Як я вперше почув про Катерину Білокур

Микола Мудрий — митець неординарний. У своїй творчості він поєднує слова з фарбами. Він — автор цілої низки книжок, в яких і текст (як проза, так і поезія), і ілюстрації створені самим паном Миколою. Його картини зрозумілі кожному: мальовничі пейзажі, зворушливі портрети (особливо коханої дружини художника Людмили), етюдні замальовки. Філософія та творча манера цього незвичного митця перебувають ніби за межами всього, що нині зветься «актуальним мистецтвом», його засобів та смислів. Утім, саме така творчість, яку втілює Микола Мудрий, повертає до чогось рідного і водночас вічного.

Одну зі своїх невеличких брошур та кілька полотен Микола Мудрий присвятив Катерині Білокур. Він згадує, як вперше почув про художницю в 50-х роках минулого століття. Ця коротка розповідь здалася нам доволі прикметною для українського ХХ століття.

«У 1955 році я повернувся з армії. Знову пішов на завод, у вечірню школу, і десь через кілька днів побіг до Музею Шевченка подивитися на його малюнки-шедеври, бо готувався до інституту. Я обійшов усі зали, і вже біля виходу зупинився біля Кобзарів, написаних різними мовами світу. Розглядаючи ці Кобзарі, я не помітив, як до підійшов чоловік у темно-синьому костюмі, покашлюючи та пригинаючись. Раптом він різко повернувся і зробив крок чи два назустріч чоловікові, який дрібними, але швидкими кроками йшов до нього.

— Ну що там, як вона? — почув я, і по голосу впізнав Павла Григоровича Тичину, якого я багато разів чув по радіо.

Ішлося про Катерину Білокур. Уже потім — з книжок — я дізнався, хто тоді йшов назустріч Тичині дрібними кроками. То був директор Музею декоративно-прикладного мистецтва. Чую, він тихо відповідає: «Вона лежить хвора, прямо в кожусі, під рядном, затнута кількома хустками. В хаті холодно, немає чим топити. Я пішов до голови сільської ради, там сидить її двоюрідна сестра, комуністка, до речі. Соломи виписати не може, бо рада постановила: хто не виробив норми на буряках, тому не давати!.. Я побіг до голови колгоспу, той пообіцяв підкинути трішки брикету, грошей не взяв — боявся.

— А ти їй віддав полотна, пензлі, фарби?

— Вона своїми пензликами малює, я просто поклав їх на лаву. Грошей також не хотіла брать, я непомітно поклав їх під чашку.

— То ти отак і поїхав?

— А що я міг зробить?

Павло Григорович якось зігнувся, став частіше кахикати. Його руки висіли як батоги, він пхав їх до кишені, виймаючи хусточку, витирав носа вуста й лоба. Переступав з ноги на ногу. Мабуть, так йому хотілося допомогти Катерині Білокур. Це ім’я я почув у кінці розмови...»

Микола Мудрий пише: «Я низенько схиляю голову перед українським генієм Катерини Білокур, яка не просила в людей куска хліба, а просила їх бути просто людьми!»