. Однак із Центром також такого договору укладено не було. Три роки тому ми підписали з «Госфильмофондом» контракт на виготовлення вихідних матеріалів фільмів для подальшої реставрації вже на території України. Тобто за контрактом ми купували не цифрові, а плівочні копії фільмів, відсутніх в Україні: близько двох десятків за три роки.

Якщо раніше «Госфильмофонд» користувався монополією на фізичні носії (оригінальні негативи фільмів), які колишні республіки вимагали повернути кіностудіям-виробникам, із приходом цифрової епохи це питання перестало бути актуальним. Оригінальна нітроплівка 1920-х років, наприклад, тепер нікому не потрібна: носієм інформації стає цифра. Відповідно, з приходом цифрових технологій у кіновиробництво й, особливо, в кінореставрацію «Госфильмофонд» втрачає монополію на плівку, точніше, можливість її капіталізувати (для реставрації можуть використовуватися навіть прокатні копії фільмів, і хоча бажано мати найближчу до негатива копію або сам негатив як джерело цифрової реставрації, це після революції в сфері цифрової реставрації перестало бути необхідною умовою). Проте, щоб якимось чином використати вигоди свого монопольного становища, «Госфильмофонд» вирішив продавати цифрові копії фільмів. Проблема в тому, що нема гарантії, що, по-перше, їх зроблено з негативних носіїв; а по-друге, що при скануванні дотримано всіх необхідних параметрів для передачі максимального спектра кольорових характеристик: для цього замовник принаймні має бути присутнім при скануванні.

Отже, я вважаю заяву Бородачова занадто оптимістичною й спрямованою радше на внутрішній російський кіноринок, щоб виправдати отримання «Госфильмофондом». колосальних асигнувань Процес реставрації фільму має власну логіку, й закуповувати цифрові копії стрічок в промислових масштабах сенсу немає. Країни-замовники замовлятимуть цифрові копії фільмів для реалізації власних програм реставрації, а це — не більш ніж десяток фільмів на рік.

У будь-якому разі я вважаю приклад «Госфильмофонда» повчальним для українського уряду: саме так держави в усьому світі опікуються національною кіноспадщиною. Український же уряд дає лише 2,9 млн грн фінансової допомоги українському фільмофонду — Центру Довженка. «Госфильмофонд» має в сотні разів більше фінансування — як основне, так і проектне, як-от, наприклад, з проектом оцифрування. За кошти, якими фінансується Центр Довженка, Україна могла б викупити у «Госфильмофонда» (за оголошеною ціною цифрової копії) лише 22,3 фільма на рік. Відповідно, для повернення всього українського фільмофонду, що зберігається в Москві, нам знадобилося б 100 років!