«На наших очах твориться історія...»

Як у критичній економічній ситуації в країні не просто утримати «на плаву» регіональну державну телерадіокомпанію, а й модернізувати її? Як стати доступнішим для споживача інформації, водночас не опустивши планки? Такі складні питання доводиться зараз вирішувати молодому керівникові телеканала «Лтава», який очолив колектив полтавської ОДТРК минулого року, — Євгену Лопушинському. Про перші кроки й успіхи в реформуванні «Лтави», а також «хвороби» полтавської громади і те, чому для неї важливі проекти нашого видання, Євген Романович розповів у інтерв’ю «Дню».

«СЕРЕД УСІХ ДЕРЖАВНИХ ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЙ МИНУЛОГО РОКУ МИ ЗАРОБИЛИ НАЙБІЛЬШЕ»

Почали з концепції поліпшення телеканала:

— У чому в нас проблема? — говорить Євген Лопушинський. — У нас є продукт, орієнтований здебільшого на інтелігенцію, людей із вищою освітою, переважно аудиторію 40+. Але, на жаль, на мій погляд, абсолютно не зачіпається інша аудиторія. Люди із середньою або середньою спеціальною освітою, а також молодші — це ніша, яку ми можемо завойовувати.

Плануємо повністю переглянути програмну концепцію. Звичайно, є речі, від яких не будемо відмовлятися: цикли документальних, художніх, мистецьких програм. Але, скажімо, ми поки що не маємо відповідного телевізійного продукту, щоб залучити домогосподинь до свого каналу в денний час. Можливо, це має бути кулінарне шоу або програма, присвячена педіатрії. Також у нас немає авторських програм для чоловіків, наприклад про спорт, автівки, активні види відпочинку: риболовлю чи мисливство.

Як покращувати? Для цього потрібні три інструменти. Перший — це кадри. Звичайно, залучати і отримувати кращих фахівців — проблема. Лишаються або фанатики в кращому розумінні цього слова, або приходить молодь, яку доводиться навчати. Але вона набирається азів і в пошуках кращої заробітної плати іде. Так ми плавно переходимо до другого інструменту — це гроші, фінансове заохочення. Третє — це технічні можливості. Я розпочав саме з них. Взагалі наш план-максимум — стовідсотково оновити матеріально-технічну базу. Почали ми з центральної ефірної апаратної. Щоб споживачу було приємно споживати контент з точки зору сприйняття звуку і зображення, бо з цим були певні проблеми. Зараз ми кардинально оновлюємо нашу матеріально-технічну базу, і можу сказати, що за ті дев’ять місяців, які ми працюємо, нам вдалося закумулювати понад півтора мільйони гривень. Це і власні надходження, і допомога з обласного бюджету, і спонсорська допомога. Не все одразу, але ми відмовилися від практики «латання дірок». Якщо щось робимо, то капітально. Зараз придбано обладнання для нашої студії.

Щодо фінансів. Перше, завдяки чому ми можемо жити і розвиватися, — рекламні ресурси. Я почав з реформування рекламного відділу: диверсифікація самої системи проходження коштів і контролю, щоб кожна копійка дійшла сюди та була раціонально використана. Серед усіх державних телерадіокомпаній у структурі ОДТРК минулого року ми заробили найбільше — у 3,2 разу перевиконали план. Це якраз і дає змогу робити технічне переоснащення, збільшити оплату тим людям, які працюють і можуть себе виявляти. І кадрове питання. Ми намагаємося породити внутрішню конкуренцію, плюс залучаємо «свіжу кров». Але головне, чого я хочу від людей, — прагнення працювати.

«У НАС ДІЄ МАЛЕНЬКИЙ ФІЛІАЛ ВОЛОНТЕРСЬКОГО БАТАЛЬЙОНУ»

— Не так багато регіональних телеканалів виділяють для історій наших захисників окремі програми. Позитивні приклади — проект «Герої» на ТРК «Буковина», у вашій сітці є «Звичайні герої». Розкажіть, будь ласка, про програму детальніше.

— У нас є унікальна жінка. Напевне, мало яка із телерадіокомпаній, передусім державних і тих, хто безпосередньо не знаходиться поряд із зоною АТО, може похвалитися тим, що їхня знімальна група регулярно буває в зоні проведення антитерористичної операції. А в нас фактично щотижня журналістка Наталія Святцева виїздить туди. Причому не лише як журналіст, а і як волонтер. Вона є активним учасником нашого волонтерського корпусу «Полтавський батальйон небайдужих». Якось Світлана попросила: можна, ми теж тут будемо приймати речі і предмети першої необхідності для бійців? Звичайно, я лише за. Так що в нас діє маленький філіал цього батальйону. До речі, великою проблемою є розговорити бійців. Вони не йшли туди за «зірками героїв» чи для самопіару, по них це добре видно.

Рубрика «Звичайні герої» — це й сюжети в новинах, і окремі передачі, присвячені й тим хлопцям, які боронять Україну, і тим, які, на жаль, вже відійшли за межу. Фактично зараз на наших очах твориться історія. Було б злочином не фільмувати і не показувати цього. У нас постійно патріотичні ролики, присвячені темі допомоги українській армії. А хто, як не ми? Я сподіваюся, що є довіра до нашого каналу, відповідно, ми вносимо свою дещицю у цю спільну справу.

«ФОТО «Дня» — ФАКТИЧНО ІСТОРИЧНІ ДОКУМЕНТИ»

— Під час Днів «Дня» у Полтаві наш головний редактор Лариса Івшина стала гостею програми Анатолія Мішина «Зустріч для Вас». Ваше враження. Чи «вловили» полтавчани «сигнали», які їм посилала Лариса Олексіївна, щодо необхідності підняття планки і культурного зростання?

— Звичайно, дуже добре, що в студії відбувся такий діалог. Пані Лариса — інтелектуал і взірець, на який ми маємо рівнятись. Звичайно, ми повинні зараз слухати таких людей і чути ті месиджі, які вони намагаються донести. Ми готові сприяти їй у цьому.

А найбільше враження на мене справила ваша фотовиставка. Це настільки емоційно правильна добірка, що ти повністю занурюєшся в ці події. Ти заново переживаєш анексію Криму і розумієш її причини, коли бачиш хлопців зі Збройних сил України, які стоять там проти «зеленых человечков». Ти повністю переживаєш кульмінацію Майдану, ті трагічні події. Ти переживаєш події на сході, тим більше, що мені доводилося бувати там — маю родичів саме на Донбасі. Я бачив це особисто, і це настільки добре відтворено на фотовиставці, тут таке смислове навантаження. Головне, що фото так розташовані, що врешті залишається враження «світла в кінці тунелю». Я думаю, що полтавці найперше повинні це оцінити — прийти і побачити на власні очі. Велика вам подяка, тому що це теж фактично історичні документи. Колись наші нащадки вивчатимуть історію за ними.

«ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЩЕ НЕМАЄ»

— Під час розмови з Анатолієм Мішиним Лариса Олексіївна вказала на симптоматичну деталь — як і десять років тому, фотовиставка газети «День» відкрилася в музеї на вулиці Фрунзе, а не, скажімо, Лисенка чи Петлюри. Тоді як зараз у країні триває «очищення» символічного простору, в тому числі й через перейменування вулиць — такі новини з різних регіонів уже не дивують. А в Полтаві, виходить, віз і нині там. Чому так?

— Громадянського суспільства ще немає. Хоча воно вже народжується. Я вважаю, що Майдан — це початок народження громадянського суспільства в Україні. Коли люди показують, що вони можуть бути сильніші за систему і за будь-яких політиків. Але все одно громадянського суспільства у чистому вигляді, а тим більше в нашому тихому, провінційному місті, яким є Полтава, ще немає. Скажу відверто, на жаль, багато псевдодіячів намагається спотворити і спрофанувати цю ідею. В цей же час проукраїнської влади саме в місті довгий час не було і також поки що немає. Якщо подивимося історію влади у місті Полтаві, то ми не мали людей, яким болить українське. Це швидше вихідці з радянської епохи. Тому немає політичної волі для змін. Знизу її ще немає і згори так само немає, тому що немає кому це все ініціювати. Навіть більше того: чинний міський голова проводив соцопитування з приводу Леніна, якого зіштовхнули з п’єдесталу. У нього навіть була думка його повернути на місце. Він не приховує того, що є виразником зовсім інших ідей і поглядів.

На жаль, полтавці ще не навчилися відрізняти зерна від полови. Це чітко простежується по виборах. Останнього разу це взагалі був феномен, коли місто продали за «гречку». Це скорботно. Можна довго дискутувати, що первинне — «базис чи надбудова», і, звичайно, говорити, що нам голодний шлунок завжди заважає думати про високі матерії. Але поки ми принаймні не будемо трошки думати і аналізувати, навряд чи зможемо змінити ситуацію. Прикро, коли Полтава продається за «гречку». Хоча вже принаймні зараз ця технологія не діє. Це приємно. Нам ще належить зробити переосмислення всіх процесів, які відбувалися і відбуваються, вивчити свою справжню історію, дати оцінку і колишнім нашим історичним і громадським діячам, і сучасним так само.

— Ще під час розмови на «Лтаві» Лариса Олексіївна поставила запитання, на яке не було відповіді. Можливо, ви відповісте: кілька років тому виникла скандальна ситуація у зв’язку із банкетом місцевих очільників у музеї Івана Котляревського. Чому такі речі стали можливими? Чи отримали вони належну публічну оцінку?

— Можна наводити ще десятки подібних прикладів. На жаль, не можу сказати, що це викликає масове обурення. Поки ми ще далекі від того, щоб давати належну, правильну, а головне — вчасну оцінку таким діям.

— Тобто ще і суспільству, і над суспільством треба працювати...

— Так, і ця праця каторжна. Вона має бути дуже скрупульозною і щоденною. І якщо повернутися до питання контенту, з якого ми починали, це не значить, що ми повинні спуститися до взагалі примітивізму. Але ми повинні трішки спуститися до тієї категорії, про яку я говорив, і вести її до оцього високого, про яке ми розповідаємо. Але для цього людей треба зацікавити. Якщо ми будемо говорити з ними про ті речі, які їм доступні і зрозумілі, і потихеньку їх втягувати в дискусію (скажімо, 80% давати цікавого їм, а 20% — більш серйозного контенту), можливо, вони будуть прогресувати і «підтягуватися». Звичайно, нам потрібно культивувати еліту, яка, на жаль, була втрачена. Фактично, особливо в 20-30-ті роки минулого століття, еліту української нації було знищено. Тому де ви візьмемо зараз те середовище, яке могло б народжувати і громадянське суспільство, і людей, які б засуджували речі, про які ми говорили? Але прогрес є.