Відлітаючи. Параджанов

Лечу в Єреван. П’ятнадцять років тому я вже був там — відзначали 75-річчя Сергія Параджанова. І нині без екранного чаклуна не обійдеться. Хоч насправді йдеться про міжнародний кінофестиваль «Золотий абрикос», одначе ж його присвячено 90-річчю Параджанова.

Лечу разом із кінорежисером Романом Балаяном. Він входив до кола найближчих і найвірніших друзів кіномитця. Крім того, його фільм «Бирюк» включено до ретроспективи «Українського поетичного кіно», яку буде показано в Єревані з нагоди того самого ювілею кінокласика. Там будуть ще Довженкові «Звенигора» і «Земля», «Тіні забутих предків» Параджанова, «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука... А ще там будуть, до речі, й нові українські кінострічки, нині нам є що показати. Словом, такий собі проукраїнський фестиваль у столиці Вірменії.

КОМУ ВІРИТИ?

Облаштувавшись у кріслі літака, відкриваю збірник сценаріїв Параджанова, виданий ще десять років тому. Варто освіжити в пам’яті колись читані тексти... І бачу теж призабуте: у книжці вміщено інтерв’ю з Балаяном «Мастер без чувства меры», що його взяв свого часу Гагік Карапетян. Ще б пак! Роман так само забув про те інтерв’ю і, забравши у мене книжку, перечитує його. Вирішую дещо уточнити:

— Ви справді були асистентом на «Київських фресках»?

Хто не знає: «Київські фрески» — це фільм 1965 року, який мав знімати Параджанов, одначе все обмежилося відзнятими кінопробами. Начальство нічого не зрозуміло в тих пробах — бозна що творилося на екрані, прости Господи, якийсь сюр: солдати, жінки, одна з них гола, є навіть чорношкірий... Власне, ті проби й не збереглися б, якби не та обставина, що то мала бути дипломна робота Олександра Антипенка. На коробках з плівкою не було позначено назви фільму, а лише, що вона — дипломна...

— Привів до нього актрису Зою Недбай, — розповідає Р. БАЛАЯН, — а потім ще негра... З ним трапилась оказія, з тим чорношкірим хлопцем. Коли знімали оголену жінку (її сам Параджанов знайшов — така собі, за статурою, скіфська баба), негр умовив мене, щоби й він подивився. Поряд була кімната, там я його і замкнув. Звідти він міг піддивлятися. Провели зйомку, а вже пізно увечері, вдома, я згадав про бідолашного негра. Примчав на студію, відмикаю кімнату, і бачу: хлопець у сльозах. Він уже вирішив, що залишиться там назавжди...

Прибувши до готелю, Балаян одразу влаштовує мені коротку екскурсію центром нічного Єревана. Красиве місто, з великою кількістю ресторанів і крамниць. Удень спекотно, тож народ з’являється на вулицях тільки ближче до ночі. Особливе пожвавлення — біля фонтанів. Один із них біля фестивального центру, яким є великий кінотеатр «Москва». Це єдиний кінотеатр, який уцілів від колишніх часів, решта — то вже складова сучасних торговельно-розважальних комплексів. На фронтоні кінотеатру Сергій Параджанов — у польоті. Це знамените фото тбіліського фотографа Юрія Мечитова, яке послужило основою пам’ятника митцеві у Тбілісі. Мечитов розповідав мені: сам режисер і вигадав його, відкомандувавши, що й як зняти.

За день по тому я приїхав до музею Параджанова. Мене зустрічає його засновник і незмінний директор Завен Саркісян. Одразу тягне до себе в невеличкий кабінет і вмикає відео. З екрана Параджанов оповідає про те, як він захищав дипломний фільм «Андрієш», як голова державної екзаменаційної комісії Олександр Довженко попросив показати кінострічку двічі («єдиний раз в історії ВДІКу дипломний фільм показували двічі!» — вигукує Параджанов), а потім одчитав кінознавця Юренєва за підозру в тому, що студент перебував під надто сильним впливом Довженкової «Звенигори». «Ви бачили мій фільм? -буцімто запитав Довженко Параджанова. — Ні! — такою була відповідь». І класик — сам класик, геній — ствердив оригінальність дипломника. Та водночас вказав йому на близькість до української кіношколи, порадив студентові їхати до Києва. Що той і зробив.

Чому Завен показує мені саме цей фрагмент інтерв’ю Параджанова? А тому, що вже у двох своїх публікаціях я наводжу спогади того самого Ростислава Юренєва, котрий стверджував: після перегляду «Андрієша» реакція Довженка була зовсім не такою, якою описує її Параджанов. Насправді, за версією Юренєва, класик страшенно розгнівався. Його обурив несмак, неприродне поєднання театрального та природного (зйомка ляльки на натурі)... Добре знаючи манеру Параджанова вигадувати і просто переінакшувати події, передусім власного життя, я запропонував більше повірити юренєвському потрактуванню. Саме це викликало принципову незгоду Завена Саркісяна. Усе, про що написав Юренєв, неправда! Завен каже, що він запитував про той захист дипломного фільму та однокурсників Параджанова: не було того, про що він пише... Із чим я одразу погоджуюсь: у подібних випадках слід подавати різні точки зору. Відомо ж: скільки мемуаристів, стільки й інтерпретацій.

Далі Завен проводить мене залами музею. Його заснували ще за життя Параджанова, за рік до його смерті. Здавалось би, природніше виглядали б такі музеї у Тбілісі та Києві — містах, із якими пов’язано, по суті, все життя Параджанова. Але ні в грузинській, ні в українській столицях не знайшлося людини, котра була б до такої міри віддана музейній справі, як Завен Саркісян. Він зібрав усе, що має стосунок до життя і творчості митця. З документами, які розкривають історію роду, сім’ї... А головне — твори: колажі, малюнки, предметні композиції.

Уже напередодні завершення фестивалю було влаштовано прийняття до музею. Закінчилося все екскурсією, яку вів сам Завен. Була вже ніч, і сам по собі пригадався фільм «Ніч у музеї Параджанова» Романа Балаяна. Параджановський дух оживав у різних кінцях будинку. Справді, тут, як ніде й ніколи, поставала головна особливість творчості митця: його дивовижна здатність творити паралельний, ні на кого й ні на що не схожий світ...

ПОПРИ ПРИМОРОЗКИ

На самому кінофестивалі «Золотий абрикос» працювали одразу кілька журі. У тому числі й журі панорами вірменського кіно. Попри доволі скромне фінансування фільмів продукують чимало. Передусім завдяки спонсорам. Та й бюджети дуже невеликі — про мільйони там не говорять...

Думають у Вірменії і про завтрашній день. Ретроспектива «Українського поетичного кіно», скажімо, відбувалася в Центрі новітніх технологій — розкішній будівлі, створеній за кошти одного з канадських бізнесменів, вірменина за походженням. Найновіше комп’ютерне обладнання повністю до послуг дітей, які опановують, серед іншого, й можливості анімаційної творчості. А вже згадуваний киянин Роман Балаян керує Вищими курсами режисерів, які відкриті так само за солідної фінансової підтримки одного з багатих вірменів. Скільки років у нас багато розмов про необхідність і бажаність таких курсів, передусім для якісної підготовки сценаристів, — віз і нині там, де стояв. А подібна навчальна інституція добра ще й тим, що дає змогу залучати до навчального процесу провідних кінематографістів не тільки своєї країни, а й інших.

Про журі. До його складу дирекція «Золотого абрикосу» запросила неабияких спеціалістів. Скажімо, головою журі ігрового кіно був Марко Мюллер, який упродовж багатьох років працював директором найавторитетніших фестивалів у Роттердамі, Локарно, Венеції, нині очолює Римський фестиваль. Мені пощастило працювати в журі конкурсу документальних стрічок поруч із такими критиками, як Вікторія Бєлопольська (Росія) та Джіони Наззаро (Швейцарія), чудовим болгарським режисером Светославом Стояновим...

У великому ігровому конкурсі було чимало якісних стрічок. Скажімо, «Я не він» турецького режисера Тайфуна Пірселім-оглу. Героєм стрічки є Ніхат (Еркан Кезал), чоловік середнього віку, котрий починає учащати до колеги по роботі Анни (Маріам Зарі). Вона самотня, позаяк її законний чоловік відбуває термін у тюрмі. Все було б добре, якби тільки одного разу, під час морської прогулянки, Анна раптово не зникла... Далі все починає двоїтись-троїтись, режисер покликує в пам’яті тіні великих фільмів та великих режисерів — від Альфреда Хічкока до Мікеланджело Антоніоні. Втім, може забагато культурних асоціацій, що ближче до фіналу починає віддавати каліграфізмом.

«Побачення наосліп» грузинського режисера Левана Когуашвілі має й український слід — серед продюсерів українка Олена Єршова. Така собі трохи абсурдна любовна історія, витримана у традиціях грузинського кіно — легка, іронічна, насичена атмосферою міста, де все посунулось зі своїх звичних місць і ніяк не нагріє нового.

Загалом у конкурсі фестивалю переважали стрічки, вже визнані деінде. До прикладу «Дитинство (Boyhood) американця Річарда Лінклейтера, одного з переможців цьогорічного Берлінале — унікальний фільм-спостереження за тим, як ростуть-підростають діти, попри всі негаразди і життєві чортополохи.

Тим приємнішим було рішення великого журі присудити головний фестивальний приз «Золотий абрикос» фільму «Плем’я» українського режисера Мирослава Слабошпицького («День» № 133 від 23 липня ц. р.). Кращим його визнало й журі ФІПРЕССІ. Фільм, який одержав три призи в Каннах, і далі має цікаву й плідну фестивальну долю. Світ глухонімих відтворено без жодних допоміжних лінгвістичних засобів — фільм наводить, подає образ сучасного наджорстокого суспільства. Не тільки українського... Відтак не є дивниною такий успіх за кордоном. У вітчизняному прокаті картина з’явиться вже незабаром — 11 вересня.

Журі документальних стрічок кращою визнало картину «Кам’яна ріка» італійця Джованні Донфранческо (фільм про людську пам’ять — ту, що повсякчас зникає, і ту, що залишається навіки у камінних скульптурах). «Срібний абрикос» здобув польсько-німецький фільм «Ефект доміно» Ельвіри Нів’єри і Петра Росоловського. Доволі вражаюча оповідь про одне подружжя: він абхаз, вона росіянка, які з великими труднощами знаходять порозуміння. Усе це на тлі розбитого, напівзнищеного життя сьогоднішньої Абхазії. Варто показати в Україні — це те, що очікує тих, хто піддається на російську пропаганду...

Абрикос не вродив цьогоріч у Вірменії (були сильні морози), та все ж цих цілющих і смачнющих плодів виявилося багато. Так і кіно — родить не завжди, однак на екран є що подати. Нових успіхів команді Арутюна Хачатряна!