Кілька штрихів до портрета Костя Волиняки

У дитинстві він мріяв бути листоношею, після школи — архітектором, а став журналістом і нині добре знаний у нашому краї як Кость Волиняка. Феодосія Григоровича ми застали за робочим столом. Думали, що він працює над наступною книгою, а господар грав у шахи з комп’ютером. Цієї інтелектуальної гри його навчив батько ще в ранньому дитинстві. Можливо, захоплення шахами вплинуло на характер Феодосія Григоровича — спокійний, розважливий, розсудливий. Читати наш герой навчився ще в чотири роки. І відтоді не тільки читає, а ще й пише. Він — автор понад 20 книг: дитячих, гумористичних, історико-краєзнавчих.

До ювілею підготував нову гумористичну книжку під назвою «Хапайте і читайте!» Ми не будемо переказувати його біографії. Сподіваємося, ювіляр і сам колись її напише — до наступної дати: веселіше та дотепніше. Пропонуємо лише кілька штрихів до портрета Костя Волиняки. 

— Родом я з-під Берестечка, з історичної місцевості. Тут Волинь межує зі Львівською та Рівненською областями. Саме в нас чути, як уранці співають півні у трьох областях. Наше село Гектари — за кілька кілометрів від знаменитих «Козацьких могил». Мої батьки — звичайні селяни. Мама працювала в колгоспі на буряках, і я часто допомагав. Батько — майстер на всі руки: був стельмахом, робив вози, брички, столярку й навіть меблі. Залишилася батьківська дубова шафа, яка ще сотні літ служитиме. Хоча він мав чотири класи польської школи, але багато читав, передплачував різноманітні видання.

— Ми знаємо, що одразу після школи ви хотіли стати архітектором. Звідкіля у сільського хлопчини з’явилося таке бажання?

— Я трохи вмів малювати. Але, думаю, це був неусвідомлений вибір. Два роки поспіль намагався вступити на архітектурний факультет Львівської політехніки, але не склалося. Працював у колгоспі обліковцем, завклубу. Далі — два роки армії в тамбовських лісах при військовому училищі. Уже тоді зацікавився сучасною українською літературою. Під час служби передплачував «Літературну Україну» і журнал «Жовтень» (нині «Дзвін»). Писав вірші, але ніхто їх не друкував. Після армії збирався вступати на слов’янську філологію Львівського університету імені Івана Франка, але мене зманили на українську, оскільки там катастрофічно не вистачало хлопців.

Ще навчаючись на підготовчому відділенні університету, у журналі «Дніпро» опублікував рецензію на поетичну книжку тернопільського письменника Володимира Вихруща. Згодом став друкуватися у столичних газетах та журналах. На третьому курсі вийшла гумореска в журналі «Перець».

— Працюючи журналістом, ви багато написали різноманітних матеріалів. Яка публікація чи герой найбільше запам’яталися?

— Таких публікацій набереться чимало, особливо коли працював власкором у газеті «Молодь України». То прекрасний час, я був вільний у виборі тем, матеріалів. Особливий резонанс викликала серія публікацій за горбачовської перебудови —про те, як рівненська міліція била людей. Скандал був грандіозний. Міліційні генерали намагалися перешкодити, але газета з матеріалом таки вийшла. Розбирайлівки відбувалися на рівні ЦК комсомолу. Ще одна — про Волинську облспоживспілку (називалася «Синдром дефіциту»), зловживання у цій корумпованій структурі.

— На початку 1990-х років на Волині виходила гумористично-сатирична газета «Нате», яка була досить популярною. Як ви стали Костем Волинякою? І що для вас означають гумор і сатира?

— У житті я не такий гуморист, який на кожному кроці сипле жартами. Це просто іронічний погляд на світ, на себе. Так значно легше жити. Якщо до всього, що відбувається навколо нас, ставитися занадто серйозно, то можна вмерти. А ідею видавати сатиричну газету мені підказало видання «Зеркало», яке виходило російською та польською мовами у Львові наприкінці XIX століття. Захотілося створити щось схоже. Віктор Семенюк займався художнім оформленням, а я — змістом. Потрібно було придумати якийсь псевдонім. А мене львівські колеги, коли у них бував, називали Волинякою. Залишалося придумати звучне й коротке ім’я, яке підказала дружина Світлана. Таким чином народився Кость Волиняка.

— Як із гумориста ви стали істориком?

— Історія мене цікавила давно. Ще в дев’ятому класі хотів написати історію Берестечка. Згодом у газеті «Молодь України» втілювали проект «Замки, палаци, храми України». А розпочалося з мого матеріалу про Луцький замок. Публікація про Успенський собор у Володимирі-Волинському переросла у книжку. До ювілею Луцька спільно із краєзнавцем Вальдемаром П’ясецьким підготували дослідження «Вулиці і майдани». У співавторстві з Валентиною Окуневич — книжку «У Луцькому замку», упорядкував і написав вступну статтю до фотоальбому «Луцьк». Зараз у роботі — п’ять проектів, серед яких «Скульптурні пам’ятники Луцька» та «Старовинні храми Луцька». Ще пишу сатиричний роман.

— На відкритті фотовиставки газети «День» у Волинському національному університеті імені Лесі Українки головний редактор Лариса Івшина з теплотою і вдячністю згадувала вас як одного зі своїх учителів у журналістиці.

— Добре пам’ятаю, як прийшла на практику студентка Лариса Жаловага. Уже тоді було видно її здібності та наполегливий, цілеспрямований характер. Щиро радий за землячку. Нині Лариса Івшина є головним редактором всеукраїнської газети «День», котру вважаю одним з небагатьох оплотів українства в Україні. Вони виконують унікальну просвітницьку роботу. Надзвичайно важливо, що газета виходить англійською мовою. Це наше вікно у світ. Сердечно вітаю видання з 15-річчям і переконаний: допоки буде «День», в Україні не настане полярна ніч. Оскільки я пишу на історичні теми, то їхній сайт «Україна Incognita» вважаю надзвичайно актуальним і життєво необхідним. Я постійний і уважний читач. А в нашій історії ще стільки «білих» і «чорних плям», які потребують висвітлення. Мені також приємно, що пані Лариса не забуває і про рідну Волинь.