Маленькі історії про Велику людину

Український публіцист, письменник, педагог, член Спілки письменників СРСР, один із фундаторів українського журналістикознавства, доктор філологічних наук, професор Київського державного університету (зараз — Київський національний університет імені Тараса Шевченка). А також наставник, авторитет для студентів, єдина любов для дружини, хороший батько — таким згадували Дмитра Прилюка його учні, син, односельчани на урочистому засіданні Секретаріату спілки журналістів України та вченої ради Інституту журналістики, приуроченому 95-річчю великого педагога. Згадували, як Дмитро Михайлович, будучи деканом факультету журналістики Київського державного університету, вперше у СРСР «пробивав» запровадження творчого конкурсу для своїх студентів. Як заступався за них на партійних зборах. Як у його рідному селі в молодості на нього задивлялися дівчата. Як молоде покоління з гордістю читало його публікації...

«МИ НАЗИВАЛИ ЙОГО «БАТЬКО НАШ»

Михайло СОРОКА, голова київської організації НСЖУ:

— Я думаю, що у нас є всі підстави говорити про «прилюківську епоху» керування факультетом журналістики. Коли особисто я навчався, а це 1967 — 1972 роки, за п’ять років відбулося три зміни деканів факультету. Нас зустрічав, вітав і вручав студентські квитки у найбільшій аудиторії жовтого корпусу Дмитро Михайлович. Через два роки його змінив Бондар, потім Маркевич, а дипломи про закінчення навчання нам знову вручав Дмитро Михайлович. Він був для нас дуже високим авторитетом, зокрема на нашому курсі. Коли ми ще його не знали, а лише здали документи для вступу, він уважно переглянув усі наші особові справи та творчі доробки. Не знаю, які галочки з’являлися перед нашими прізвищами, але коли він приймав нас у 32-й аудиторії, то зауважив, що може ручатися за більшість студентів курсу. Він пройшов усю війну, працював на різних посадах у пресі. Тому коли він прийшов на факультет, ми вірили в нього, адже за плечима Дмитра Михайловича був великий журналістський досвід. Ми називали його «батько наш», а він нам довіряв і стежив за нами і нашим творчим зростанням. Закривав очі, коли ми пропускали якісь лекції, але публікації у пресі завжди помічав. Він давав нам, зеленим студентам, на рецензії свої рукописи і просив: «Критично подивіться. У вас точний молодечий погляд». Ми бували у нього на квартирах.

«У 40 — 42 РОКИ ВИ СТАНЕТЕ ГОЛОВНИМИ РЕДАКТОРАМИ»

Віктор НАБРУСКО, екс-керівник Національної радіокомпанії України:

— Дмитро Михайлович приймав і благословляв нас у відкрите життя. Я пам’ятаю його лекції, коли він говорив: «У 40 — 42 роки ви станете головними редакторами, керівниками». Для нас це здавалося надзвичайно віддаленою перспективою, а насправді його пророцтво здійснилося ще раніше. Дмитро Михайлович по-людськи, по-доброму, поза всілякими політичними речами дивився на своїх вихованців, леліяв їх. І коли уже після отримання дипломів ми святкували випуск у ресторані, Дмитро Михайлович прийшов до нас звичайним українським чоловіком. Це був батько, який з нами чаркував, співав і ще раз давав напуття не загубитися у шаленому глобалізованому світі.

«Я ТУТ НА ЛІКАРНЯНОМУ ЛІЖКУ РОЗКЛАВ НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН, І МУДРУЮ»

В’ячеслав ПРИЛЮК, син:

 — Мої батьки прожили разом понад 46 років і тільки смерть обірвала цю любов і цю велику шану одне до одного. В житті Дмитра Михайловича домінували дві цінності: його робота, якій він завжди віддавався повністю, та його сім’я, яка була альтер-его сутності «папи» — саме так ми називали його вдома. Не батьком, не татом а «папою» — так було заведено. З мамою і папою мені пощастило. Звичайно, мені доводилося вдома чути про папину роботу, хоча спеціально ці сюжети ніколи не обговорювали. Вдома батько узагалі був неговіркий, зайнятий своїми справами. Лише питав у матері, чи все в порядку зі мною та моїм старшим братом. Так було і тоді, коли його раптом зняли з посади відповідального редактора газети «Колгоспне село». Як він із сумом сказав: «Треба було звільнити крісло для відставного ЦКівського начальника». Далі у житті батька був факультет журналістики, звідки валом у різні органи йшли на нього анонімки. Через те свої дисертації Дмитро Михайлович захищав у МГУ ім. Ломоносова, і писані вони російською мовою. Коли докторську йому завалили, він усе ж зумів її вибороти на засіданні ВАКу у Москві. Скільки років життя у нього це забрало... Він працював не для ступенів чи посад. Красномовним підтвердженням цього став останній день його життя. Тоді він розповідав по телефону мамі: «Лікарі наказали побільше сидіти, щоб не стався застій легенів. То я тут на ліжку розклав навчальний план і мудрую над ним і над учбовими курсами, які варто до нього включити. Вимальовується гарна штука». На ранок його вже не стало. Навіщо був цей клопіт відставному декану, який тільки пережив інфаркт? Я це раціонально пояснити не можу, це просто потрібно було бути Дмитром Михайловичем Прилюком.