Поглянь у дзеркало

У фоторепортера Андрія Нестеренка дуже давня дружба з «Днем» і ще давніше тяжіння до соціальної тематики. Його знімки неодноразово з’являлися на сторінках газети, змушуючи читачів замислитися над тією чи іншою проблемою і навіть підштовхуючи до потрібної ініціативи вирішення цієї проблеми. Проте є важлива риса, яка відрізняє Андрія від інших фотографів, — він «заточений» на позитив. І говорить, що принципово не знімає «чорнуху». Про донбасівських шахтарів, яких засипає, тернопільські піраміди з огірків, будинок Святого Миколая в Івано-Франківську і хмельницьку історію кохання сиріт розповів «Дню» Андрій Нестеренко. Коротше кажучи, про соціальний портрет всієї України через свій об’єктив та об’єктиви фотографів XV Міжнародної Фотовиставки «Дня».

— Вперше на фотоконкурс «Дня» я подав свої роботи 2003-го, а вже через рік отримав першу винагороду. І з того часу так щороку. А перша моя відзначена нагородою робота мала назву «Вибір-2004». Це було літо перед Помаранчевою революцією. На фото зображено два плакати. На одному, помаранчевому, написано «Пилорама. 300 метрів», а на другому, синьо-білому, — «Психологічна консультація. 150 метрів». І між цими плакатами стоїть старий з велосипедом і чеше собі лисину в роздумах, куди піти — направо чи наліво. Приз, який мені найбільше запам’ятався, — це сертифікат на 5 тисяч гривень — на той час це була тисяча доларів — на обід в одному з найдорожчих ресторанів Києва. Я цей подарунок використав лише наполовину — відсвяткували день народження доньки. Вже тільки потім подумав, що на останок можна було набрати чогось смачного в коробочки, прийти до редакції до Леоніда Бакки (колишній глава більд-редакції «Дня». — Авт.), який тоді ще був живий, і продовжити веселощі.

СЕРЕД ПОДАРУНКІВ ДЛЯ АНДРІЯ НЕСТЕРЕНКА (ЛІВОРУЧ) — ДОВГООЧІКУВАНИЙ ФОТОАЛЬБОМ «Дня» / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

— Більшість ваших фотографій торкаються громадського аспекту життя...

— Це тому, що він найбільше мене якраз і приваблює. Фото «В київському хосписі» вийшло після поїздки до двох хосписів. Один — той, що на Московській площі — ще радянських часів, не облаштований, грубо кажучи, покинутий. І другий на Житомирській при онколікарні — там дійсно європейський рівень стандартів.

— Які місця і люди найчастіше з’являються у вашому кадрі?

— Я працюю фоторепортером у парламентській газеті «Голос України» і за службовим обов’язком практично всю Україну об’їздив по два-три рази. І у в’язницях знімав, і в СІЗО, і в дитячих будинках, і на полях, і на Говерлі, і під водою, і в шахтах. Ось фотографував зимою шахтарів в копанках у Донецькій області. Ці хлопці говорять мені: «Засипало тебе, і ніхто не відкопує. На твоє місце відразу ж іде інший, і все триває далі». Є багато болючих соціальних тем, які лиш окремі ЗМІ витягають на поверхню.

— Якщо ви потрапляєте вдруге, втретє в місце, де вже були, чи  бачите які-небудь зміни?

— Звичайно, є місця, де щось змінюється на краще. Але дуже часто — зміни лише зовнішні, а суть проблеми залишається. Наприклад, на території Чернігівської колонії є дитячий будинок, де до трьох років живуть діти, що народилися в засуджених. Цей дитбудинок існує вже п’ять років завдяки швейцарському проекту. Перший раз я там був роки чотири тому, ще раз повернувся торік. За цей час змінилася хіба що атрибутика — чистіше стало, культурніше. Однак стосунки між засудженими та адміністрацією які були, такі й залишилися. А ось Івано-Франківська область. Там є дитячий притулок при монастирі або будинок Святого Миколая, як його називають у народі. Я там рази три був, і там стає все краще. І утримують цей будинок своїми силами з мінімальною підтримкою держави. Або взяти, наприклад, Південний берег Криму. Нові будинки будуються, готелі, а водночас дитячий санаторій, де лікують кістковий туберкульоз, приходить у занепад. Боляче, коли бачиш контраст між цими об’єктами і якимись фешенебельними будівлями.

— Як потрібно підготуватися до зйомки на виїзді, щоб вона була цікавою?

— Коли я виїжджаю у відрядження в регіон, окрім поставленого завдання обмірковую власні теми. Я завжди перед від’їздом шукаю в інтернеті якісь цікавинки про ці місця. Головна мета — показати життя регіону у всій різноманітності. Коли є те, що радує — це класно. Однак часто бачиш такі ситуації, що дивуєшся, як воно ще існує. Наприклад, у нас в Україні в Тернопільській області є «огіркова столиця». Я туди приїхав у серпні, і мені там один парубок говорить: «Поїхали, я тобі щось покажу». Вивіз мене в поле — а там цілі «піраміди» з огірків гниють. Немає ринку збуту, ось вони продукт вивозять і викидають. Такі місця я прагну побачити і розповісти про них.

«ДЗЕРКАЛО» / ФОТО АНДРІЯ НЕСТЕРЕНКА

— Що для вас означають люди, яких ви знімаєте? Це просто персонажі або ви заглиблюєтеся в кожну особисту історію?

— По-різному. З деякими я потім багато років підтримую стосунки. Але я ніколи не зніму й не напишу погане про людей. Навіть серед ув’язнених є позитив.

— Як вам вдається розговорити людину, яка соромиться або не хоче з вами бути відвертою і тим паче фотографуватися?

— Кожен фотограф має бути психологом. Ти дивишся на людину, і з виразу її очей, обличчя вже знаєш, відчуваєш, буде з тобою спілкування або ж вона тебе «пошле». Інколи потрібно відступити. Інколи потрібно взяти пляшку, щоб розговорити.

— А дітей важко знімати?

— З дітьми — це найлегше. Знімати їх завжди приносить задоволення. У Хмельницькому є програма від ПРООН в Україні для матерів з дітьми, які потрапили в скрутне становище. Я рази три туди їздив. Перший раз у нас вийшов матеріал в газеті, де головними героями були хлопець та дівчина, сироти, які жили в «ООНівському» гуртожитку. Тоді вони закінчили школу, вивчилися, а коли я приїхав удруге, вони, виявляється, вже одружилися. Купили собі будинок в селі. А втретє, коли я відвідував ті краї, у них вже діти народилися.

— Який емоційний заряд ви прагнете передати у своїх фотографіях?

— Звичайно, позитивний. Негативу в нашому житті й без того  вистачає. Коли я їду у відпустку, то беру фотоапарат і знімаю собі на втіху. Якось я знімав чайку, яка висмикнула рибу в іншої. Я чотири дні приходив на пляж і сидів у воді, брав з собою рибку, підгодовував птахів і знімав, намагаючись зловити хороший кадр. Вже навіть дружина стала скаржитися: «Досить». Той знімок, що вийшов, — один з останніх.

— Ми говоримо про позитив. А як знімати старість, щоб вона не виглядала гнітючою?

— Це все залежить від людини. Деякі літні люди зі злістю ставляться до того, що ти хочеш їх зняти. Але є й інші. Знімав я в одному покинутому тернопільському селі подружжя. І хоч там було і брудно, і недоглянуто, але вони були раді. Побувши з тобою день, звикнувши до тебе, вони менше звертають уваги на фотоапарат.

— Що б ви ніколи не зробили як фотограф?

— Я ніколи не знімаю з-за рогу і не люблю слово «папарацці». Папарацці — це той, хто шукає «смажені» факти і компромат, знімає негатив. Я завжди відкритий з людьми, в мене ніколи не кидали гнилими помідорами. Фотографові потрібно знати міру. Також не можу знімати горе. Не можу фотографувати, коли ховають людину. Максимум — зняти збоку загальний кадр, якщо він потрібний. А деякі смакують це. Особливо молоді фотографи. Люди мого віку вже знають цю межу. Я почав фотографувати, коли мені було 14 років, а зараз — 52.

— У вас є учні?

— Раніше я вів фотокружок на станції юних техніків, коли така ще була. Це ще за часів, коли цифрової техніки не було, самотужки розчин робили і друкували знімки. Ходили до мене хлопці, знімали, деякі ставали фотографами. А потім станція юних техніків припинила існування.

— Якби вам потрібно було зробити колаж зі своїх фотографій — якою б виглядала Україна і що б там було зображено?

— ...Це були б звичайні люди, які роблять свою справу.

Є, наприклад, викладач в художній школі, який навчає дітей вирізати ложки з дерева, є шахтар, який видобуває вугілля, є механізатори. Та хто завгодно! Головне, щоб було видно їхні обличчя, руки.

— А якою ви побачили Україну на XV Міжнародній Фотовиставці «Дня»?

— Цього року було багато політики, що для минулих років, наскільки я пам’ятаю, не настільки характерно. І знову ж таки позитив — найпотрібніше для людини, коли з телевізора на тебе ллється потік «чорнухи». Запам’яталася фотографія, де зображено комбайн з променем світла на ньому, сподобався розділ «Світ очима дітей» — видно, що талановиті будуть фотографи.

— Тож чи може фотографія змінити світ на краще?

— Чим більше ми показуватимемо людей, які в будь-яких, найскладніших умовах залишаються людьми, тим більше ми налаштовуватимемо свою аудиторію на цей позитивний лад. Чим більше ми розповідатимемо такі життєствердні історії всій Україні, тим більше у нас буде людей, які не захочуть опускати руки.