Увесь цей джаз

Оригінальна назва стрічки «Одержимість» (висунутий на «Оскар» як кращий фільм, також за сценарій, чоловічу роль другого плану, звук і монтаж) — Whiplash, що можна перекласти як «Ремінь батога», «Удар батогом» або навіть «Бити батогом». Так само називається джазова п’єса Генка Леві, яку розучує головний герой, студент консерваторії на ім’я Ендрю (Майлз Теллер) під орудою свого вчителя, диригента найкращого в країні студентського джаз-бенда, Терренса Флетчера (Дж. К. Сіммонс). А ще так можна назвати педагогічні методи Флетчера: удар батогом. Багато, багато ударів. Чому? Та тому, що Чарлі Паркер став тим, ким він став, після того, як йому запустили в голову мідною тарілкою за недостатню старанність. Ось Флетчер цим і займається. Шукає нового Паркера. За будь-яку ціну!

За великим рахунком, «Одержимість» — вправа на тему старої недоброї максими «Мистецтво вимагає жертв». Утім, кількість базових сюжетів не змінюється з початку часів. Важливі деталі втілення.

Зняв «Одержимість» досі не дуже відомий американський кінематографіст Дем’єн Шазелл. Його найпомітніша комерційна робота — сценарій до «Останнього вигнання диявола-2», проте улюблена тема — джаз. Повнометражний дебют Шазелла — «Гай і Медлін на парковій лаві» — про джазового тромбоніста, який вибирає між покликанням і коханням. Новелу Whiplash (2013), відзначено призом як кращий короткий метр на фестивалі незалежного кіно в Санденсі, з тим же Сіммонсом у ролі тирана-вчителя — очевидний нарис до однойменної повнометражної драми.

Отже, Ендрю мріє стати великим барабанщиком. Слухає знаменитого ударника Бадді Річа, постійно репетирує, хіба що не спить з барабанною установкою. На стіні його кімнати висить вирок: «Той, хто не вміє грати йде в рок»! Під час однієї з таких репетицій у порожньому класі його й помічає Терренс. Бажання Ендрю домогтися успіху схоже на одержимість, але одержимість його наставника ще більша. У своєму пошуку ідеального виконавця Флетчер дійсно готовий на все. Кричати. Ображати. Кидатися стільцями та інструментами об стіну. Підбурювати музик один проти одного. Не помічати крові на барабанах. Хльостати і поганяти, поганяти і хльостати. Такого поняття, як межі людських можливостей, для цього шаленого лисого дядька з гострими вухами і з біса виразною фізіономією не існує.

Сіммонс у свої неповні 60 років переграв безліч ролей, здебільше в серіалах; зі всього списку примітним можна назвати хіба що епізодичний образ старого сутенера Пей Мея в другій частині «Вбити Біла» Тарантіно. І ось, схоже, завдяки роботі з Шазеллом він отримав те, про що мріє кожен актор: роль всього свого життя, не просто роль, а Роль. Він перевтілюється в сущого демона — розумного, багатоликого, чарівного навіть у злості диявола, вигнати якого вже не вийде, як не старайся, навпаки, це він може, не поморщившись, викинути кого завгодно зі свого пекла перфекціонізму. Отже і «Золотий глобус», і номінацію на «Оскар» Сіммонсу дали абсолютно заслужено.

Інші — не гірші! Дуже точна в усіх відтінках настроїв своєї героїні Мелісса Беноїст — вона грає Ніколь, дівчину без амбіцій, яку Ендрю полишає заради кар’єри. Що ж до Майлза Теллера, то перед ним стояло ще складніше завдання — створити того, хто спроможний кинути Флетчерові виклик. І в нього вийшло. Ендрю на початку і Ендрю нааприкінці фільму — дві різні людини.

Ця просякнута джазом суміш роману-виховання і виробничого роману цікава саме тому, що збудована як зіткнення двох рівновеликих характерів. Гострий конфлікт на кожному повороті. Оманливе затишшя в другій половині оповідання. Зрештою, прекрасна, напружена до ознобу музично-психологічна дуель у воістину вибуховому фіналі. До речі, всі музичні епізоди знято і змонтовано блискуче; номінація за монтаж є ще одним підтвердженням.

Весь цей джаз — це лють і відвага, перед якими блякне галас шоу-бізнесу, це кидання на амбразури, це пристрасті, сильніші за шекспірівські, і хай весь світ загине заради вдалого акорду.

Come on babe, we`re gonna brush the sky. («Маля, відлетімо в небеса», з пісні «Весь цей джаз», мюзикл «Чикаго».)

Адже інакше й братися не варто!