Сумовиті розкоші мирного життя

Найбільше відзнак – 6 - отримала екранізація культового фантастичного роману "Дюна", але це переважно відзнаки у “технічних”, прикладних категоріях: “Найкращі візуальні ефекти”, “Найкраща операторська робота”, “Найкраща робота художника-постановника”, “Найкращий монтаж”, “Найкраща оригінальна музика”, “Найкращий звук”. А найкращим фільмом доволі несподівано стала  мелодрама "CODA: У ритмі серця" (режисерка Сіан ГЕДЕР, США);  вона ж завоювала статуетку за найкращий адаптований сценарій (“CODA” є рімейком франко-бельгійської картини "Сімейство Бел’є"), а третій “Оскар” дістався Трою КОЦУРУ як найкращому актору другого плану. При цьому за  кількістю номінацій фаворитами були  драма в декораціях вестерну від компанії Netflix "У руках пса" – 12, "Дюна" мала 10, "Вестсайдська історія" та "Белфаст" – по 7, "Король Річард" – 6 номінацій. "CODA” перемогла у всіх трьох категоріях, у яких була висунута.

Власне, номінація “Найкращий фільм” виглядала наступним чином:

"Белфаст" (режисер Кеннет БРАНА, Велика Британія);

"CODA: У ритмі серця";

"Не дивися вгору" (Адам МАК-КЕЙ, США);

"Сядь за кермо моєї машини" (Рюсуке ХАМАГУТІ, Японія);

"Дюна"  (Дені ВІЛЬНЕВ, США);

"Король Річард" (Рейнальдо Маркус ГРІН, США);

"Лакрична піца" (Пол Томас АНДЕРСОН, США).

"Алея жаху" (Гільєрмо дель ТОРО, США);

"У руках пса" (Джейн КЕМПІОН, Велика Британія-Канада-Австралія-Нова Зеландія);

"Вестсайдська історія" (Стівен СПІЛБЕРГ, США).

Найбільш потужними конкурентами тут виглядали "Вестсайдська історія" й "У руках пса", кожний з яких мав по “Золотому глобусу” як найкращий мюзикл і як найкраща драма відповідно. Певні шанси були в чорної сатири "Не дивися вгору", котра наробила неабиякого галасу; “Белфаст” мав “Глобус” за сценарій. Але переміг другий повнометражний фільм 44-річної режисерки Сіан Гедер, раніше відомої в першу чергу як сценаристка культового серіалу “Помаранчевий – новий чорний”.

“Оскар” – нагорода не фестивальна, а індустріальна. Кіноакадемія в першу чергу виходить з міркувань того, що фільм-лавреат дає для розвитку масового жанрового кіна, яку історію розповідає мільйонам глядачів, котрі приходять у кіно не за “проклятими питаннями” і не за новаціями в кіномові. Торік, наприклад, перемогла “Земля кочовиків” (Хлоя Чжао) – лірична історія про людей, що з власної волі відмовились жити на одному місці і пустились у нескінченні мандри на своїх трейлерах – зворушливий портрет кочової Америки; до нього були сенсаційні південнокорейські “Паразити” (Пон ЧЖУН ХО) – суміш трилеру, сатири і комедії про бідних, які понад усе прагнуть вибитись зі своєї бідності, в 2019 Кіноакадемія віддала перевагу політичному роуд-муві “Зелена книга” (Пітер ФАРРЕЛЛІ), яке зачіпало проблеми расизму в Америці початку 1960-х та питання взаємопорозуміння  між расами.

Героїня "CODA: У ритмі серця", старшокласниця на ім’я Рубі Россі (Емілія Джонс), мешкає в маленькому приморському містечку в Массачусетсі разом з батьками та братом. Її рідні – брат і батьки - глухі (абревіатура CODA й означає Child Of Deaf Adults – дитина глухих батьків). Рубі має гарний голосі і мріє стати співачкою, однак не може полишити родину, в якій вона – єдина сурдоперекладачка. Ситуація загострюється, коли батько Рубі, Френк (його власне й грає Трой Коцур) вирішує, що відкриє власну компанію, щоб, оминувши введені державою обмеження й заниження цін перекупниками, самостійно продавати свою рибу. Сім'я щосили намагається зрушити бізнес з мертвої точки, покладаючись на те, що Рубі спілкуватиметься з людьми і поширюватиме інформацію. Водночас учитель музики в школі пропонує Рубі приватні заняття для вступу на стипендіальну програму престижного Музичного коледжу Берклі. Дівчина погоджується, але, все більше залучаючись до рибного бізнесу, вона починає спізнюватися на уроки, через що вся її підготовка опиняється під загрозою.

Звісно, все закінчиться гепі-ендом. Історія це проста, складена рівним чином з молодіжної драми, виробничої драми, драми сімейної, роману виховання, без любовної лінії теж не обійшлося. Актуальне послання - повага до інакшості; родині Россі цю поваги доводиться виборювати щодня. Важливо те, що глухих персонажів грають справжні глухі актори (той-таки Коцур, що цілком заслужив свою статуетку) – і життя цих героїв показане без зайвої патетики, без надриву – вони такі ж люди, як і всі інші, так само люблять секс і дружні посиденьки, інколи сваряться, закохуються, можуть полізти в бійку. Вочевидь, після пандемічної кризи та президенства Трампа, яке стало випробуванням для суспільної рівноваги, знадобилася саме така історія на екрані – про простих трудяг, які мають ще й додаткові складності у взаємодії зі світом, але долають усе, виборюючи свою свободу, лишаючись вірними одне одним, так само як і своїм принципам.

Саме тому і виглядає справедливим саме режисерський “Оскар” для Кемпіон. Адже нагорода за режисуру – якраз більше про самовираження, аніж про, так би мовити, соціальне замовлення. Це особливо важливо для Кемпіон, адже “Оскар” і “Золотий глобус” - це її перші великі нагороди після “Золотої пальмової гілки” за “Фортепіано” (1993), а “В руках пса”  взагалі перша повнометражна робота за 12 років.

Однак, очевидно, за такий тривалий час Кемпіон не тільки не втратила форму, а, навпаки, наростила її.

Найбільше “У руках пса” нагадує витончений психологічний роман (вона, власне, й знята на однойменним романом Томаса СЕВІДЖА), який поступово переростає в трилер. Дія розгортається в  Монтані в 1925 р.  Головні герої - брати Філ (Бенедикт КАМБЕРБЕТЧ) і Джордж (Джессі ПЛЕМЕНС), - тримають процвітаюче ранчо. Одного разу, переганяючи стадо, заїжджають на обід до трактиру “Червоний млин”, яким керує вдова середніх років на ім’я Роуз (Кірстен ДАНСТ). Філ поводиться по-хамськи, глузує з сина Роуз, Пітера (Коді СМІТ-МАКФІ). Проте скандал  має несподівані наслідки: Джордж приходить до засмученої хазяйки, аби вибачитись, швидко в неї закохується й робить їй пропозицію руки та серця. Філ сприймає одруження брата як зазіхання на звичний порядок речей і починає війну проти “авантюристки” Роуз, доводячи її до розпачу й пияцтва.

Сюжет тримається на поступовому розвитку характерів і розкритті таємниць. Ніхто з протагоністів насправді не є тим, ким здається спочатку. За напускною брутальністю Філа стоїть освіта в Єльському університеті, біль від втрати свого легендарного вчителя Бронко Генрі і глибоко прихована гомосексуальність. А стрункий, високий і дещо жіночний Пітер з його книжками й виразними очима насправді несе в собі жорсткий, гострий інтелект і маніакальну цілеспрямованість; отаке “розпаковування” персонажа настільки вразило журі “Глобуса”, що воно присудило 25-річному Коді Сміту-Макфі премію як найкращому виконавцю другого плану в драмі. Камбербетч і Коді утворюють неймовірний дует, протистояння в якому має закінчитись рівним чином несподівано й фатально; так само переконливі Племенс і Данст. По всіх параметрах у Кемпіон вийшла досконала робота, яка в її фільмографії займе місце поруч з “Фортепіано”.

Хоча Спілберг є вічним фаворитом Кіноакадемії, шансів у "Вестсайдської історіі" було небагато, адже 75-річний патріарх замахнувся на рімейк культового мюзиклу Леонарда Бернстайна, відтвореного на екрані в 1961 Робертом Вайзом і Джеромом Роббінсом. Та “…Історія” давно визнана кінокласикою та є другою в списку найкращих мюзиклів усіх часів.

Спілберг упорався з дуже непростим завданням, запропонувавши дещо інакші інтонації та стилістику. По-перше – значно посилив соціальні мотиви. Бійки між нью-йоркськими бандами “Акули” (пуерторіканці) та “Ракети” (біла голота) проходять на тлі мангетенських руїн в районі 61 вулиці. Будинки руйнують, людей виселяють, і незабаром тут постане знаменитий Лінкольн-центр (алюзія на версію 1961 року, адже її знімали саме там і саме перед початком будівництва). Режисер приділяє багато уваги знедоленості героїв, котра й штовхає молодь на злочини; окрім того (чого не було у Вайза), пуерторіканців дійсно грають актори латиноамериканського походження, які багато спілкуються в кадрі іспанською. По-друге, значно посилені розмовні сцени – якщо у  1961 вони слугували лише зв’язками між піснями, то тут діалоги мають самостійну цінність і краще розкривають персонажів. І нарешті, танцювальні та пісенні номери: вони поставлені блискуче й винахідливо, витримані в сучасній естетиці, апелюють до сприйняття саме глядачів ХХІ століття.

Тож комбінація цих факторів принесла  "Вестсайдській історії" статус найкращого мюзиклу на “Глобусі”, але цього було недостатньо для “Оскара”; правда, тут можна порадіти за яскраву Аріану ДЕБОУЗ, визнаною найкращою акторкою другого плану.

Загалом же акторські нагороди викликали найбільше запитань. Так, у категорії “Найкращий актор” конкуренція була неабияка: Бенедикт Камбербетч, Хав'єр БАРДЕМ ("Бути Рікардо"), Ендрю ГАРФІЛД – ("Тік-так, бум!") блискуче відпрацювали свої ролі. Однак переміг Вілл СМІТ, який хоча й виглядає переконливо в образі батька видатних тенісисток сестер Вільямс у “Королі  Річарді” (режисер Рейнальдо Маркус Грін), але й близько не дотягує до зробленого тими ж таки Камбербетчем чи Бардемом.

Схожа ситуація повторилася в номінації “Найкраща акторка”. По справедливості тут мала б перемогти Олівія КОЛМАН, що просто феноменально зіграла у режисерському дебюті Меггі ДЖИЛЛЕНГОЛ "Незнайома дочка". Джилленгол вдалося зібрати для свого режисерського дебюту першокласних виконавців, але, звичайно, оповідь тримає Колман. 48-річна британська зірка з її багатством реакцій ідеально завершує драматургічні наміри Джилленгол, створює напругу, на якій тримається оповідь. А втім, перемогла Джессіка Честейн, яка зіграла скандальну  телевангелістку Теммі Фей Бейккер у заснованих на реальних подіях «Очах Теммі Фей» (режисер - Майкл Шоуолтер). Честейн дійсно працює ефектно, показує в різних вікових та соціальних станах, проте її гра більш поверхова й фізіологічна. Та, вочевидь, Кіноакадемії було важливо зайвий раз допекти телепроповідників.

Окремо варто сказати про "Сядь за кермо моєї машини". Це - перша в історії японська картина, номінована в категорії "Найкращий фільм".

Основою для сценарію Рюсуке Хамагуті («Колесо фортуни та фантазії»), який уже має певне визнання як фестивальний режисер, стало оповідання Харукі МУРАКАМІ.

Головний герой, театральний режисер Юсуке (Хідетосі НІСІДЗІМА) зазнає важкої втрати: його дружина Ото померла від інсульту. У майже 40-хвилинному пролозі він також згадує про її невірність – яку, втім, зміг вибачити. У нього залишився запис голосу Ото, що начитала незадовго до смерті текст драми Чехова «Дядя Ваня». Через два роки Юсуке нарешті повертається до повноцінної роботи – постановки саме цієї п'єси. Процес репетицій, а також стосунки Юсуке з Місакі (Токо Міура) - його персональною шоферкою, у дусі героїнь Муракамі мовчазною, таємничою та високопрофесійною, - є основою історії.

Постановка Юсуке – радикальна у своєму роді. Він просить акторів користуватися лише своєю рідною мовою – й у результаті на кону панує вавилонське змішання японської, китайської, тагальської та навіть корейської жестової. Створювати драматичну дію актори повинні, покладаючись виключно на інтуїцію. Такий підхід дає результати – акторська злагодженість досягає нових висот, знамениті чеховські паузи набувають особливої напруги, а Юсуке знаходить хоч якусь подобу душевного спокою.

Ця тонка й трагічна картина отримала на останньому Канському кінофестивалі три призи: від основного журі за сценарій, від ФІПРЕССІ за найкращий конкурсний фільм та від екуменічного журі. З англомовними претендентами робота Рюсуке Хамагуті навряд чи могла змагатися, проте самий факт потрапляння в десятку найкращих тягнув на сенсацію. І, звісно, в номінації “Найкращий міжнародний фільм” рівних йому не знайшлося.

Тож знову “Оскар” удався камерним і драматичним, а місцями і мелодраматичним. Цього разу обійшлося без апокаліпсисів, великих воєн, тонучих кораблів. Великих катастроф не бракує в позаекранному житті; зрештою, кінець світу та чудесний порятунок, що відбуваються на вашій кухні, можуть бути не менш захопливими.

Колись і ми матимемо таку розкіш. Колись.