Життя: білі та чорні клавіші
У Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України відбулася презентація бібліотеки та рукописних матеріалів зі спадщини композитора Михайла Вериківського та його дочки — піаністки й педагога Олени Вериківської
Мені запам’яталося перше побачення з Оленою Михайлівною. Травень 1986 року. В класі проходили сонату Гріга з Наталею Григор’євою — ученицею, якій згодом судилося передчасно піти з життя. Я слухав і намагався пристосуватися до правил, встановлених у цьому класі. Через декілька хвилин довелося вперше грати перед Оленою Михайлівною (звичайний набір — Бах, Бетховен, Шопен, Прокоф’єв, Черні). Страждаючи від надмірного хвилювання, почував себе некомфортно, але було певне відчуття «великого шансу», довіри і свободи. Це «дихання майбутнього», «порив удалечінь» (тією чи іншою мірою) не залишали мене до останніх днів спілкування з моїм педагогом. Хоча захопившись «поривом», доводилося вислуховувати чимало зауважень Вериківської, але впевненість у собі залишилася назавжди! Пам’ятаю, як отримав у нагороду — аванс розучити Перший концерт Ліста. Нині, згадуючи ті заняття, розумію, що отримував можливість грати лише те, що сам хотів. Хіба що за винятком одного-двох інструктивних етюдів, передбачених обов’язковою програмою.
Через деякий час, у тому ж класі №1 Олена Михайлівна грала нам, декільком учням, цикл «Волинські акварелі» Михайла Вериківського, написаний у натуральних ладах, «на білих клавішах». Відновивши твір батька, вона хотіла «обкатати» його незадовго до виконання на ювілейному концерті. Ми уважно слухали. Тоді в Києві (з нагоди 90-річного ювілею Михайла Вериківського) відбулося немало концертів з його творами. І у консерваторії, і у філармонії, і у Спілці композиторів, і в училищі ім. Глієра. також пройшла ювілейна «Наймичка» в Національній опері. Я ходив на всі ці концерти не лише заради цікавості, а й з надією зустріти Олену Михайлівну. Дуже вже приємно було бачити її — щасливу, нарядну, в незвично урочистому, витончено-світському, не класному форматі!
Виявляється, вона все помічала: «Ти це робиш виключно для мене, або тобі й дійсно цікаво?». Відчувши якийсь зустрічний душевний рух збоку людини, Вериківська завжди вміла це пам’ятати і цінувати. Олена Михайлівна володіла дивовижною властивістю прищеплювати учням норми порядності. І, в першу чергу, сама була прикладом. Ця риса не пов’язана з дієзами і бемолями. Це вже за гранню навчання грі на роялі.
«Тобі зробили добро? Тепер будь все життя вдячний! Все життя!» — таку фразу одного дня сказала мені Олена Михайлівна з приводу якогось життєвого епізоду. Це означало: «Завжди пам’ятай добро, яке тобі роблять люди. Таким має бути закон — життя, моралі, поведінки». Вдячність і доброзичливість... Власне цьому не покликана навчати жодна педагогіка. Це начебто зрозуміло само собою. Хоча у Шумана в «Карнавалі» є п’єса з трохи незвичайною, неточно перекладеною назвою «Вдячність» (краще було б перекласти — «Упізнавання»)... Як чудово, що саме на високий лад «налаштовувала» нас Олена Вериківська! Це було і щастям, і випробуванням — коли поруч з тобою педагог, який так щедро наділений тонким уявленням про честь. Чи важко нам нести цю спадщину? Мабуть, так. Але ця важкість дарує особливу гармонію буття. Ми знаємо, як повинно бути, нам знайома справжня шкала цінностей!
Одного дня Вериківська розповіла про прихований епізод. Удома, на вулиці Старокиївській, під час уроку за фахом, спершись на рояль, вона замріяно сказала: «Знаєш, коли ховали мого батька, труну встановили у фойє Великого залу консерваторії, на другому поверсі. Прийшло багато людей попрощатися. І я, незважаючи ні на що, опустилася біля труни на коліна. Мені було байдуже, що про це подумають»... Чому раптом прозвучало це зізнання? Я не знав, що відповісти... Через багато років мені належить зрозуміти її слова сповна... Зараз я вже старший за того Сашка, який колись приходив на уроки за фахом, слухняно дрібочучи від станції метро «Політехнічний інститут». І в один день стану ровесником тодішньої Олени Михайлівни...
У нашому класі було заведено взаємні відвідини, тобто присутність на заняттях побратимів по класу. Встановити такий порядок взаємин між учнями може лише майстер (щось подібне було у Генріха Нейгауза і у деяких інших відомих педагогів). Я часто згадую «Іспанську рапсодію» у виконанні Віри Сухожак, П’яту сонату Прокоф’єва, яку виконувала Лариса Черноус, етюди Шопена і Мендельсона, які феєрично грала Маша Портнікова, Баха Наталі Григор’євої, «Сонатину» Равеля на уроках з Оленою Бень...
А ще не забудуться наші «ескапади». Я маю на увазі виїзні концерти класу. Ми разом їздили до Білої Церкви, в музичну школу, де працювала мама Олени Бень. Виступали і в київських ДМШ, зокрема — в моїй, 30-й.
У нашому класі було негласне правило. Під перші такти Одинадцятої сонати Бетховена сі-бемоль-мажор підтекстовуються слова «Ми-тя Вери-ків-ський» (це син Олени Михайлівни і нинішнього головного режисера Театру драми і комедії Едуарда Марковича Митницького). Так от, якщо говорити про Дмитра, я стикався з ним під час роботи науковим співробітником музичного відділу Бібліотеки ім. Вернадського. Там коштує чудовий рояль, старий Блютнер. Я щось награвав на ньому, коли Дмитро несподівано прийшов за якимись нотами. І пам’ятаю, як він сказав: «Мені приємно, що у мами є такі учні». Це було ще одне безцінне «агов» з колишнього життя, звідти, де всі ми були «курчатами-початківцями», опікуваними Оленою Михайлівною. Дуже жалкую, що останніми роками майже не бачився зі своїм педагогом. І прошу у неї «вибачення за гріхи»...
