Чи з’являться справжні «ліві»?

Політичні партії — один із інструментів плюралістичної демократії. Взаємодія між партіями з різноманітними політичними програмами уможливлює проведення конкурентних виборів, функціонування організованої опозиції, залучення широких верств населення для участі в політичному процесі. При цьому найбільш конструктивною зазвичай є така політична система, у якій існує відносний баланс між «лівими» і «правими» партіями, адже за таких умов між представництвами різних груп суспільства триває постійний діалог.

У цьому плані українська політична система виглядає на сьогодні дещо неповноцінною, адже реального проукраїнського лівого блоку серед понад ста зареєстрованих партій годі й шукати. Проблема ця не лише важлива, але й на часі: цілком імовірно, що не за горами кінець КПУ, що мало давно трапитися, а після виборів до парламенту без партії може залишитися і більшість східного електорату, який раніше за власним бажанням або вимушено голосував за Партію регіонів. Та найскладніше з усього те, що «здорове» ліве політичне крило треба не просто оновити чи зробити конкурентоспроможним, а фактично створити, бо за часи незалежності України солідної проукраїнської лівої партії в нашій державі, на жаль, не було.

Прикметно, що процес формування політичних партій в Україні розпочався наприкінці XIX на початку XX століть, коли Україна перебувала у складі двох імперій. Під впливом ідей просвітництва в Європі та Росії вперше чітко кристалізувалися два основних підходи до розвитку України — національний і соціальний. Представники соціальної групи вже тоді отримали умовну назву «ліві», до них пристосували формулу, що виражала ідеали Французької революції: «Свобода, рівність, братерство». І хоча в оригінальному французькому варіанті термін «ліві» позначав швидше прихильників радикальних змін і реформ, до сьогодні майже в усьому світі ліве політичне крило представляють поборники ідеї покращення рівня життя для найменш привілейованих верств населення.

Старший консультант Національного інституту стратегічних досліджень Ірини ПАВЛЕНКО у праці «Ідеологія лівих партій і організацій в Україні» пише, що «в українських реаліях початку ХХ століття «ліві» швидко змінили ідеологічні координати й перетворилися на російське політичне представництво в Україні». За її словами, такою, наприклад, стала українська філія проросійської організації «Земля і воля» і ціла низка інших доволі невеликих непопулярних політичних утворень. Звичайно, іноді на політичній арені з’являлися справжні локомотиви проукраїнських «лівих», як-от «перша партія проєвропейського зразка — Русько-українська радикальна партія (РУРП), яку булл створено у Львові 1890 року за ініціативою І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького. На початку 1908 року соціальне крило поповнилося Товариством українських поступовців у складі М. Грушевського, С. Петлюри, Є. Чикаленка», — пише Павленко.

Однак після встановлення більшовицької влади саме поняття «ліві» не витримало випробування комуністами та пережило тотальну дискредитацію. Із цього приводу під час зустрічі з Літньою школою журналістики «Дня» директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ зазначив: «Взагалі, комуністи в Україні зникли 1933 року — разом із Скрипником та Хвильовим. Після цього українських комуністів не існувало. КПУ просто стала територіальним відділенням російської Компартії до 2014 року включно».

І дійсно, якщо зробити історичний екскурс до часів здобуття Україною незалежності, ситуація з «лівими» партіями виглядає ще менш привабливою. Доктор філософських наук, професор Антоніна КОЛОДІЙ у монографії «Праві, ліві та центр у політичному спектрі України» цей етап називає «обезголовленням громадянського суспільства», мовляв «романтичні настрої в особливо активних громадян призвели до того, що в політику йшов кожен другий і обов’язково хотів мати власну партію». За таким принципом їх «наштампували» кільканадцять буквально за декілька місяців, а «лівих» при цьому було представлено лише Партією демократичного відродження України, а також власне КПУ — ментальною та ідеологічною спадкоємицею КПРС». Таких «лівих» Антоніна Колодій скептично називає «країною неполоханих комуністів, що виросла на ліберальних віяннях деідеологізованої посткомуністичної номенклатури».

За оцінками згаданих експертів, негативні тенденції в середовищі «лівих» поглиблювалися надалі. Незважаючи на те, що вже в 1993 році із загального політичного хаосу змогли виокремитися сім конкурентоспроможних сил: три «лівих», три «правих» і одна центристська, більшість із них перестала орієнтуватися на свій електорат. Створення партій почало відбуватися згори. Середній клас, який мав би голосувати та бути політично-активним, перебуваючи на межі бідності, боровся за фізичне виживання, а тим часом, на думку Антоніни Колодій, «своє формування почала нова для незалежної України політична сила — центристсько-олігархічна партія влади. Діалог між політичним партіями зупиняється, Кучма та Медведчук планомірно знищують будь-яку опозицію».

«Ліві ніколи під час незалежності не мали спільного з ідеологією комунізму чи соціалізму. Вони продавались олігархам і користувались своїми декількома десятками голосів в парламенті для отримання фінансових дивідендів», — зазначає з цього приводу Володимир В’ятрович. Іншими словами, репрезентація інтересів партії замінилася пошуком електоральної ніші, звідси й абсурдні поєднання збагачення Петра Симоненка з його підтримкою «трудящих», відсутність чіткої політичної програми в «лівих», їхнє постійне прагнення об’єднатись у фракції або депутатські групи.

Тому й виникає логічне запитання: яким би мала бути нова, проукраїнська політична «ліва» сила сьогодні? Директор Агентства моделювання ситуацій Віталій БАЛА коментує «Дню»: «Україна дійсно наразі потребує стабілізації політичної ситуації і формування проукраїнських лівоцентристської і правоцентристської партій. Якщо говорити про «лівих», не слід робити їх партією для сходу, це буде стратегічною помилкою. Схід — не особливий регіон, бо за такою логікою Закарпаття чи Прикарпаття — ще більш особливі. Просто східний електорат звик спиратися на проросійські проекти, віддавати за них голоси, але далі це тривати не може. «Ліва» партія мусить зробити акценти на соціальних питаннях, економіці, чітко викласти свої позиції щодо форми правління в державі, форми власності, зовнішньої політики та системи безпеки. Окрім цього, ця партія має бути абсолютно новим проектом, а не черговою популістською аферою». Також Віталій Бала вважає, що партій загалом не має бути більше п’яти, а їхні лідери не повинні персоналізувати партію. «Електорат має голосувати за політичну програму, а не за симпатичного лідера чи його промови», — каже експерт.