«Нейтральний репортаж – як прісний хліб»

«Сьогодні наші танкісти не жаліють ні снарядів, ні набоїв, тому що потрібно виручати наших там — кіборгів!», «Бійці керуються правилом: «Сам погибай, а товариша — выручай», — каже у своєму репортажі журналіст ТСН «1+1» Олександр Загородний, і йому віриш. Кореспондентом він працює в «найгарячіших» точках, зокрема регулярно в зоні АТО. Останні його сюжети з передової, такі живі, безпосередні й не шаблонні, сколихнули інформаційний простір. На наших очах зароджується нова школа телевізійної військової журналістики. Із «Плюсами» Олександр ще з 1998 року, але під час війни, на передовій, у своїх репортажах він розкрився зовсім по— іншому. «Перемерз, змушений був повернутися з відрядження, захворіли і оператор, і я. Багато треба було бігати, тікали, спітніли, а там — холодний вітер», — починає розповідати Олександр Загородний. Кожне його слово — як штрих до нового збірного репортажу про війну.

— Ваші сюжети не «вихолощені», не нейтральні, а дуже емоційні, живі. Чому ви вибрали саме такий тип ведення репортажів?

— Журналіст не може робити нейтральний матеріал, бо це — як прісний хліб. Та й я за своїм характером такий емоційний. Коли поряд з тобою вибухають снаряди, йде атака — всі виявляють свої емоції. Усі свої сюжети я пишу на передовій. Останні матераіли, з погляду режисури, можливо, не такі вичищені по звуку й по картинці... Дуже багато матералів я знімаю сам, а я — не оператор, і ніколи цього не вчився. Але коли ми виїжджаємо на позиції чи йдемо в тил, ми працюємо з моїм оператором Владом Журенком паралельно — він знімає на велику камеру те, що може він, а я — те, що можу я. Це наша схема, яка дозволяє зняти удвічі більше відео. Отож здається, що можна приїхати й назнімати всього одразу. Дуже часто лінія фронту розтягнута, потрібно кудись перебігати, чекати атаки, а коли починаються бойові дії, вони можуть і закінчитися швидко, потрібно багато всього встигнути.

— Страшно чекати атаки?

— Найбільший страх, який ми переживаємо, — страх невідомості. Їдеш у село й ще не знаєш, хто там, що на тебе чекає. Улітку нам повідомили, що місто Сіверськ взяли наші війська, ми поїхали туди, але там нас дуже серйозно обстріляли. Потім з’ясувалося, що Сіверськ тільки почали брати в той момент. А коли вже приїжджаєш до наших хлопців, знайомишся з ними, то ти вже разом зі своїми людьми, ти стаєш їхньою частиною, ти знаєш, що тебе прикриють, покажуть, куди бігти, й тоді страх зникає. Ми теж їх підтримуємо. Зараз багато дискусій про те, пускати чи не пускати журналістів, але ми відчуваємо, що ми їм потрібні. 17 січня на ТСН вийшов сюжет, як наш батальйон виходив в атаку на Спартак. Хлопці знали, що зустрінуть серйозний опір, як це й сталося, — буквально за кілька годин було вже десять поранених... Перед боєм усі були зосереджені, кожен думав про щось своє, але коли побачили нашу камеру, повеселішали. Їм хотілося щось сказати, передати «привіти» дружинам і дітям. Я намагаюся не надто часто це давати, але розумію, що це — дуже важливо. Навіть не для конкретної дружини. Люди кажуть якісь такі слова, такий посил дають, що всі інші дружини тих хлопців, мабуть, сприймають це й для себе.

«ЗА П’ЯТЬ ХВИЛИН ЗНЯЛИ СЮЖЕТ — БІЛЬШЕ НЕ БУЛО ЧАСУ»

— Як ви вибираєте, які моменти важливі для сюжету а які — ні?

— Чесно — нема часу вибирати. Більшість того, що знімаємо, входить у репортаж. Немає часу писати довгі розлогі інтерв’ю. Одного разу знімав, як солдати розпаковують гранати, і просто провів вгору камерою. Хлопчина побачив, що його знімають, і одразу почав говорити — без підготовок. Або от ми зустріли хлопців на марші (наступі). Звісно, ніхто нам не повідомляв про атаку, це — секретна інформація, але тому, що наш сюжет вийшов уже після бою, військової таємниці не викрили. За п’ять хвилин зняли сюжет — більше не було часу. А потім дві години чекали в Пісках, чуючи, як іде бій, — нас, на жаль, не взяли туди. Цього разу у відрядженні вперше побачив, як падають «Гради»...

— У ваших сюжетах часто подія розкривається через простих людей, волонтерів, солдатів. Наскільки важливо, щоб у центрі сюжету була маленька людина, яка, попри те, здатна на великі вчинки?

— Я б, мабуть, із величезним задоволенням писав і генералів, що мають загальне уявлення про ситуацію, але не завжди це вдається. Керівники, як правило, не мають часу, не можуть чи не хочуть щось говорити. Тому пишемо солдатів. Але навіщо мені писати генерала, який розповідатиме, що відбувається в аеропорту, якщо краще самому заїхати й побачити все на власні очі? Особисто я бував там щонайменше двічі. До того ж вищі чини часто кажуть «прикрашену» правду. І генерали, й бійці потрібні, але саме тут і саме зараз для мене головні солдати, які можуть не тільки здоров’я — життя втратити. Їхні історії — це живі емоції, першоджерело, вони набагто більше можуть розповісти про бій, ніж керівники.

«НА ВІЙНІ ВСІ ШВИДКО ЗДРУЖУЮТЬСЯ»

— Судячи з вашого блогу на ТСН, ви здружилися з людьми, про яких знімаєте сюжети. У вас був емоційний текст «Війна наздогнала мене у мирному Києві» про важкопораненого танкіста Івановича, який підвозив «кіборгам» набої в Донецький аеропорт. Ви писали, що хочете дізнатися, як його звати.  Дізналися?

— Ніколи до того не писав блогів. Приїхав додому з чергового відряджені, мені розповіли, що Іванович страшно поранений. Це не матеріал був, а крик душі. Я його знав недовго — два тижні, зустрічалися з ним п’ять-шість разів. Це була унікальна людина, великий друг і товариш. Чоловік, який тримав усіх разом, підбадьорював, учив молодих танкістів. Кожен день він їздив двічі в аеропорт на своєму побитому снарядами і мінами Т-64. Він знав, що загине, і загинув. Він ще був живий, коли я писав свій блог, але через півдоби відмовили органи... Ми їздили на його похорон. Його звали Володимир Іванович Титарчук.

— Як журналістові, наскільки зближення з героями сюжетів допомагає й наскільки утруднює вашу роботу?

— Я важко сходжуся з людьми — це погана риса як для журналіста. Ніби у професії треба вміти товаришувати або хоч робити вигляд, але я не такий. Однак на війні всі дуже швидко здружуються. Там усі розуміють, що немає часу на реверанси. Та й людину там одразу видно. Нам солдати — як рідні, й ми стаємо їм рідними. Одного разу ми залетіли з «Правим сектором» під час жорстокого бою в аеропорт— серед білого дня на одній БМП і «таблетці» (народна назва автомобіля УАЗ-452). Як тільки машини зупинилася, їх одразу ж почали розстрілювати снайпери, ми довго не могли вийти. Коли нарешті зайшли в аеропорт, я відчув радість, що дістався сюди й можу зняти про них сюжет, — того разу я теж не брав з собою оператора. Це — не високохудожня зйомка, тож навіщо ризикувати ще й його життям. Разом із тим відчув радість солдатів, які дізналися, що до них приїхав журналіст, — до них давно ніхто не приїжджав, бо там постійно стріляють. Мені здається, що я навтіь підняв комусь бойовий дух. Хлопці відчули — не все так погано. Вони впізнають камеру, мікрофон, хтось, можливо, й журналіста. Дев’ять місяців ми вже їздимо туди.

Кожного відрядження я майже не зустрічаю людей, яких бачив минулого разу. Відбувається ротація — людей або відправляють додому, або на іншу ділянку фронту, змінюється сам фронт. Коли першого разу ми приїжджали в село Піски, пам’ятаю, ходили люди, їздили машини цивільні. Потім воно потроху спорожніло. Останнього разу застали одні руїни. Ночували минулого разу в одному приміщенні, приїжджаємо — а воно розбомблене, там загинули люди, до речі, ті, яких я знав. А позаминулого разу у відрядженні побачили двох нещасних бабусь, що вилізли з якогось підвалу, — просили їсти у солдатів, хлопці їх годували. Запитав їх: «Чому не виїжджаєте?» Кажуть: «Нема куди». При нас голодні собаки вкрали буханку хліба і роздерли її за лічені секунди. Ковтають величезними шматками, не прожовуючи. І мені не потрібно розказувтаи, що тут біда, — достатньо зняти це й показати.

— Чи переглянули ви своє ставлення до війни та до журналістики?

— Працювати на фронті, з журналістської точки зору, значно легше. Я ніколи в Києві так швидко не писав сюжетів. Починаєш робити сюжети на іншу тему й задумуєшся, які переходи робити, як подавати. А тут немає часу «розкачуватися». Війну важко погано змонтувати. Та й матеріал настільки важливий, що мені здається, що можу вмерти біля цього комп’ютера, але мушу зробити сюжет. Сам знімаю, сам монтую, сам начитую — для мене це велика журналістська удача. А ще те, що моїх сюжетів із війни ніхто не корегує. Буває, посилають журналісти матеріал з передової, а в Києві помонтують, і вийде зовсім не те, чого очікували автори. А в мене сюжет від початку до кінця мій власний.

«ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЖИТИ. ВСІМ»

— Чи часто ви бачите інших журналістів у Пісках, Авдіївці, біля Донецького аеропорту?

— Нечасто їх бачу. Але їздять і «Інтер», і ICTV, «СТБ» бачу рідше, Першого Національного чомусь не бачу — може, працюють у інших місцях. Знаєте, ще одна моя особливість — намагаюся не їздити з іншими журналістами. Не через те, що я їх не люблю. Часто вони виїжджають усі гуртом трьома-п’ятьма автомобілями, часто із супроводом військових — так безпечніше. Але я не вмію працювати, коли на одного солдата налітає три камери. Він тоді не відкриється ніколи, не скаже, що страшно, не буде плакати й казати, що в нього загинув товариш. Адже плакати некрасиво, так багато солідних камер. Тож це будуть штампи, які підуть у Київ, їх розтиражують, але лишаться штампами, а не інтерв’ю. Коли людина стає перед великою камерою, їй підносять мікрофон із плашкою «1+1», то вона розуміє, що треба говорити щось серйозне. А я часто підбігаю з маленькою камерою, я — невеликий журналіст, і камера в мене невелика. Стаю навіть не в кадрі, інколи дивлюся людині в очі й запитую. Найбільше боюся, що мій сюжет пройде повз когось, не викликавши жодних емоцій. Краще хороше інтерв’ю у трохи гіршій якості, ніж високоякісне ні про що.

— На ваш погляд, наскільки важливо відновити сигнал українського ТБ на окупованих територіях?

— Підходили до нас люди, розповідали, що вони з Горлівки, що Горлівку бомблять. «Не подумайте, що ми сепаратисти, ми — за Україну, дивимося ваш канал по супутнику», — кажуть. Узагалі дуже часто підходять люди, які кажуть, що дивляться нас по супутнику, і як добре, що ми є. Українське ТБ — це ж єдиний зв’язок із державою на окупованих територіях. А російська пропаганда дуже швидко промиває мізки. Ми знімали в Авдіївці — там снаряд потрапив у школу, ніхто не загинув. Але якийсь чоловік сказав: «Сами по себе лупят, уроды. Это же Порошенко стреляет». Люди швидко піддаються — доходить навіть до такого маразму, якщо на звільнених територіях люди дивляться російські канали. Люди шукають собі виправдання, й усі вірять у те, в що хочуть вірити...

А ще є така забобонність: з’являється преса — чекай наступного дня обстрілу. Хоча обстріли там бувають набагато частіше й без нас. Уже навіть на мене ця забобонність перекинулася якось — вийшло так, що на передову їжджу в одній і тій же куртці, їмо в одному й тому ж місці. Щоб нічого не змінювати. Там дуже хочеться жити. Хочеться всі сили задіяти — й забобони, й Бога, й маму згадуєш, бо дуже хочеться жити. Усім.