«Я прийшов із Майдану і написав свій варіант Гімну України на ці самі слова»

У Будинку актора Інна Галатенко (сопрано) та Олег Безбородько (фортепіано) представили вокальні цикли, написані Валентином Сильвестровим на вірші українських і російських поетів. У залі був присутній автор, а після закінчення програми ми поспілкувалися з Валентином Васильовичем.

Пережиті під час концерту «Невиконані шедеври» політ і катарсис мають продовження в часі: хрестоматійні рядки хвилюють, як під час першого прочитання, ти ловиш себе на бажанні дістати з книжкової полиці й перечитати класику — і перечитуєш!

Вокальний жанр для Валентина Васильовича — один з найулюбленіших, і, розпочавши в 1970-1980 рр. з «Тихих пісень» і «Простих пісень», він написав близько 200 творів для голосу і фортепіано. Що це — поезія, покладена на музику? Музика, що надихнула словом, яке було на початку? Або прямий контакт з небом і месседж слухачеві звернутися до вічних цінностей?

Усі твори програми, окрім циклу з п’яти пісень на вірші Івана Франка, звучали вперше! Це були написані нещодавно «Три пісні» на вірші Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати», Лесі Українки «Стояла я і слухала весну», Павла Тичини «Блакить мою душу обвіяла»; цикл пісень на вірші Тамари Севернюк «Тамариск», «Додому хочу, хоч умри», «Задзвони в мої двері» і Павла Тичини

«О, панно Інно...»; три пісні на вірші Олександра Пушкіна «Узник», «Играй, Адель», «Элегия»; цикл з пісні на слова Олександра Пушкіна «Пока не требует поэта...», інструментальної п’єси «Пастораль» і «Елегії» на слова Костянтина Сігова. І у фіналі дві пісні на вірші Афанасія Фета «Сияла ночь...» і Михайла Лермонтова «Горные вершины», які прозвучали як символ нової висоти дванадцятирічної творчої співдружності Валентина Сильвестрова та Інни Галатенко (у найближчих номерах «Дня» читайте інтерв’ю зі співачкою).

Слухаючи її чарівне сопрано незвичайного тембру з величезним діапазоном, віриш, що зберегти невловиму красу світу здатний людський голос — найдосконаліший інструмент. Трепетний артистизм співачки, кристально-чисте, виразне виконання піаніста Олега Безбородька — неначе хмарина світла залетіла в зал, створивши в колишній караїмській кенасі філію райського саду на українській землі. А коли пролунали оплески, композитор піднявся на сцену, сів за рояль і виконав свої п’єси «Різдвяний вальс» і «Колисанку» («Простір часу»).

«МУЗИКА ПОЕЗІЇ —  ЦЕ СЛОВО, ЩО ЗВУЧИТЬ»

Після концерту Валентин Сильвестров відповів на питання «Дня».

— Як ви обираєте вірші для своїх пісень?

— Я не обираю, вони самі приходять... починаю читати, а я постійно читаю поезію, яку люблю, — раз, два і я «попався»! А інколи відбувається випадково, як було нещодавно в Чернівцях: після концерту до мене підійшла поетеса Тамара Севернюк і подарувала свою збірку. Я прочитав, побачив дуже хороші тексти, пов’язані з Тичиною, з Фетом, і написав. Це рідкість, зазвичай пишу на вірші, які люблю з дитинства. І це не просто окремі пісні, а цикли на вірші різних поетів, що виконуються без перерви, і вони розглядаються як один текст.

— І в цьому єдиному тексті звучать поетичні мініатюри таких різних поетів — Фета, Тичини, Лермонтова.

— У Фета є справжні шедеври, такі як «Унеси мое сердце в звенящую даль», і в XIX столітті Чайковський та інші композитори «розібрали» їх на романси, а пісня «На заре ты ее не буди» Варламова стала народною. А який чудовий вірш Фета, де є рядки: «Не жизни жаль с томительным дыханьем, Что жизнь и смерть? А жаль того огня, Что просиял над целым мирозданьем, И в ночь идет, и плачет, уходя». Абсолютно блоківські рядки, справжнє Срібне століття, якась срібна стихія. Не золота, а саме срібна. «Серебристая ночь» — у нього навіть назви такі. І «Сияла ночь» — відомо, що для символістів, для Блока це був великий вірш. Символізму ще не було, а Фет вже здійснив те, що вони хотіли втілити в поезії.

Павло Тичина — гордість української культури і її біда! Це вже стало загальним місцем: ранній Тичина — геній, тонкий лірик, а далі виникають проблеми. Його вірші «Блакить мою душу обвіяла», «Квітчастій луг і дощик золотий», «Над Києвом золотий гомін» — це золото поезії. І навіть ранні революційні «Як упав же він з коня», «На майдані» — ще живі, пов’язані з народною поезією. А вірш «Пам’яті тридцяти», присвячений розстріляним під Крутами, взагалі за радянських часів не друкувався, Тичину навіть вважали бардом Української Ради. Але те, що він писав після 1920-х років, неможливо читати — пам’ятаєте його ганебне «Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають»? Хоча і в пізній творчості пробивалося щось, як у віршах «Похорон друга». Жахлива трагедія — геніальний лірик потрапив до «казана радянської дурі» і був заляканий, всіх довкола постріляли... Те саме сталося і з Маяковським: великий поет писав радянську нісенітницю з «людоїдським» змістом. Але ж і ранній Маяковський був грубіян і супермен... А Тичина ніжний, і раптом таке «людоїдство». Хоча, звичайно, нам зараз легко говорити, проте час був такий, що потрібно було робити вибір: хтось ішов на жертви, хтось не міг, а причин нам знати не дано. І якщо в Тичини є 15 справжніх віршів — він великий поет!

Так само в Лермонтова: серед безлічі віршів — жменька справжніх. «Гірські вершини» я написав в Австрії, в місті Швац, недалеко від Інсбрука. Там, куди не підеш, гори: вони нависають над містом, на перший погляд, загрозливо, але, насправді, тихо і уважно. Відчуття уважності — вони наче бережуть це місце. Я — людина степу, рідко буваю в горах, і для мене це було сильне враження. Там рядки Лермонтова були доречні: вірш короткий і дуже місткий, проситься на музику. У ньому закладено глибоку думку, пов’язану не просто з горами, а з життям і долею людини.

— Публікація вашого інтерв’ю в останньому номері «Дня» за 2013 рік, в якому Ви поділилися своїми поглядами на події в країні, мала великий резонанс. Вас вже процитував правозахисник Мирослав Маринович: «Про владних чудово сказав композитор Валентин Сильвестров. У виступах Януковича чується фальш. Це гарний музичний термін. Усі вони немилосердно фальшують»!

— Новини по телевізору викликають гнів. Жахливе неподобство! Президент сказав, що встановлює мораторій на застосування сили, і що ми бачимо? Не припиняється обман. Нещодавно я прийшов додому з Майдану і написав свій варіант Гімну України, на ці ж слова. Я ні на що не претендую, просто такий відгук. Гімн Михайла Вербицького дуже хороший, і, знаєте, дивне відчуття: коли люди співають його на майдані, без супроводу, він все краще і краще починає звучати. Я його давно знаю, але зараз, коли слухаю, виникає відчуття, що в душі неначе крила виростають.

Я присвятив Майдану два хори а капела — «Гімн» і «Різдвяний псалом». Назвав їх — «Присвячення Майдану. Київ-2014 рік». У «Гімні» є фонеми дзвонового дзвону. Коли розганяли Майдан, били у дзвони, і це був другий випадок за всю історію Михайлівського монастиря. Дзвонар, який бив у дзвони, розповів, що першого разу це відбувалося під час татаро-монгольскої навали 1240 року. І у мене в музиці є інтенсивний набат — алюзія цих подій. Можливо, хор Миколи Гобдича коли-небудь їх виконає...

Гімн, який зараз співають, це істинна музика, вже потім думаєш — а як її було створено? А є речі, які добре зроблені, але з «істинністю» у них проблеми. Говорити, що я пишу музику істинну, я не можу. Я намагаюся. Що я сам люблю в музиці? Люблю Шуберта. Високолобі кривляться: «Ну, це дуже популярно», але в його найзнаменитіших речах, таких як Ave Maria — саме там істина і є. Люблю за те, що без цього жити не можна, ці прості речі — як хліб, вода, вино, вони — для життя. Ось це і є істинність. Благодать у них — в цих шедеврах.

— Валентине Васильовичу, вийшов ваш новий, вже другий диск серії «Музика поезії» — пісні для голосу і фортепіано у виконанні Інни Галатенко і Романа Репки. А що означає назва?

— Музика поезії — це слово, що звучить. Слова в такій музиці мають бути не позаду, а попереду звуку. Слова — як грати саду, а звук — цвітіння саду крізь ці грати. Це і є музика поезії. Якщо брати Шубертівські Lieder (нім. — пісні), в них теж це є, але там більше присутня пісня як така. У мене ж все дуже сильно пов’язане не лише з сенсом слова, а з «гратами», звучанням слова. Не тільки сенс слова, а саме слово, хоча в ньому, звичайно, і сенс є. Однак якщо сенс його забере, то вийде комментаторство: тоді потрібно підставити фактуру, дати більше акомпанементу, «сіли і їдемо», як у поїзді. А тут ми постійно зупиняємося, немає цього «волочіння». Можна не знати мови, не розуміти значення слів, і все одно все буде правильно. Буде Слово, що співає, — як обличчя звуку, новий тип Lieder. Проте це все ж пісні — їх мелодії можна потім заспівати без слів, і ви впізнаватимете їх.