«Симптоми» глобального цинізму

Минулого тижня відбувся триденний Львівський медіа-форум, «головна і найбільша медіа-подія року», як називають його організатори. Найбільша хіба що за кількістю учасників. Але за два дні дискусій питання спікерам поставили заледве 10% із усього загалу шестиста учасників. «Якщо трендом минулого #lvivmediaforum було селфі?, то цього разу — обіймашки», — написала студентка Школи журналістики УКУ Софія Кочмар. Що ж насправді міг запропонувати цей захід учасникам?

Коло українських спікерів звузилося навіть не до «медіа-спільноти», а до певної групи однодумців: «Українська правда», «Дзеркало тижня», «Громадське телебачення» (до речі те, що «Громадське» перебуває в цій «касті» — привід подумати про його роль у медіа-середовищі).

«Доважили» також спікерами з трендових тем — Донбас, Крим, суспільне мовлення, але предметної дискусії щодо перших двох не відбулося. Можливо, тому, що в обох панелях брав участь Сергій Костинський — радник міністра інформаційної політики. Мінінформ не має особливої популярності в українському медіа-середовищі через свою фактичну неспроможність реагувати на інформаційну війну або непомітність результатів діяльності, тому дискусії з участю представника цього органу в певний момент зводилися до скандалів, а розмова на високих тонах явно не сприяє вирішенню обговорюваних питань і навіть самому рівню обговорення. Головний редактор інтернет-ресурсу «ОстроВ» Сергій Гармаш під час дискусії на тему «Яку інформаційну політику проводить Україна на Донбасі?» сказав: «Я не бачу політики контенту в Мінінформі. Поки що у держави немає ні механізмів, ні ідеологічної установки. Ніхто не знає, що ми будемо говорити людям, коли відвоюємо Донбас». І це насправді так. Дискусії на медіа-форумі показали: ми не готові фахово обговорювати ситуацію, тому що навіть не визначили чіткого предмета для цього.

Втім, було одне досить конкретне запитання від керівника фракції «Самопомочі» Олега Березюка про короткотермінову тактику інформаційної політики і... місцеві вибори на Донбасі — чи варто їх проводити? У запитанні якщо й не виступала явно підтримка цього, то і критичних зауваг до такого рішення теж не було. Проте після знаменитої автограф-сесії Кучми для Березюка такі запитання — не диво. Шкода лише, що спікери акуратно замовчали тему виборів на Донбасі у своїх відповідях.

Під час «кримської дискусії» із залу пролунало одне із запитань до всіх спікерів: «Чому ви нічого не робите, щоб Крим звучав у нашому інфопросторі, так ми його за три місяці забудемо і втратимо». Дуже «сміливі» звинувачення і прогнози, беручи до уваги те, що за столом сиділи вихідці з Криму, які після анексії півострова перебралися на материкову Україну і продовжили тут свої проекти. Уже не модно в українській журналістиці стало аналізувати інформацію, перевіряти її джерела, думати, врешті-решт. Правило «я лише інформую» призвело до вихолощення медіа-середовища. Журналісти дуже довго боролися за те, щоб не бути підставками для мікрофонів, а потім... добровільно до цього повернулися. Тому нове покоління журналістів здебільшого або програє «мастодонтам», або пристосовується. Під час дискусії про інформаційну політику України із залу було також запитання про газету «Вести» і чи збираються у нас хоч якісь структури реагувати на «пропаганду». І коли модератор львівського медіа-форуму Андрій Куликов перебив, мовляв наведіть хоч один приклад пропаганди, — у залі почулися хоч і нечисленні, але й не поодинокі оплески, учасник не зміг більше нічого сказати. А між іншим, місяць тому в СБУ заявляли про те, що видання продовжує публікувати матеріали, що підтримують сепаратизм, і має нелегальні джерела фінансування.

До слова, про економічну самостійність медіа, якій була присвячена ціла дискусія. Всі засудили олігархічні канали, але конкретні кроки монетизації нових медіа фактично не проговорювалися. Щоправда, один із засновників «Громадського телебачення» Роман Скрипін заявив, що «найвищий рівень монетизації — це довіра». Зазвичай за такими гучними і непредметними лозунгами криються різноманітні «білі плями» в історії конкретного медіа. Також пан Скрипін похвалився, що «Громадське телебачення» не зверталося за ліцензією до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і зараз мовить через азербайджанський супутник. А як же стандарти журналістики і рівняння на Європу? Експерти називають таку поведінку, коли людина виправдовує дві гранично протилежні ідеї, «соціальною шизофренією». Тож коли директор Nieman Journalism Lab при Гарвардському університеті (США) розповідає на Львівському медіа-форумі про те, як у Лос-Анджелесі о четвертій годині ранку відбувся землетрус, а газета Los Angeles Times змогла підготувала новину про це через чотири хвилини, користуючись роботом-репортером, — це, звісно, цікаво в плані розвитку нових технологій, але з огляду на медіа-середовище, в тому числі на його зріз на ІІІ Львівському медіа-форумі, здається, що ми ще не вийшли із печерного віку журналістики. Це все одно, що вчити вищу математику, не вивчивши таблиці множення.

І ще кілька слів про «своїх» і «чужих» у міжнародному контексті. Перед виступом Бернара-Анрі Леві, який відкривав Львівський медіа-форум, модератор Андрій Куликов усіляко віддавав почесті закордонному гостю. Так, він був цікавим спікером, та все ж у його промові відчувався «зміщений центр ваги» на... єврейське питання. Натомість Олену Стяжкіну, професора Донецького національного університету, перед завершальною промовою форуму скромно представила випускниця ДонНУ, студентка Школи журналістики УКУ Олександра Чернова. І ця промова моментально розлетілася по українському Інтернету, її широко коментують і цитують у соцмережах ще й досі.

Чи не через приналежність до «олігархічних каналів» не були представлені на форумі відомі воєнні кореспонденти Роман Бочкала, Олександр Загородний, Андрій Цаплієнко, котрі стали зірками телевізійних хронік із передової? Або той же Артем Шевченко, нещодавно призначений прес-секретарем МВС — не через інші сфери «впливу»? А між тим, на форумі була панель, присвячена доповідям журналістів із передової. Україну в ній представляв молодий журналіст «Радіо Свобода» Левко Стек, котрому наприкінці другого дня медіа-форуму вручили премію імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці». Судячи з доповіді та промови, він ще не звик до публічності. І от що цікаво. Починав свій спіч журналіст так: «Якби не журналісти — цієї війни не було б. Точніше, якби не медійники, що перестали бути журналістами в Росії. Тисячі смертей і руйнування сталися внаслідок роботи журналістів. Об’єктивність на війні — це не про стандарти. Об’єктивність — це про людські життя». Але при цьому заявляє, що інформаційна війна — це не про журналістів, бо їхнє завдання — тільки інформувати. Після вручення премії Левко сказав: «Фейки, недостовірна інформація, прислуговування і потурання власникам ЗМІ — все це зробили не підступні кремлівські агенти. Це все наша робота», — і побажав українським ЗМІ ставати кращими у щоденній праці над собою. Проте водночас він говорить про своє бажання висвітлювати новини з «іншого боку конфлікту». Так, хаос, який панує в українському медіа-середовищі, перебирається і у свідомість нової генерації журналістів. А ті, у кого більш комерційний підхід до медіа, керують цим хаосом.

Експерт з історії тоталітарних режимів, француз Філіпп де Лара в перший день ІІІ Львівського медіа-форуму говорив про глобальний цинізм як хворобу цивілізації. Схоже, українська журналістика має ті ж симптоми.