«Вірю – ми вистоїмо!»

З кожним роком дедалі більший сегмент Одеського МКФ займає український кінематограф. Цього року в національному конкурсі було більше 20 стрічок, левова частка яких — повнометражні. Серед них копродукція України-Туреччини «Кохай мене». Український глядач вперше мав можливість переглянути картину на фестивальному екрані. І глядачі, і журі національного конкурсу оцінили фільм двома призами.

Цю непросту, однак дуже ніжну історію кохання зробила інтернаціональна команда: два продюсери — Олена Єршова та Мехмет Бахадир Ер, два режисери — Мехмет Бахадир Ер та його дружина Марина Горбач, які вже підкорили своїм попереднім дебютним фільмом Берлін, й акторська команда — Усан Чакір, Сергій Пускепаліс та Вікторія Спесивцева. Ця талановита й надзвичайно вродлива акторка живе зараз у Німеччині. Для нашого видання вона дала ексклюзивне інтерв’ю.

— Ви, Віко, не часто працюєте, хоча Ваші співвітчизники із задоволенням згадують ваші театральні й нечисленні кінороботи. Чим спричинене настільки рідке спілкування з професією? І чому все-таки Ви погодилися саме на цю картину — «Кохай мене»?

— Гарне питання. Звичайно, у мене замало досвіду, можна сказати, і не так вже багато робіт. Але так вийшло — переїхала до Німеччини. Ми там працювали з колишнім чоловіком (режисер Андрій Жолдак. — Авт.). В основному він працював, я була з дітьми, тому що я — жінка, і постав вибір: робота або діти. Обрала дітей, тому що мистецтво без мене нічого не втратить, а діти втратять маму, і потім, звичайно, мені цього ніхто не пробачить. І я пішла з професії й цілковито присвятила себе родині. Мене кілька разів запрошували в кіно, пропонували ролі, однак я не могла виїхати, ні з ким було залишити дітей. Тут якраз була та щаслива випадковість, коли Андрій приїхав до Берліна, і міг провести місяць із дітьми. Так з’явилася можливість хоча б думати про те, щоб прочитати сценарій і скласти графік зйомок. Сценарій мені сподобався, це була та роль, яку захотілося зіграти. Тому що там є певний біль у моєї героїні, який вона постійно носить із собою. Мені це було близько і я наважилася. Познайомилася з командою — Оленою Єршовою, продюсером, режисером Мариною Горбач, з її чоловіком, сопродюсером, із партнером, подивилася, які чудово молоді люди, з гарною професійною школою, зі своїм баченням, креативні, приємні, розумні. Захотілося з ними працювати.

— Вам знайоме життя за межами рідної країни. Наскільки те, що відбувається з Вашою героїнею, типово для української жінки?

— Думаю, це дуже типово для східноєвропейських жінок. З нашим вихованням і з нашим менталітетом. Тому що у нас жінка — не зовсім самостійна одиниця. Тобто, зараз нове покоління розуміє, що освіта — це все. Щоб потім мати гарну роботу, професію, хорошу зарплату, бути самостійною і незалежною. У мене було по-іншому. Бабуся казала: «Найголовніше — вдало вийти заміж». Такий комплекс у наших жінках є, і цей комплекс дуже помітний у порівнянні з європейськими жінками. Будь-які жертви — треба добре виглядати, привабити самця і вискочити, зачепитися і... все. Тому що я ніде не бачила такого, щоб жінки на зупинках стояли в норкових шубах, з манікюром, у повному бойовому розфарбуванні, і все це — в повсякденному побуті. Природно, наші жінки славляться своєю красою, тому що зовні вони тут всі як на підбір, як топ-моделі. А з іншого боку, ця несамостійність, втрачений час, коли треба було сидіти в бібліотеці, а не бігати по магазинах і салонах краси. Втрачений час не можна повернути назад. І в кращому разі працюють продавчинями або ще кимось. Ну, яка там зарплата, скільки можна собі на ці гроші потім дозволити? Тобто, чоловік потрібний як добувач грошей, як глава родини. І «Кохай мене» — фільм про таку жінку. Вона сама не приймає жодних рішень, вона не здатна на жодні радикальні дії. Це її спосіб існування.

— У Вас багатолітній досвід життя-буття в Європі, досвід не завжди легкий і простий, а ми, власне, спочатку на Майдан вийшли, щоб відстояти своє право на європейське майбутнє. Відчуваєте Україну європейською країною?

— Звичайно, жити у правовому суспільстві, в нормальній цивілізованій державі набагато краще, і це дає набагато більше перспектив, ніж життя в беззаконні, політичному й фінансовому. І те, що відбувається зараз в Україні, це правильно, так і мало бути. Звісно, страшно і боляче, що гинуть люди, що від найближчого сусіда йде брехня, провокації та негатив. Але, вірю, — ми вистоїмо, й Україна буде повноправною частиною Європи. Не можна у людей забирати мрію, мету, це великий злочин.

— А що, керуючись власним досвідом, може очікувати людину під час інтеграції до європейського співтовариства? Адже багато хто сповнений ілюзій?

— Дві театральні роботи, в яких я була задіяна в Німеччині, — це роботи у виставах мого колишнього чоловіка Андрія Жолдака. Одна    — у дуже великому театрі, це був спільний українсько-німецький проект. Окрім мене було задіяно ще дванадцять українських артистів з Харкова. Це була «Медея», сучасна версія. І хоча на сцені ми розуміли один одного, а на побутовому рівні я тоді, в 2005-му, знала німецьку, було складно. Але! Акторська професія — це дуже тісний зв’язок із мовою. Неможливо уявити артиста, якщо ти не оперний співак, драматичного артиста, який хоче щось сказати і не знає як висловитися. Тут величезна, непереборна перешкода. Щоб грати гідні, цікаві, великі ролі, потрібно досконало володіти мовою. Мені цього не вистачало. Зараз я вже володію мовою набагато краще. Якщо вдача всміхнеться, можливо, ще зможу чогось досягти. Однак початковий період був дуже важкий.

— Чи були які-небудь пропозиції у Вас від німецького кінематографа?

— Була одна пропозиція в дуже хорошому серіалі грати, зовсім невелика роль — російської повії. Природно, я відмовилася. Потім була ще одна пропозиція, дуже відомого режисера, також епізодична роль. І теж — російської повії. Пізніше спитала цього режисера: «Чому так?» Він говорить: «Стереотип, що майже всі східноєвропейські жінки, які у нас живуть і працюють, дуже часто починали саме із цього».

— Повернемося до предмету розмови, фільму «Кохай мене». Показ та успіх фільму на Одеському фестивалі був першим в Україні, попереду, сподіваюся, прокат. Хоча чиновники від нашого кіно намагалися навісити ярлик — «антиукраїнське кіно». Що Ви думаєте із цього приводу?

— Антиукраїнське? Для мене це вже зовсім не зрозуміло. Є, звичайно, можливо, більш традиційне українське кіно, так само як є більш типові українські жінки. У цій стрічці не йдеться про якісь абстрактні речі. Ми говоримо про існуючі проблеми, — вся Європа з’їжджається до нас для певного роду туризму. Потім одружуються, вивозять наших красунь, і вони там народжують красивих, здорових дітей, які вже вважаються німцями, італійцями, французами тощо. Тому що наші жінки славляться на увесь світ своєю красою й привабливістю.

— Ви приїдете на київську прем’єру?

— Я була тут у найстрашніші й найтрагічніші дні Майдану. Дуже хвилююся і стежу за усім, що відбувається. Сподіваюся, ми презентуватимемо наше кіно в мирній, новій, вільній Україні.