Живописні шедеври

       Щоденна інформаційна хвиля про жахливу війну з росією й усе те горе і страждання, які вона принесла на нашу землю, відсунула на другий план інші життєві події. Із зрозумілих причин ми згадуємо про них лише після того, коли осмислимо оперативну ситуацію на фронті та в обстріляних ворогом тилових регіонах, довідаємося про наші нові втрати та прізвища земляків-героїв, котрим віддають останні почесті сьогодні, визначимося з пріоритетами по донатах, дізнаємося про чергові малоприємні «сюрпризи» від нашої влади… Тим часом життя триває і в ньому таки є місце для приємних і радісних миттєвостей. До таких, поза усяким сумнівом, належить і 85-ліття народного художника України, учасника і творця найкращих живописних традицій Закарпаття, правдивого оберега автентики Срібної землі, визнаного і шанованого майстра образотворчого мистецтва Івана Ілька, яке він зустрів цьогорічної весни у творчому розквіті. Нещодавно я мав чудову нагоду полюбуватися його новими (написаними упродовж двох крайніх років) полотнам у Галереї Ілько та поспілкуватися з Митцем про етапи його творчого шляху і суспільне призначення художника.

Троянди й виноград мистецтва

         Відомий український мистецтвознавець і багатолітній дослідник унікальної спадщини дерев'яних храмів Закарпаття Михайло Сирохман якось сказав: «Я не завжди розумію, де малювали свої картини А. Коцка, Ф. Манайло, А. Кашшай, але я чітко впізнаю ті місця у Карпатах, які малював І. Ілько».  Ці слова запали глибоко в душу художнику, адже у своїй творчості він завжди вважав, що ліпше Бога Карпати не сотворить ніхто. «Можна сперечатися про мій мистецький рівень, досконалість, стиль – для мене це не головне. У своїй творчості я найперше дбав про зображення життя етносу та того, що його оточує: природу, архітектуру, заняття, побут…  Карпатський етнос для мене – то святоє», –  каже І. Ілько.  – Упродовж усього свого творчого життя я був наповнений цією темою, вона мене не відпускає ні на мить, хоча ще у молоді роки зрозумів, що для фізичного виживання мені треба освоювати іншу тематику».

      У його творчій майстерні багато років поспіль на чільному місці висять два портрети - чоловіка й жінки. Зроблені вони ще у 1960 році у Тячеві. Їх Іван Ілько приніс на обласну виставку у 1961 році. Оскільки вони не були підписані організатори дали їм загальну назву - «Верховинці».  Чоловічий портрет страшенно розгнівив секретаря обкому партії з ідеології, який прийшов оглянути виставку перед її відкриттям. «До яких пір будете малювати старовину? Ви Закарпаття прославляєте верховинцями з торбою? Де сучасність, де бензопили, транзистори, трактори?» - лютував чиновник.  Саме у цю мить підійшов Й. Бокшай, а він тоді якраз отримав звання «Народний художник», став член-кореспондентом Академії мистецтв у Москві і був незаперечним авторитетом. Бокшай  і каже: «я не знаю, у чому тут проблема, але це – ліпша робота на виставці». Цією фразою він у прямому сенсі слова врятував молодого митця. Відтоді ці картини завжди прикрашають його майстерню і є своєрідними творчими оберегами.

      Верховинець

–  Фахову освіту я здобув в Ужгородському училищі прикладного мистецтва по спеціальності декоративного розпису. Після інциденту на виставці зробив для себе висновок, який з часом перетворився у творче кредо: монументальне мистецтво – то моя робота, щоденний труд і заробіток , а «Карпатика» в образотворчому мистецтві – то заняття для душі. Йому присвячував усі свої вихідні упродовж десятиліть, під час яких обійшов Карпати від Татр – до Коломиї.  Відтоді моє творче життя пролягало цими двома дорогами: щороку виконував десятки різних робіт в оформленні інтер’єрів, муралів, а раз на два роки виставляв на суд поціновувачів мистецтва свої живописні роботи – розповідає художник.

   Вівчарська вечеря

Саме у ці роки, подорожуючи Карпатами і живучи на Верховині, І.Ілько створив ті живописні шедеври, які заслужено принесли йому славу талановитого художника з власним світобаченням, зробили його ім’я відомим і шанованим у середовищі професійних митців та істинних любителів досконалого мистецтва. З плином літ вони стали предметом активної зацікавленості колекціонерів, у тім числі й закордонних.  Це – «Село Річка», «Дідо з онуком», «Карпатський мотив», «Вівчарська вечеря», «Петро з Дулова», «Дві смереки», «Зима с. Річка» та багато десятків інших. У них – і витоки нових довершених полотен, на яких «ще фарба не висохла»: «Потік у Лумшорах», «Воловецькі Бескиди», «Гатар Криворівні», «Полонина Рівна: наближення зими» та цілої низки інших.

Мозаїки, фрески і мурали

     У монументальному мистецтві Іван Ілько виконав багато робіт для рідної Тячівщини. Найпершим його творінням стала секофреска у приміщенні клубу Солотвинського солерудника. Згодом він прикрасив мозаїчним панно фойє районного Будинку культури, яке живе і сьогодні, оформляв приміщення новозбудованих клубів, ресторанів, кафе, магазинів. Його монументальну творчість схвально оцінили і запросили оформити у Трускавці п’ять  поверхів санаторію «Прикарпаття» у техніці маркетрі. За цю роботу отримав срібну медаль на Всесоюзній виставці з монументального мистецтва.

     Воловецькі Бескиди

У середині 60-их його запросили на роботу до Криму, де він пропрацював майже 9 років. Упродовж осінньо-зимової пори робив ескізи, подавав їх на узгодження і затвердження, а як тепліло – виконував роботи у натурі. Йому надали квартиру у Ялті з видом на море, службового «Москвича» з водієм, якого він навчив штукатурити, та доручили  художнє оформлення автобусних зупинок вздовж узбережжя від Керчі і аж до Севастополя.

     Готар Криворівні

Окремою історією стало художнє оформлення 10-поверхової будівлі біля Ялти, сірий торець якої закривав вид на море з перевалу над Гурзуфом, що слугувало великим візуальним дисонансом з чудовою природою. Щоб усунути цей архітектурний ляп місцева влада найняла художників з Москви, але вони там прововтузилися якийсь час і втекли. Тоді головний архітектор Кримської області звернувся до Івана Ілька з проханням спробувати виправити ситуацію. Він погодився і за кілька днів виготовив ескіз – декоративний килимок з парусом, чайками, морськими хвилями.  Нанесений на стіну малюнок мав органічно доповнювати природну картину, яка милувала око. Ескіз надзвичайно сподобався архітектору і той відразу затвердив його. Але малювати ескіз на папері – одна справа, а наносити його на 10-поверхівку у натурі – зовсім інше. Складності додавало й те, що розпис слід було робити по сирій штукатурці, яка швидко висихала. Існувала небезпека утворення тріщини та візуальних розривів, тож роботу слід було виконувати безперервно.

    Полонина Рівна наближення зими

–  Нам змонтували риштування на усю стіну, дали на допомогу двох штукатурів – і почалася робота. На сирій штукатурці я рисував тонким пером контури шириною 1,5-2 см. Роботу не припиняли навіть уночі – стіну підсвічували  спеціально встановленими прожекторами. Поки робітники штукатурили черговий шматок стіни  – я мав 2-3 години на сон. Спав на риштуваннях на надувному матраці. Туди ж помічник приносив їжу: бутерброди, кашу, воду, каву… За дев’ять діб завершив роботу і вирішив піти оглянути своє творіння з верхньої точки, до якої слід було метрів зі 100 піднятися берегом нагору. Коли видряпався туди  –  бачу на узбіччі стоять авто, люди в костюмах, краватках, а я – виснажений, неголений, весь у фарбі і штукатурці. У тому натовпі чиновників, які спеціально приїхали оглянути мою роботу, був і перший секретар обкому Кириченко. Він приязно привітався зі мною, спитав, як працювалося. А я кажу: «дайте мені спочатку глянути, що я зробив», чим спровокував у присутніх вибух сміху. Після цього мені пропонували залишитися у Криму на постійно, але ми вже мали збудований дім у Бедевлі, діти ходили до школи і дружина була проти. Так я повернувся у рідні Карпати, у центр свого Всесвіту.

Чужий серед своїх…

     У Бедевлі художнику довго затриматися не дали. Спочатку завідувач відділом обкому партії В. Керечанин попросив його взятися за оформлення музею Солотвинського солерудника, де він виконав триптих про історію видобутку солі. За кілька місяців по тому викликали в райком. У кабінеті першого секретаря А. Лупака на нього уже чекали художники А. Кашшай (він тоді очолював обласну організацію Спілки художників), В. Бурч та інструктор обкому партії. Господар кабінету каже: Іване Івановичу, ти маєш їхати на роботу в Ужгород,  квартира для сім’ї уже чекає. А незадовго до цього  в обласному Художньому фонді розкрили аферу з виконанням замовлень (корупція має неабиякий стаж!), його очільникам оголосили партійні стягнення та звільнили з роботи. Завідувач відділу пропаганди обкому партії В.Керечанин запропонував на вакантну посаду голови художньої ради обласного Художфонду  Івана Ілька.

    Потік у Лумшорах

Робота в Ужгороді видалася складною і напруженою. Слід було викоренити «схеми» попередників та наближених до них колег-художників, котрі не полишали намірів повернутися на «хлібні» місця і писали у різні інстанції надумані скарги-анонімки, на які контролюючі органи в обов’язковому порядку мали реагувати.

    У творчому сенсі часу на розслаблення теж не було – якраз завершувалося спорудження  будинку політосвіти обкому партії  – нинішнього ректорату УжНУ на площі Народній. Його фойє на першому поверсі треба було прикрасити масштабним мозаїчним панно. «Мій ескіз погодили у ЦК компартії України з єдиним зауваженням – у центрі композиції обов’язково мають бути портрети Леніна і Маркса. «Де ви бачили церкву без образа Христа?» - спитав секретар ЦК Маланчук. Аби не розривати композицію запропонував зробити замість портретів окремі скульптури, але затвердили саме той варіант, який був виконаний і нині прикрашає (без портретів «вождів»!) приміщення ректорату», –  ділиться спогадом І. Ілько.

     Ще одним серйозним випробуванням стало оформлення щойно збудованого модерного готелю «Інтурист-Закарпаття» в Ужгороді, який зводили фахівці з Угорщини. Спритні ділки спішно закупили для оформлення номерів 450 картин угорських авторів. Але перший секретар обкому партії Ю. Ільницький настояв на тому, що в номерах готелю мають висіти полотна виключно закарпатських митців. Реалізувати це розпорядження належало І. Ільку, що спричинило нові інтриги проти нього…

Духовна місія митця

      – У моїх пейзажах від самого початку чітко відслідковується пряма лінія мого шляху.  Це мене спочатку дуже засмучувало, бо здавалося, що я не в розвитку, не в пошуку досконалості, не в пошуку нових форм і ритмів, а тому боявся появи творчої деградації. Тепер, у свої 85 років, усе це оцінюю дуже позитивно, бо розумію, що саме воно стало суттю мого буття. Мені вдалося зберегти себе, як митця, не звернути з обраного власного творчого шляху на манівці. Я прагнув істини і цією істиною стали мої роботи, – вважає І. Ілько.

     У мистецтві дуже важливу роль відіграє емоційна сила впливу твору і кожен автор щасливий, якщо з плином десятиліть його роботи не втратили цього впливу на різні покоління. А раз так, то з енергетикою таланту усе гаразд. У майстерні художника нині є близько 3 тис. етюдів, зроблених з натури у Карпатах кілька десятиліть тому, окремі з них – спільно з А. Коцкою та А. Кашшаєм. Тепер він поступово переносить їх на полотна класичного взірця.

    Інша необхідна складова роботи художника – його працездатність «Уявіть собі, скільки зусиль треба докласти, аби лише замалювати в одну фарбу полотно розміром 2 кв.м. пензликом №15. Який то виснажливий труд! Я вже не кажу про пошук колористики, передачу кольорів. Здатність до такої роботи і витривалість я генетично успадкував від предків свого роду: мій дід 40 років був сільським бировом (головою), від прадідів, які будували на своєму городі церкву у Дулові, яку у 1946 році знищили. Я пронизаний усім цим, що й дало мені прямий поштовх до подвижництва. Тоді я сприймав це як буття, як елемент побуту, життя, а правдиву ціну розумію лише тепер. Це була моя сутність. І завжди при мені була моя віра. Віра у Бога, у себе. Якщо Всевишній дарував мені талант до малювання, то я маю стати правдивим і щирим свідком тієї епохи, у якій живу, відображати у своїх роботах ту реальність, яку мені судилося застати і побачити, аби завдяки і моїй творчості  ця реальність дійшла до майбутніх поколінь», – каже митець.

      Художник, як і будь яка творча особистість, мусить пронести крізь життя усвідомлення того, що якщо тобі даровано бути митцем, ти маєш спрямувати свій талант на утвердження духовної досконалості свого народу, який народив і виховав тебе, а не шукати комфорту на чужині. Великий художник Мігай Мункачі не пішов прославляти своєю творчістю Будапешт, а взяв собі прізвище від назви того малого і маловідомого в Австро-Угорській імперії містечка, у якому він народився. Ось глибинність моралі і мистецької порядності! Тому дуже обурює, коли чую, що той чи інший наш художник чи артист продає свій талант утверджуючи велич чужої держави.

    Суспільні зміни, розвиток науки і технологій, нові технічні досягнення, зручності у побуті і комунікаціях – закономірні процеси доби, які впливають на наше життя. Але при всьому цьому ми зобов’язані не загубити головного – свою ідентичність, сформовану тисячоліттями життя у Карпатах, адаптувати її до об’єктивних процесів. І тоді у нас все буде гаразд, тоді ми збережемося як етнос з глибинною культурою й власною історією.

     Своєю творчістю Іван Ілько цей постулат утверджує й сьогодні, як і багато десятиліть тому. Його найновіші полотна  пронизані ніжною любов’ю до рідного краю, глибокими знаннями тонкощів життя людей гір, розмаїттям характерів земляків, синівською повагою до власного етносу, людську суть якого, попри потужні політичні і соціальні деформаційні виклики ХХ-ХХІ століть, нікому не вдалося знищити чи розчинити. Багатюща і різнопланова творча спадщина народного художника України Івана Ілька підтверджує його офіційне визнання та є неоціненим скарбом не тільки для нас, земляків-сучасників, але й для усієї Європи на багато років майбуття. Многая літ і наснаги Митцеві!

Василь Ільницький , заслужений журналіст України, Ужгород