Про вакансію «українського Ходорковського»

Якщо раніше ми озиралися на Росію часто, то сьогодні це потрібно робити ще частіше. Оцінювати всі її кроки, особливо політичні. А все тому, що нинішня українська влада багато в чому копіює російський сценарій управління державою. Багато країн переймають досвід одна одної. Інша річ, на що саме ми орієнтуємося? У Росії відбуваються періодичні вбивства й побиття журналістів, правозахисників. Голова Спілки журналістів Росії Всеволод Богданов, коментуючи недавнє жорстоке побиття журналіста Олега Кашина, сказав: «Ми й раніше чули такі заяви від нашої влади (мається на увазі заява Дмитра Медведєва про необхідність покарання злочинців), але нічого не змінюється. Наших колег вбивають і калічать. Це напад на всіх нас, на суспільство в цілому. Це криза».

Також неодноразово від російської опозиції, низки західних видань, міжнародних організацій ми чуємо, що в Росії відсутня свобода слова, заборонені опозиційні демонстрації, порушуються права приватних підприємців, влада централізована, існує тотальна корупція... Все це свідчить лише про одне — навряд чи можна назвати російський сценарій успішним. Отже, виникає інше, логічне запитання — навіщо ми наївно переймаємо те, що засуджує весь цивілізований світ?

Правляча Партія регіонів на чолі з Президентом Віктором Януковичем заявляє, що централізація влади (повернення до президентсько-парламентської республіки) — заради проведення реформ. Але за більш ніж восьмимісячний період правління ми цих реформ не бачимо. Так, був ухвалений Закон «Про судоустрій і статус суддів», але результатів досі, окрім як масового добровільного звільнення суддів і критики з боку Венеціанської комісії, жодних немає. Як і немає результатів від нового Податкового кодексу, який усе ніяк не можуть ухвалити, й який, за оцінками експертів, «топить» середній і дрібний бізнес. Зате ми бачимо затримання українських істориків, профілактичні бесіди з ректорами, студентами, утиск прав на свободу протестів, ігнорування інтересів опозиції, проведення місцевих виборів, які критикує весь Захід і так далі.

Безпідставне наслідування російського сценарію має змусити думати в першу чергу саму українську владу. У нас немає таких ресурсів, як у Росії — нафти, газу, які могли б підживлювати правлячий режим. Тому утримання при владі за допомогою «закручування гайок» і відсутності реформ може закінчитися «Кучмою». Досвід Майдану і не лише в наших громадян уже є. Наступні, кому потрібно задуматися, це ті, хто стоїть за владою — українським олігархам. Тут показовим (просто кричущим) прикладом є справа Михайла Ходорковського й Платона Лебедєва в Росії. Після семи років ув’язнення (з 2003 року) сьогодні їм інкримінують наступні злочини з терміном чотирнадцять років позбавлення волі кожному. Те, що ця справа є політичною й показовою (адже таким чином можна було пересаджати всіх російських олігархів, і не лише — українських теж) не сумнівається, напевно, навіть сторона, що звинувачує, — російська влада й прокурори. Чому цього не бачить наш бізнес?

Ця сліпота або небажання, виходячи з методів управління влади, веде до відкриття вакансії на місце «українського Ходорковського». Ми, звісно, поки що далекі від цього, і не обов’язково в нас буде саме так, як у Росії, але такі тенденції чітко простежуються. В Україні така ж тотальна корупція. За останні вісім місяців мало що змінилося. У нас також зникають журналісти (головний редактор харківської газети «Новий стиль» Василь Климентьєв), яких не можуть знайти (про «права» опозиції, централізацію влади, роботу СБУ, Податковий кодекс ми вже зазначали).

Чи для цього Партія регіонів та її лідер так довго рвалися до влади? Чи для цього спонсори ПР так старанно просували правлячу політичну силу? Аби вкотре обдурити виборця, не провести реформи, збагатитися особисто (корпоративно)? Навіть якщо український бізнес і думає, що він контролює владу, це не гарантує їм спокійного життя. В результаті «міжусобної війни», у когось із них може виявитися більше влади і тоді не виключено, що той, хто програє, займе місце «українського Ходорковського». Тому наш бізнес як ніхто має бути зацікавлений у демократичних реформах і демократичних правилах гри.

15 грудня московський суд винесе остаточну ухвалу в так званій другій справі ЮКОСа. У зв’язку з цим пропонуємо до вашої уваги скорочений текст: «Останнє слово Михайла Ходорковського», що опублікований на сайті «Прес-центр Михайла Ходорковського і Платона Лебедєва», а також коментарі наших експертів.

Якщо раніше ми озиралися на Росію часто, то сьогодні це потрібно робити ще частіше. Оцінювати всі її кроки, особливо політичні. А все тому, що нинішня українська влада багато в чому копіює російський сценарій управління державою. Багато країн переймають досвід одна одної. Інша річ, на що саме ми орієнтуємося? У Росії відбуваються періодичні вбивства й побиття журналістів, правозахисників. Голова Спілки журналістів Росії Всеволод Богданов, коментуючи недавнє жорстоке побиття журналіста Олега Кашина, сказав: «Ми й раніше чули такі заяви від нашої влади (мається на увазі заява Дмитра Медведєва про необхідність покарання злочинців), але нічого не змінюється. Наших колег вбивають і калічать. Це напад на всіх нас, на суспільство в цілому. Це криза».

Також неодноразово від російської опозиції, низки західних видань, міжнародних організацій ми чуємо, що в Росії відсутня свобода слова, заборонені опозиційні демонстрації, порушуються права приватних підприємців, влада централізована, існує тотальна корупція... Все це свідчить лише про одне — навряд чи можна назвати російський сценарій успішним. Отже, виникає інше, логічне запитання — навіщо ми наївно переймаємо те, що засуджує весь цивілізований світ?

Правляча Партія регіонів на чолі з Президентом Віктором Януковичем заявляє, що централізація влади (повернення до президентсько-парламентської республіки) — заради проведення реформ. Але за більш ніж восьмимісячний період правління ми цих реформ не бачимо. Так, був ухвалений Закон «Про судоустрій і статус суддів», але результатів досі, окрім як масового добровільного звільнення суддів і критики з боку Венеціанської комісії, жодних немає. Як і немає результатів від нового Податкового кодексу, який усе ніяк не можуть ухвалити, й який, за оцінками експертів, «топить» середній і дрібний бізнес. Зате ми бачимо затримання українських істориків, профілактичні бесіди з ректорами, студентами, утиск прав на свободу протестів, ігнорування інтересів опозиції, проведення місцевих виборів, які критикує весь Захід і так далі.

Безпідставне наслідування російського сценарію має змусити думати в першу чергу саму українську владу. У нас немає таких ресурсів, як у Росії — нафти, газу, які могли б підживлювати правлячий режим. Тому утримання при владі за допомогою «закручування гайок» і відсутності реформ може закінчитися «Кучмою». Досвід Майдану і не лише в наших громадян уже є. Наступні, кому потрібно задуматися, це ті, хто стоїть за владою — українським олігархам. Тут показовим (просто кричущим) прикладом є справа Михайла Ходорковського й Платона Лебедєва в Росії. Після семи років ув’язнення (з 2003 року) сьогодні їм інкримінують наступні злочини з терміном чотирнадцять років позбавлення волі кожному. Те, що ця справа є політичною й показовою (адже таким чином можна було пересаджати всіх російських олігархів, і не лише — українських теж) не сумнівається, напевно, навіть сторона, що звинувачує, — російська влада й прокурори. Чому цього не бачить наш бізнес?

Ця сліпота або небажання, виходячи з методів управління влади, веде до відкриття вакансії на місце «українського Ходорковського». Ми, звісно, поки що далекі від цього, і не обов’язково в нас буде саме так, як у Росії, але такі тенденції чітко простежуються. В Україні така ж тотальна корупція. За останні вісім місяців мало що змінилося. У нас також зникають журналісти (головний редактор харківської газети «Новий стиль» Василь Климентьєв), яких не можуть знайти (про «права» опозиції, централізацію влади, роботу СБУ, Податковий кодекс ми вже зазначали).

Чи для цього Партія регіонів та її лідер так довго рвалися до влади? Чи для цього спонсори ПР так старанно просували правлячу політичну силу? Аби вкотре обдурити виборця, не провести реформи, збагатитися особисто (корпоративно)? Навіть якщо український бізнес і думає, що він контролює владу, це не гарантує їм спокійного життя. В результаті «міжусобної війни», у когось із них може виявитися більше влади і тоді не виключено, що той, хто програє, займе місце «українського Ходорковського». Тому наш бізнес як ніхто має бути зацікавлений у демократичних реформах і демократичних правилах гри.

15 грудня московський суд винесе остаточну ухвалу в так званій другій справі ЮКОСа. У зв’язку з цим пропонуємо до вашої уваги скорочений текст: «Останнє слово Михайла Ходорковського», що опублікований на сайті «Прес-центр Михайла Ходорковського і Платона Лебедєва», а також коментарі наших експертів.

КОМЕНТАРІ

 Володимир ВАСИЛЕНКО: Доля Ходорковського має спонукати українську владну еліту та олігархів подумати про свою власну долю 

Кримінальна справа, порушена російською владою проти М. Ходорковського та П. Лєбєдєва, власників і керівників нафтової компанії ЮКОС, має тривалу історію і є, по суті, справою політичною. Це стає очевидним, якщо розглядати її в контексті обставин і причин, які призвели до початку їхнього кримінального переслідування в жовтні 2003 р., його продовження в березні 2009 р. із невизначеною перспективою завершення.

Ставши власниками нафтовидобувного підприємства в середині 90-х рр. минулого століття, М. Ходорковський поставив перед собою амбітну мету — вивести НК ЮКОС на перше місце в Росії за обсягами нафтовидобутку й нафтопереробки, й зробити її компанією світового рівня. На 2003 р. НК ЮКОС із її численними дочірніми підприємствами стала одним із лідерів світового енергоринку з капіталізацією в 40 млрд. дол. Того ж року було підписано угоду про об’єднання активів ЮКОСа й компанії «СИБНЕФТЬ». Реалізація цієї угоди виводила б ЮКОС на четверте місце в світі за обсягами видобутку нафти й друге — за запасами.

М. Ходорковський також планував купівлю активів компанії «СЕВЕРНАЯ НЕФТЬ», яка контролювалася колишнім першим заступником міністра фінансів РФ А. Вавіловим. Однак її було продано державній компанії «РОСНЕФТЬ» із порушенням встановлених процедур і за завищеною ціною. У лютому 2003 р. під час зустрічі з президентом Росії членів російського союзу промисловців і підприємців М. Ходорковський висловив незгоду з таким вирішення питання й наразився на роздратовані інвективи В. Путіна, спрямовані проти керівництва ЮКОСа. Це було цілком природньо, адже існування потужної, самодостатньої й самостійної приватної компанії не вписувалося в параметри запровадженої в Росії економічної моделі, в рамках якої увесь великий бізнес контролюється путінською владною командою й небезкорисно для її членів.

Розбудовуючи свою нафтову імперію, М. Ходорковський почав виявляти політичні амбіції й публічно висловлював своє критичне ставлення до офіційної російської ідеології й практики «керованої» або «суверенної» демократії як такої, що гальмує нормальний розвиток Росії.

7 квітня 2003 р., тобто десь за півроку до початку виборів до Державної думи Росії, запланованих на грудень 2003 р., М. Ходорковський заявив про намір використати свої капітали для підтримки опозиційних партій «Союз правих сил» та «Яблуко», а також про можливість фінансування передвиборчої кампанії КПРФ одним із колишніх керівників ЮКОСа. За цим проглядалася перспектива підтримки М. Ходорковським конкурента В. Путіна на президентських виборах, які мали відбутись у 2004 р.

За твердженням лідера СПС Б. Нємцова В. Путін особисто вимагав від Б. Ходорковського не фінансувати згадані партії, але той відмовився. Відповідь не забарилась у вигляді опублікованої аналітичної доповіді під назвою «У Росії готується олігархічний заколот». У доповіді, підготовленій наближеним до Кремля політологом С. Бєлковським, керівництво ЮКОСа звинувачувалось у підготовці «заколоту олігархів» із метою запровадження в Росії парламентсько-президентської форми правління замість президентської та відсторонення В. Путіна від влади. У ній також стверджувалося, що заради цього М. Ходорковський та його колеги спонсорували опозиційні політичні партії, відмовляючись від виділення коштів пропрезидентській «Єдиній Росії».

Після цього 25 жовтня 2003 р. М. Ходорковського заарештували, 31 жовтня було накладено арешт на акції ЮКОСа. Проти нього було порушено кримінальну справу за кількома статтями кримінального кодексу РФ, зокрема, ст.ст. 147, 160, 198, і звинувачено в шахрайстві, привласненні, розкраданні або розтраті майна, ухиленні від сплати податків тощо. У травні 2005 р. Міщанський районний суд м. Москви засудив М. Ходорковського та П. Лєбєдєва до восьми років позбавлення волі кожного з врахуванням часу їхнього перебування під арештом. Згодом Московський міський суд зняв один епізод із справи й знизив покарання на один рік.

Від кримінальної справи проти керівників ЮКОСа відгалузили численні кримінальні справи проти окремих співробітників підконтрольних компанії структур, що унеможливило її функціонування. У цих умовах НК ЮКОС була оголошена банкрутом, а її активи перейшли у власність державної нафтової компанії «РОСНЕФТЬ».

Порушення кримінальної справи проти керівництва й співробітників компанії та притягнення їх до судової відповідальності було приводом і способом покарання М. Ходорковського лише за намір підтримати політичні сили, опозиційні путінському режиму.

У багатьох моментах сумнівне з точки зору права засудження М. Ходорковського до семи років ув’язнення було вочевидь вибірковим, упередженим і політично мотивованим. Претензії прокуратури РФ до М. Ходорковського та його компанії могли б бути справедливо пред’явлені всім російським олігархам, оскільки джерелом їхнього багатства була дика приватизація початку 90-х років і оскільки всі вони примножували свої статки, використовуючи корумпованість російської владної еліти для прихованого, а часто і відвертого порушення закону.

М. Ходорковський став винятком через свої політичні амбіції, в яких режим Путіна угледів загрозу своїй монополії на абсолютну владу. Його ув’язнення було каральним і одночасно попереджувальним заходом; чітким і однозначним сигналом того, що путінська система є непереможною, оскільки вона стоїть над законом і готова, як і в сталінські часи, до застосування судових репресій проти своїх політичних опонентів, дійсних і уявних, діючих і потенційних.

Роки ув’язнення, термін якого спливав у 2011 р., не зламали М. Ходорковського й не примусили відмовитись від своїх переконань. Саме тому в лютому 2009 р. йому та П. Лєбєдєву були пред’явлені нові звинувачення й порушено нову кримінальну справу на підставі ст.160 (привласнення або розтрата довіреного майна) та ст. 174 (легалізація злочинних доходів) КК РФ, санкція яких передбачає покарання ув’язненням терміном до 14 років. У матеріальному плані їх було звинувачено в привласненні або крадіжці 350 млн. тонн нафти у власної компанії. Із точки зору юридичної логіки це досить дивне звинувачення.

Новий судовий процес, який розпочався навесні 2009 р. у Хамовническому районному суді м. Москви й тривав близько 300 днів, має завершитися 15 грудня цього року винесення вироку обом підсудним. Після закінчення усних слухань 2 листопада М. Ходорковський, скориставшись своїм правом, виголосив перед судом останнє слово, з яким читач має змогу ознайомитися. Тому хочу привернути увагу до двох коротких тез М. Ходорковського, якими він влучно характеризує путінську систему, як всесильну й водночас безперспективну. Теза перша: «силова бюрократія може все. Права приватної власності не існує. Прав у людини при зіткненні з «системою» взагалі немає». Теза друга: «держава, що знищує свої кращі компанії, готові стати світовими чемпіонами, держава, що з презирством ставиться до своїх громадян, держава, що довіряє лише бюрократам і спецслужбам, — це хвора держава». Оцінки М. Ходорковського сьогодні поділяє дедалі більше його співвітчизників, які належать до різних політичних сил і верств російського суспільства. Їхні погляди неодноразово відтворювані на шпальтах «Дня», зводяться до загального висновку, що антидемократична й протиправна ефективність путінської системи унеможливлює модернізацію Росії, а отже позбавляє країну перспектив нормального розвитку.

Від себе додам, що ця система також стоїть на заваді розбудови дружніх і рівноправних відносин Росії з сусідніми державами, зокрема з Україною. Для путінського владного істеблішменту небажаною є не так незалежна Україна, як демократична українська Україна, адже наявність демократії в Україні вказує на ущербність авторитаризму в Росії.

Саме цим було викликане несприйняття путінською Росією нової України, яка постала внаслідок помаранчевої революції, і саме тому нині в Кремлі з неприхованим задоволенням вітають усі кроки режиму Януковича, спрямовані на обмеження, а то й ліквідацію здобутків демократії в Україні.

Успіх нашій країні гарантуватиме не сліпе запровадження моделі державного правління, подібної путінській, а творче запозичення досвіду владної еліти Росії в зміцненні російської національної ідентичності та вихованні російського патріотизму. Однак, на жаль, режим В. Януковича робить усе з точністю до навпаки. Спроби легітимізувати фактично існуючу модель авторитарного правління, запроваджену в Україні після президентських виборів, супроводжуються антиукраїнською гуманітарною політикою, яка спрямована на руйнацію української ідентичності й знищення української нації як системотворного чинника незалежної української державності.

Доля М. Ходорковського має спонукати владну еліту України та українських олігархів подумати про свою власну долю та долю своїх дітей і онуків у контексті перетворення України в губернію авторитарної Росії.

Микола ПЕТРОВ, член вченої ради Московського центру Карнегі:

— Тут не стільки дія за зразком, скільки повторення, розширення виконавчої влади. У цьому сенсі, звісно, є багато аналогій, пов’язаних із тим, як на виборах влада грає на свою користь і намагається дати якнайменше можливостей своїм конкурентам. Також є ціла низка аналогій, коли система стає більш закритою і менш готовою іти на компроміси.

Російська й українська політичні еліти знайшли спосіб допомогти одна одній — «законсервувати» себе в своєму нинішньому стані. У цьому сенсі обидві країни впливають одна на одну негативно.

У справі Ходорковського можна знаходити багато особистих причин, але є причина системна. Вона пов’язана з тією еволюцією, яка відбувалася в Росії. У цьому сенсі, звісно, ситуація легко може повторитися в Україні. Тобто Путін, прийшовши до влади, почав встановлювати нові правила гри. А олігархів, які не погоджувалися з цими правилами, або виганяли з країни, або саджали за грати, як Ходорковського. Мені здається, для України цей шлях є реальним, якщо вона й надалі розвиватиметься в такому руслі. 

Іскандер ХІСАМОВ, директор аналітичного центру «Експертна рада» (Київ), президент громадської організації «Реформаторський клуб»:

— Я не помічаю в економіці наслідування українською владою методів господарювання Російської Федерації. Можливо, вони були б і раді таке зробити, але зараз це неможливо. І політична, і економічна ситуація аж надто далеко розійшлись у наших державах. Підтвердженням тому є робота з підготовки Податкового кодексу. У Росії просто неможливо було б уявити, щоб проект, внесений до Держдуми від імені консолідованої влади, був би з таким тріском відхилений — що свого часу сталось із першим варіантом українського Податкового кодексу. Також навряд чи були би можливими в умовах Росії таке гаряче обговорення й ті кроки назустріч бізнесу, які робить українська влада.

Що ж стосується змісту економічних реформ, які провадить українська влада, то тут ситуація ще більш відрізняється. Адже авторами сьогоднішніх новацій є далеко не російські експерти, а фахівці світового рівня: представники компанії «Маккендзі», Світового банку.

Що ж до методів боротьби з економічними зловживаннями, то навряд чи в Україні можливий російський сценарій «Ходорковського». По-перше, у нас немає власних таких самостійних олігархів, як Ходорковський, а по-друге, немає жорсткої влади. 

Віталій КРАВЧУК, старший дослідник Центру економічних досліджень Інституту економічних досліджень та політичних консультацій:

— Основною характерною особливістю російської економіки та методів господарювання є досить великий державний сектор. І під час кризи значна частина приватизованих підприємств Росії були рекапіталізовані з метою збільшення контролю та державної частки у структурі майна. Таких тенденцій в Україні не спостерігається. Ми поки що й далі продовжуємо спроби приватизації.

Хоча очевидною є тенденція зближення з Росією, збільшення російських інвестиції в Україну, є розмови про те, щоб спільно розвивати атомну енергетику, авіапром. Та все ж таки провести паралелі зближення українських економічних методів господарювання з російськими досить тяжко. Більше очевидним є тяжіння до перейняття політичних складових, аніж економічних. Причиною тому, на мою думку, є те, що ми навіть банально не можемо собі дозволити російські методи господарювання, з досить простої причини — у нас немає таких запасів природних ресурсів, які б дозволили заповнювати бюджет, які є у РФ. 

Вадим КАРАСЬОВ, політолог, директор Інституту глобальних стратегій:

— Існують наміри повторити «російський сценарій», але я б не розглядав це як загрозу реалізації. Єдине, що нам загрожує, — це втрата часу, темпу, тобто бічний, а не магістральний розвиток. Зараз в Україні немає ані часових, ані просторових умов для реалізації «російського сценарію». З точки зору часу, Україна запізнилася, як мінімум, на десять років. Десять років тому в умовах економічного зростання, за відсутності кризи прибутковості в країні і відсутності нинішньої кризи народного добробуту цей сценарій був можливий. Сьогодні ж, за такої залежності від західних джерел фінансування, дефіциту державного бюджету, в України немає шансів реалізувати путінські нульові 2010 року.

Щодо просторових чинників. В Україні немає ресурсів (нафти, газу) для того, щоб при розподілі сировинної ренти наповнити державний бюджет і здолати кризу народного добробуту, як це зробив Володимир Путін на початку 2000-х рр., забезпечивши фінансовими умовами адміністративну та соціальну стабільність. В Україні можна домогтися адміністративної стабільності, але це буде стабільність вертикалі, стабільність влади. Суспільна й політична стабільність (подібно до путінської) в Україні неможлива.

Єдине, що може забезпечити «російський сценарій» в Україні, це якщо правлячі еліти підуть на те, аби держспонсором української влади та держави в цілому стала Російська Федерація. Фактично взявши на себе тягар реалізації «російського сценарію» в Україні. Але це не на користь українського політичного класу, та й не на користь самої Росії. Бо сама Росія сьогодні стоїть на порозі серйозних змін. Росія вже відходить від «російського сценарію», вона шукає «спонсорську допомогу» на Заході, бо внутрішніх джерел для російської модернізації немає.

Для того, щоб у нас з’явився «український Ходорковський», в Україні мають з’явитися нафта й досить «каламутна» історія з приватизацією нафтової або в цілому сировинної ренти в умовах первинного накопичення капіталу. В Україні олігархи виросли на металургії, а це все-таки дещо інший бізнес, інші масштаби, політичні апетити та амбіції. Вони менші в порівнянні з тими, що були характерні для пана Ходорковського. Ходорковський постраждав через політику. В Україні лише один відповідний фігурі Ходорковського бізнес-політичний персонаж — це Юлія Тимошенко. Але Тимошенко вже давно легітимувала себе, ставши прем’єр-міністром, пройшовши школу Майдану тощо. До Тимошенко неможливо застосувати репресивну машину держави, як це було у випадку з Ходорковським. Тому всі розмови, що або Ахметова, або Фірташа, або когось ще може спіткати доля Ходорковського, це все умовні аналогії. Вони входять до близького кола Президента, будучи спонсорами його політичного сходження і політичної перемоги. Вони ніколи не претендували на самостійну політичну роль, обмежуючись лише апетитами з розширення своїх бізнес-імперій.

У цьому і є певна пастка для Януковича на тлі порожніх обіцянок про необхідність реформ. Для того, щоб виправдати концентрацію повноважень, авторизацію політичного режиму, стати легітимним Президентом не за результатами виборів і не через маніпуляцію електоральними показниками, Янукович має когось відправити за грати. А нікого. Тому Президент не може стати «народним героєм» за «російським сценарієм». Путін став «народним героєм» розправившись із олігархами — Березовським, Гусинським, Ходорковським. Янукович цього зробити не може. Отже — нинішній Президент не може бути арбітром (що реалізував Путін) між бідністю та багатством в Україні.