«Театр — це завжди проблема!»

Рік тому, саме наприкінці липня, Станіслав Мойсеєв мусив розпрощатися з трупою Молодого театру, аби, виконуючи волю невиліковно хворого Богдана Ступки, заступити до художнього керівництва в Національному театрі ім. І. Франка. Пристрастей із цього приводу, як пам’ятаємо, в театральних колах столиці було вдосталь...

Однак минув рік, і Мойсеєв, якого за певними прогнозами мали «з’їсти з потрохами» ті, хто волів бачити на посаді художнього кервника першого драматичного театру країни «свого режисера», поставив «Квітку Будяк» Наталії Ворожбит і готується до нового сезону. Щоправда, на початку вересня закінчується час його контракту. Тож питання про те, чи буде його продовжено, чи Міністерство культури стане експериментувати з керманичами Театру ім. І. Франка, нині є чи не найбільш нагальним для тих, кому небайдужі як доля франківців зокрема, так і майбутнє українського театру загалом. Тому з питання про те, як йому працювалося на новій посаді, ми й почали розмову.

 «ЗА ЦЕЙ РІК ВІДБУВСЯ ПРОЦЕС РОЗВІНЧУВАННЯ НЕДОЛУГИХ МІФІВ»

— У мене немає відчуття, що цей рік був для мене проблемним, — зазначає С. МОЙСЕЄВ. — Якщо, звичайно, не враховувати тієї обставини, що театр — це завжди проблема. Така вже специфіка роботи в ньому. Однак я не відчув якихось глобальних, відкритих негативних дій, спрямованих особисто проти мене. Із самого початку намагався налагодити діалог з колективом, передусім із творчим складом: з двома третями трупи провів особисті співбесіди, організовував спеціальні наради з режисерами, де ми говорили про статус режисера в театрі, про ті проблеми, які виникають у нашій роботі. У мене з’явилось відчуття, що режисери Театру ім. І. Франка до певної міри відсторонені від тих глобальних проблем і завдань, які стоять перед колективом. Мені хотілося б, аби якісь ключові фігури (маю на увазі штатних режисерів) мали більший вплив на життя театру, на його репертуарну і художню політику. На мою думку, внаслідок наших зустрічей, наших бесід покращилася атмосфера в театрі, у взаєминах наших працівників виникло більше довіри. Трупа зі мною ближче познайомилася і для багатьох я перестав бути таким страшним, негативним, яким мене дехто намагався представити з самого початку. Тобто за цей рік відбувся процес розвінчання недолугих міфів. Багато часу займала робота, пов’язана з випуском нових вистав — не можу сказати, що все тут було безхмарно. Якщо ж підсумувати мої спостереження й відчуття, то цей сезон для мене був більшою мірою адаптаційним, перехідним. Не можу сказати, що це був «мій сезон», в якому я зміг повністю втілити свої задуми, реалізувати ту творчу платформу, на якій, на мою думку, повинен базуватися Національний театр.

— «Це був не мій сезон» — ця фраза знімає питання про те, чому ви не створили своєї команди, з чого починають зазвичай нові керівники. Проблеми, які траплялися з випуском вистав, мали більшою мірою технічний чи творчий характер?

— Внаслідок специфіки посади художнього керівника я маю здійснювати безпосередній контроль за процесом реалізації спектаклю. На початковій стадії, коли зустрічаюся з режисерами, художниками, саме я повинен визначати склад постановочних груп. Я не залишаю творчих процесів у нашому театрі напризволяще, коли режисер і художник щось собі роблять, а художній керівник дивиться результат їхньої роботи вже тоді, коли вона наближається до завершення. Для мене важливо, як та чи інша вистава виглядатиме в контексті художньої політики театру, тому, відповідно до своєї посади, маю здійснювати вплив на майбутні постановки ще на рівні задуму. Йдеться не про адміністративне втручання, а про творчу дискусію. Якщо ми знаходимо спільну мову, то підвищується моя відповідальність, бо я в цьому разі стаю учасником формування нової роботи театру, а не просто людини, яка підпише якісь папери.

 «ДИВНА ВИСТАВА, НЕСТАНДАРТНА, НЕСПОДІВАНА»

— Перед фіналом сезону ви влаштували допрем’єрний перегляд «Квітки Будяка», яка є сучасною інтерпретацією «Маклени Граси». Для київської публіки незвичний сам факт пристосування колізій класичної п’єси до сучасних реалій. Мабуть, тому певна частина глядачів була не в захваті від самої ідеї переписування відомої п’єси Миколи Куліша. Ви принципово взяли в роботу новий текст, а не скористатися класикою?

— Саме через те, що від ідеї поставити «Маклену Грасу» я прийшов до ідеї зробити, як кажуть у банківській сфері, транзакцію п’єси, тобто перенести її колізії, фабулу в наш час, цей проект виявився складним. Однак у цілому я задоволений тим, як нам його вдалося втілити. У якийсь момент роботи над Кулішевим твором я зрозумів, що нині ставити «Маклену Грасу» не варто... Тобто це не означає, що її взагалі не треба ставити. Хтось, можливо, знайде для неї цікаве, сучасне художнє рішення. Я говорю лише про себе, про свої відчуття. Незважаючи на те, що події «Маклени Граси», які відбуваються в Польщі часів Пілсудського, багато в чому збігаються з реаліями нашого життя, вони все ж таки перебувають у якомусь своєму часі. Якби ми не намагалися осучаснити їх, вони все одно залишаться подіями зі своїми політичними, соціальними реаліями, що мали місце наприкінці 1920-х. Мені ж хотілося максимально наблизити всю ту ситуацію, що її описав Куліш, до нашого часу. Чим, власне, ми і зайнялися з Наталкою Ворожбит. Із трьох варіантів її тексту я вибрав найбільш прийнятний. Як наслідок, народилася дивна вистава, нестандартна, несподівана. Були написані вірші, з яких виникли зонги, що, як на мене, додало виставі додаткового шарму. До того ж, у п’єсі є кілька сповідальних монологів, нехай коротких, але насичених внутрішніх змістом персонажів і, до чого ми прагнули, особистим змістом акторів. Сам процес репетицій не виявив жодних непереборних проблем, не виникало якихось конфліктів між мною та акторами. Звичайно, спочатку у них була певна настороженість і навіть скепсис щодо незвичного тексту, але в процесі репетицій ми швидко порозумілися. Деякі працівники театру, котрі не мали безпосереднього стосунку до репетицій, висловлювали думку про те, що цю тему вже в 1990-ті пройшли, що це «чорнуха», до якої не варто повертатися. На подібні закиди я маю одну відповідь: ті, хто так розцінює «Квітку Будяк», просто не знайомі з тими театральними процесами, які відбуваються сьогодні в цілому світі, особливо в Європі, і є визначальними для народження нової драматургії. Для мене в цій роботі було важливим і те, що ми, як замовили п’єсу Наталці Ворожбит і поставили її на нашій основній сцені, намагаємося активізувати процес народження нової драми й в Україні.

Оскільки театр — спільна територія, то ми всі відповідальні за те, як ми на цій території живемо. І ось у цьому питанні хуторянська психологія завдає лише шкоди. Бо театр — це не обгороджений парканом хутір, де кожен намагається облаштувати своє особисте тихе, комфортне життя. Те, що ми саджаємо на цій спільній території, видно усім, тому треба кидати у землю хороші зерна. Тоді буде порозуміння. А коли ми починаємо ділитися, то нічого доброго з цього не виходить

— Сьогодні складається дивна ситуація в українському театрі. Ім’я Ворожбит, наприклад, один з провідних російських режисерів Андрій Могучий назвав серед п’яти провідних сучасних драматургів СНД. Однак в Україні її п’єси не ставлять. Чому?

— Це ти гарно говориш, називаючи вади нашого театру «специфікою». Я сказав би жорсткіше — відсталість, герметичність у гіршому сенсі цього слова, яка призводить до відгородженості від світових процесів. Ми не хочемо навіть півкроку зробити, щоб інтегруватися в ці процеси й бути на відповідному рівні. Це при тому, що творчий потенціал українського театру абсолютно непересічний, у нього великі можливості. Однак мислення, підходи, уявлення про те, що таке сучасний театр, — все-таки на рівні, як мінімум, вісімдесятих років.

 «МИ — КРАЇНА ПАРАДОКСІВ»

— Схоже, що ми, незважаючи на процеси глобалізації, не позбулися такої застарілої національної хвороби, як «хуторянство», і досі намагаємося представити свою відсталість і відгородженість від світу як патріотизм.

— Це одна з причин нашої відсталості. На хуторі українцю гарно — цвітуть вишні, бджоли гудуть, плавають карасики у ставку... Нічого поганого в цьому українському Едемі нема. Коли я говорю про хуторянство, то не вживаю цього слова в негативному значенні. Це ментальні речі, і для якихось явищ, для тих чи інших аспектів нашого життя вони відіграють позитивну роль. Однак інколи стають тим гальмом, яке не дає нам нормально розвиватися. Ми — країна парадоксів. З одного боку, у нас є «Мотор-Січ», ми робимо двигуни, ракети, літаки — врешті, наші айтішники входять у десятку кращих у світі! І це ще далеко не всі наші досягнення, якими можемо пишатися завдяки тому, що займаємо в тих чи інших сферах життя перші позиції. Однак, з іншого боку, у нас культивується, особливо в сфері культури, якийсь консерватизм, який межує з дивним уявленням про те, що світ — це одне, а ми — зовсім інше. Але ми лише частина великого світу.

 «ТЕАТР — ЦЕ НЕ ОБГОРОДЖЕНИЙ ПАРКАНОМ ХУТІР, ДЕ КОЖЕН НАМАГАЄТЬСЯ ОБЛАШТУВАТИ СВОЄ ОСОБИСТЕ ТИХЕ ЖИТТЯ»

— Ваш контракт як керманича франківців закінчується у вересні, але ходять чутки, що черга до колишнього крісла Богдана Ступки за рік не поменшала...

— Кожен має право мріяти про місце, яке я нині займаю, якщо воно комусь видається помазаним медом. Питання призначення художнього керівника Національного театру ім. І. Франка належить до компетенції Міністерства культури, і, виходячи з того, як бачить ситуацію його керівництво, які завдання воно ставить перед керівником театру, зі мною або продовжать контракт, або призначать нового керівника колективу. Я спокійно ставлюся до цієї ситуації, мене не бентежать чутки з приводу нових кандидатів на цю посаду. Нині зі спокійним серцем пішов у відпустку. Я свої позиції з приводу майбутнього театру, вектора його подальшого розвитку чітко сформулював за цей рік і можу аргументовано, зрозуміло їх пояснити. Якщо мої погляди прийнятні, моя концепція розвитку театру зрозуміла і потрібна Міністерству — а отже й уряду держави, — то я працюватиму і втілюватиму давно озвучені принципи та ідеї в життя. Якщо ж ні — то це вже буде інша історія та інша розмова.

— А якщо контракту не продовжать? У Молодому театрі — новий художній керівник, туди, схоже, не просто буде повернутися...

— Гадаю, без куска хліба не залишуся. Театр — це спільна територія, нам нема чого ділити. Я вже не кажу про величезний простір світового театру, але навіть на просторі нашого вітчизняного театру кожному є де розвернутися зі своїми творчими ідеями. Головне, аби вони були цікавими не лише тобі. Цю думку не один рік намагаюся донести до своїх колег. І оскільки театр — то є спільна територія, то всі ми спільно несемо відповідальність за те, як ми тут живемо. І ось у цьому питанні хуторянська психологія завдає лише шкоди. Бо театр — це не обгороджений парканом хутір, де кожен намагається облаштувати своє особисте тихе, комфортне життя. Те, що ми саджаємо на цій спільній території, видно всім, тому треба кидати в землю хороші зерна. Тоді буде порозуміння. А коли ми починаємо ділитися, то нічого доброго з цього не виходить.

— Чим порадують глядачів франківці у новому театральному сезоні?

— 3 вересня ми відриваємо новий сезон «Квіткою Будяк», почнеться прокат репертуару, а режисери приступлять до роботи над новими виставами. У середині вересня частина франківців поїде на півторатижневі гастролі до Севастополя, куди повезуть «Швейка», «Чайку», «Перехресні стежки» і «Грека Зорбу». Цю славну традицію поїздок театру до Криму раз на два роки започаткував ще Богдан Сильвестрович Ступка, і севастопольці тепер залюбки ходять на українські вистави. Що ж до майбутніх прем’єр, то почалася робота над трьома виставами. На камерній сцені — «Скляний звіринець» Теннессі Вільямса, над яким працює Тетяна Аркушенко. Там же молода режисерка Олена Роман, яка нещодавно закінчила магістратуру в Москві, ставить новодрамівську п’єсу Віри Маковей «Дівка на виданні». Юрій Одинокий поставить музично-костюмовану, виставу «Дами та гусари» Фредро. У жовтні до нас має приїхати Роман Мархоліа, котрий розпочне репетиції «Живого трупа» Льва Толстого. Сформовано й подано в Міністерство культури творчий план і на наступний рік. Коли ж говорити про мене, то в планах я маю дві роботи. По-перше, маю намір зробити до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка не пафосний і не традиційний спектакль. Разом із Сергієм Швидким збираємося розпочати роботу над маловербальним проектом, в основі якого лежатиме Шевченковий вірш «У тієї Катерини хата на помості...» Моїм натхненником до цього виявився Михайло Іллєнко, який знімає зараз фільм «Толока» на основі того самого вірша. Ми розглядаємо з Іллєнком нашу роботу як дві частини спільного проекту, тому що музику, яка пишеться до його картини, ми використаємо й у виставі, хоч вона за стилістикою, думаю, буде іншою, аніж фільм. Також у мене є надія, що наступного року зможу приступити, нарешті, до репетицій «Еріка       ХІV» Августа Стріндберга. Про постановку цієї п’єси на франківській сцені ми свого часу домовлялися з Богданом Ступкою...