Знайомі пісні про «дружбу»

Якраз під напівтаємний візит путінського дорученця, пана Гризлова до Києва в медіапросторі України зазвучав якийсь дуже дружний хор закликів «все забути» агресорові й знову «дружити».

Вилупилися доморослі аналітики, які рекомендують українцям удатися до самобичування й не «тримати зла» на ворога. Тобто забути про захоплені противником українські землі, про тисячі вбитих і замучених українців, про колосальні збитки, вдавати, що нічого цього не було, що наші території — не наші, що на нас ніхто не нападав і вийти на підтримку попередньої моделі українсько-російських відносин (яка, до речі, й призвела до нинішньої ситуації). Аж надто до великої безпам’ятності нас підштовхують. А як говорять мусульманські мислителі: «Навіть аллах не може зробити те, що було, тим, чого не було...» Навіть якщо наш верховний кондитер піде на капітуляцію (а що ще нинішня кремлівська влада може запропонувати Україні, окрім капітуляції?), то в Україні є потужне громадянське суспільство, яке цього не потерпить. Не за капітуляцію українці віддавали свої життя на Майдані й АТО.

ЗБЕРЕГТИ УКРАЇНСЬКУ ІДЕНТИЧНІСТЬ

Сьогодні капітуляція конкретизуються у змінах Конституції під тиском іноземних держав з так званим «особливим статусом» Донбасу, що загрожує нашій країні розпадом і крахом. Краще взагалі втратити ці території (у крайньому випадку!), ніж отримати їх на умовах Путіна як збройні антиукраїнські екслави, які отруюватимуть український національно-політичний організм зсередини. Уся ця зараза ДНР/ЛНР полізе по всій країні, ми отримаємо нові «народні республіки», з’являться інші області й міста, що вимагатимуть собі «особливого статусу». Сепаратисти й терористи вільно пересуватимуться Україною. Отримаємо хаос, анархію й всеукраїнську громадянську війну. Інші політологи умовляють не рвати зв’язків з російською інтелігенцією, яка у більшості своїй підтримує агресію проти нашої країни. Я, щоправда, не уявляю, як українець, який поважає себе, зможе спілкуватися з публікою подібною до Табакова, Гафта, Соломіна й інших, після всього того, що вони наговорили про Україну й українців. Заклики таких політологів-миротворців — це маніфест національного плебейства й повної відсутності гідності. Ну гаразд, усі ці вищеназвані діячі повністю залежні від кремлівської руки, що їх годує. Але є й незалежні. Ось, наприклад, Павло Литвинов, російський правозахисник, дисидент, який 1968 року відкрито в Москві протестував проти окупації Чехословаччини. Уже багато років пан Литвинов живе за межами Росії й послатися на тиск Кремля не може. І що ж ми від нього почули? А ось що: «Україна повинна (ми усім щось «повинні», і лише нам ніхто нічого не повинен! — Авт.) твердо сказати, що двомовність необхідна, щоб люди почувалися етнічними росіянами, залишаючись громадянами України. Якщо вони захочуть, теж теоретично може бути розмова про відділення. Україна теж зробила багато помилок, ідіотські спроби запровадити українізацію, вони її взяли назад, але вона, звісно, дуже допомогла пропаганді антиукраїнській». Тобто спроби відновити українську мову, практично загнану на узбіччя радянською офіційною «двомовністю», зберегти українську ідентичність, українську культуру на українській же землі — це «ідіотські спроби». А зухвала, послідовна, цинічна й безжалісна русифікація, що й нині в Україні не зникла, — це не ідіотська русифікація, це за Литвиновим, щось нормальне й само собою зрозуміле. Дуже показово, що піклуючись лише про одну етнічну групу, Литвинов демонструє повну байдужість до становища українців в Україні, йому наплювати, як вони почуваються на своїй землі й наскільки їм дають залишатися українцями у себе вдома. А ситуація, як показали всі ці роки, вельми проста в Україні: якщо не буде українізації — буде тотальна русифікація, що ми й спостерігаємо. Сенс існування Української держави, зокрема, полягає в підтримці й розвитку української мови, культури, української національної ідентичності, в самозбереженні українського народу. Якщо українська держава цього не робитиме, її існування стане безглуздим. А все безглузде приречене на зникнення. Без російської мови Україна проживе, без української — її просто не буде. Без українізації (чого не розуміють нинішні олігархічні керівники країни) Україна не виживе в історичній перспективі. Антиукраїнські настрої на південному сході — наслідок не українізації, а її відсутності.

КОЛИ ЛОГІКА ЗАВАЖАЄ

Саме там, де українізацією й не пахло, настрої виявилися найагресивнішими. Інтерв’ю Павла Литвинова «Радіо Свобода» показало, що на українському питанні закінчується не лише російська демократія, а й російський правозахист, і російська логіка, і російська мораль. До речі, про логіку. В Інтернеті і на деяких телеканалах України  показали, як у навчальних закладах РФ за наказом зверху спалюють книжки, видані за підтримки фонду Джорджа Сороса. Зокрема, у Воркутинському гірничо-економічному коледжі однією з перших у вогонь полетіла книжка російських авторів В.Бочарова й В.Маркіна «Основи логіки». Важко вигадати щось символічніше. Середньому жителеві путінської Росії основи логіки, звісно, не потрібні, тільки заважатимуть. Та й небезпечна це річ, логіка, в країні тотальної пропаганди...

А під час енергетичної блокади Криму деякі правозахисники, які втратили основи здорового глузду, надмірно емоційні лякали Україну відповідальністю, якщо на окупованій території щось станеться сумне. Ну, це якщо абстрагуватися від міжнародного права. Тут страшилки цих, прости господи, правозахисників, майже повністю збіглися з пропагандистськими заявами новоявлених кримських предводителів: Аксьонова, Константинова й півострівної реінкарнації прокурора Вишинського пані Поклонської. Вони там навіть збиралися притягнути Україну до суду, щоправда, незрозуміло якого, оскільки Росія вустами свого «батька й вчителя» вже заявила, що не визнає рішення міжнародних судів обов’язковими для себе. Який же міжнародний суд захоче після цього мати з нею справу? Ну а юридичну зрозумілість вніс російський автор Юрій Хрістензен: «Дії України з життєзабезпечення Криму з правової точки зору є допомогою окупаційній владі утримувати населення окупованих територій. Слід зазначити, що Женевська конвенція зобов’язала сторону, що є окупантом, прийняти таку допомогу, але не зобов’язала надавати цю допомогу жертву агресії.

КОРУПЦІЯ НА САМІСІНЬКІЙ ГОРІ?

Чергові збори зацікавлених осіб відбулися на телеканалі Савіка Шустера. Спочатку говорили про корупцію. Шустер поставив публіці запитання: «Чи продемонстрував Президент свою рішучість у боротьбі з корупцією. 93% присутніх у студії відповіли — ні. Видатний антикорупціонер Сергій Лещенко, він же нардеп від президентського блоку БПП, полум’яно захищав Порошенка як власника фірми «Рошен». При цьому доводив, що держвласність — це погано, мовляв, уся корупція від неї. А що ми маємо від приватної власності олігархів, які не платять податків і виводять прибутки в офшори? У нормальних державах на держпідприємствах забезпечується хороший менеджмент і суворий контроль. Хто заважає нам це забезпечувати? Корупція на самісінькому верху?

Нардеп від БПП, генерал Чумак поскаржився, що в Україні бізнес не відокремлений від політики (і від влади теж). Так, і це починаючи з Президента... Нардеп Чумак зареєстрував законопроект про обов’язковий продаж бізнесу власником, якщо він йде у політику. Сергій Лещенко, за словами Чумака, відмовляється законопроект підтримати. Тому що принциповий і послідовний?

Якщо у нас такі борці з корупцією, як Сергій Лещенко, то корупція може спати спокійно: багато галасу, багато самопіару, багато шуму й нічого в сухому залишку...