«...Далі весни цей парламент не проіснує»

Зустріч із кримчанином народним депутатом V, VI, VII скликань Андрієм СЕНЧЕНКОМ справила на студентів Літньої школи журналістики «Дня» сильне враження. Сенченко — фігура відома своєю принциповою позицією і знанням українського політикуму не з чуток. Наприклад, нагадаємо, що саме він в Адміністрації Президента займався виведенням українських військових і техніки з Криму, коли було ухвалено таке рішення, і саме під його керівництвом парламентська комісія проводила розслідування причин Іловайської трагедії. Сам Сенченко до нинішнього складу парламенту не потрапив і, за його словами, про це не шкодує, бо не бачить в ньому ефективності й перспективи. Учасники ЛШЖ порушили цілу низку питань: анексія Криму, шляхи його повернення, ситуація в зоні АТО, зміни до Конституції, якість кадрової політики і т. ін.

«НАВІЩО БУЛО ЄЛЬЦИНОВІ В 90-х ВПЛУТУВАТИСЯ В ІСТОРІЮ З ЗАХОПЛЕННЯМ КРИМУ, КОЛИ ВІН МІГ ЧЕРЕЗ КУЧМУ «РОЗПОРЯДЖАТИСЯ» ВСІЄЮ УКРАЇНОЮ»

Софія РУСЬКИХ, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова:

— На вашу думку, чи можна було запобігти анексії Криму, виходячи з того, що ще до лютого 2014 року ходили чутки про плани Росії на півострів? Відомо, що в 1990-х роках Кремль вже робив спробу реалізувати «сценарій 2014-го», але тоді цьому запобігли. Чому не вийшло зараз?

Андрій СЕНЧЕНКО: — Бажання у сил, які проводили ідею захоплення Криму, у Росії були завжди. І на початку 90-х, і 2014-го працювали російські спецслужби, політтехнологи, різного роду агентура. Першу атаку «мєшковського перевороту» було відбито. Інша річ, що на той момент Борис Єльцин вважав, що йому простіше буде керувати Україною через Леоніда Кучму, на якого він мав вплив, зокрема, через газовий кран. Тоді тема українських боргів за газ була на слуху. Така була гра. Єльцин грався, як кішка з мишкою, з Україною, або, принаймні, йому так здавалося. Навіщо було Єльцинові вплутуватися в історію з тим, щоб забрати Крим зі складу України, коли він міг через Кучму «розпоряджатися» всією країною.

Те, що сталося зараз — не можу сказати, що це спонтанно. Певний ґрунт для анексії всередині самого Криму створювався роками. З одного боку, в результаті дій російських спецслужб і провокаторів — таких як Затулін і Жириновський, які регулярно, приїжджаючи до Криму, оголошували Севастополь російським містом, а Крим російським регіоном. З іншого боку, в результаті бездіяльності і злочинних ухвал української влади. На жаль, з середини 90-х рр. ставлення центральної влади України до Криму було «хижацьке» — прагнули відхопити собі шматок землі. Відповідно, в Криму виростили специфічний тип урядовців, які й керували автономією, особливо південним узбережжям. Цей тип урядовців я називаю «обслуговуючим персоналом», який був готовий за крихти зі столу господарів виконати будь-які фокуси, навіть абсолютно незаконні. Фокуси виконувалися, а ось люди жили гірше й гірше. І це при тому, що регіон має величезний потенціал.

Інша річ, що в Криму також завжди був специфічний відтінок — через певну острівну психологію: «Ми особливі», «ми ось такі»...

Режим Віктора Януковича був абсолютно не налаштований щось змінювати в Криму. Їх усе влаштовувало. Більше того, колишні правоохоронні структури, такі, як СБУ, ГПУ, МВС були заточені на інше завдання — не на захист конституційного ладу та територіальної цілісності, а на забезпечення безпеки «господарів країни», якими вони себе вважали, від гніву народу. Відповідно, змінювався склад, припустімо, управління СБУ в Криму — це в основному були донецькі вихідці, які опікали незаконні приватизаційні процеси на користь цих «господарів життя».

Тепер виникає питання — чи можна було уникнути анексії Криму після перемоги Майдану? Як людина, для якої втрата Криму — це особиста трагедія, можу сказати, що можна було зробити цілий ряд кроків, які, можливо, могли б на щось вплинути. По-перше, не було гарантій, що завдяки цим діям ми могли б утримати Крим. По-друге, частину цих дій (наприклад, почати стріляти) могли б дати Володимирові Путіну виправдання для вторгнення до Києва. Ми знаємо, що такий сценарій у оточенні Путіна розглядався. Скористався б він ним чи ні — складно сказати. Що могла тоді зробити влада в Києві? Наприклад, були пропозиції затопити пором у Керченській протоці. Це могло збити темп противника, хоча в них була маса інших можливостей реалізувати свої плани (висадити десантників...).

Але одну можливість українська влада точно не використала, і в цьому винні абсолютно конкретні особи. Ця можливість полягала в оперативній зміні влади в Криму. За Конституцією півострова, вищою посадовою особою є голова ВР АРК, але фактично найбільш впливовий політик — це прем’єр-міністр Криму. Ми змогли зібрати сімдесят шість голосів, а там лише сто депутатів, за зміну прем’єр-міністра Анатолія Могильова (він сам був не проти). Але, коли я це питання поставив перед Турчиновим, він сказав: «Так, це потрібно зробити, але спочатку необхідно сформувати владу в Києві, оскільки ще немає ні уряду України, ні коаліційної угоди». Влада в Криму тоді стояла на другому місці.

Проте, Турчинов все одно запропонував провести консультації з керівниками парламентських фракцій, які мали намір входити до коаліції. Запросили Олега Тягнибока, він говорить: «Я готовий на будь-який варіант, оскільки треба рятувати Крим». Я брав участь у цих консультаціях. Далі до кабінету Турчинова запрошують Віталія Кличка, а він говорить: «Я категорично заперечую». Ми: «Ну, як же, треба ж терміново приймати ухвалу». Він «Доки не поділимо шахівницю до районної адміністрації, я проти». Три дні його вмовляли — ні в яку. А це єдине, що могло серйозно змінити ситуацію, утримавши кримський парламент від фейкового референдуму. Це не означає, що путінські спецслужби не знайшли б якусь відповідь, але це вже була б інша історія.

Іван КАПСАМУН: — Невже без домовленостей у Києві, а власне кажучи «поділу пирога», не можна було діяти? Тим більше, коли йшлося про територіальну цілісність.

А. С.: — Це норма Конституції. Річ у тім, що потрібна письмова згода Президента на зміну прем’єр-міністра Криму. Ця письмова згода подається до ВР автономії, і тоді приймається ухвала. Навіть якщо б ми провели голосування в кримському парламенті без письмової згоди Президента, воно було б неконституційним. А на той момент дуже важливо було все ж таки ввійти до конституційного русла. Але найголовніше, що Кличко в останній день — 25-го лютого, коли була остання спроба його «придавити», сказав: «Якщо ви так натискатимете або без мене вирішите питання, то я не підпишу коаліційну угоду». А тепер, уявіть собі, що не з’явився б уряд країни. Немає Президента, а є лише ВР складного складу — яка б була доля України?

«ОКУПАНТИ В КРИМУ ПОВИННІ ЖИТИ В КОШМАРІ...»

Наталія ШИМКИВ, Львівський національний університет імені Івана Франка:

— Як ви ставитесь до транспортно-товарної блокади кримського півострова? Які наслідки можуть бути? Як ви взагалі оцінюєте боротьбу України за Крим?

А. С.: — Якщо ми з вами візьмемо аркуш чистого паперу, розділимо його навпіл і спробуємо з одного боку написати заходи щодо інтеграції Криму до РФ, а з другого — заходи з реінтеграції Криму до України, то друга половина сторінки буде порожня. На жаль, нічого не робиться. Я чесно скажу, що перевищив свої посадові повноваження, коли як заступник голови АП перекрив постачання води Північнокримським каналом на півострів після його окупації Росією. І вважаю, що зробив правильно. Звичайно, мене тоді всіляко намагались критикувати, навіть деякі лідери Меджлісу. Але сьогодні ті самі люди мені говорять: «Ти був правий!».

Що ще треба було зробити? Безумовно, товарна блокада. І всі ці крики — «Як, там же наші громадяни вимиратимуть!» — брехня. Крим — не острів, є безліч можливостей, які експлуатує окупаційна влада, зокрема Керченська протока. Так, номенклатура товарів стала іншою. Так, ціни підвищились. Але життя на окупованій території України не може бути кращим, ніж на її вільній частині. Сьогодні, наприклад, мало хто знає, що у нас тривають залізничні постачання сировини на заводи Фірташа в Армянську і Красноперекопську, а звідти так само вивозиться продукція і через наші порти постачається на експорт. При цьому Фірташ зареєстрував фейкове підприємство на континентальній частині України, яке й веде ці операції. А де реакція влади?

Інша справа, що взяти й вимкнути рубильник електрики було б неправильно, оскільки по CNN одразу ж покажуть картинки з померлими породіллями або щось подібне. Хоча хочу вам сказати, що російські військові натягнули туди альтернативні джерела електроенергії — величезну кількість газотурбінних установок. Але все одно відключення електроенергії для окупаційної влади стало б величезною проблемою. Вона повинна жити в стані постійного кошмару — як забезпечувати півострів. Цим українська влада абсолютно не займається.

Інша сторона питання — як бути з громадянами? Ось тут якраз у нас ухвалюються абсурдні рішення — пасажирська транспортна блокада. Навіщо? Потяги «Київ—Сімферополь», «Херсон—Сімферополь» повинні ходити, тому що нам дуже важливо, щоб діти, які закінчують школу в окупованому Криму, мали можливість продовжити навчання тут, на континенті, щоб вони їздили в Крим до батьків, бабусь-дідусів і змінювали їхнє радянське мислення. Батьки зайняті виживанням, а їхні діти якраз несуть інформацію про те, що насправді відбувається. Нам дуже важливі ці родинні зв’язки.

Що ще повинна зробити влада? Вона повинна тим, хто вимушено виїхав із Криму, чітко закріпити їхні права. У нас уже півтора мільйона вимушених переселенців із Донбасу та Криму — люди метушаться по країні в абсолютно невизначеному й озлобленому стані. Так от, насамперед має бути чітко визначений правовий статус, далі — це сприяння в отриманні тимчасового житла і робочого місця.

Тепер що нам робити щодо тих громадян, які живуть у Криму? Є Женевська конвенція 1949 року, яка визначає статус окупованих територій і обов’язки окупаційної влади. Ми повинні дуже жорстко контролювати дії окупаційної влади на предмет дотримання вимог Женевської конвенції і реагувати на кожне порушення. Наприклад, має бути спеціальна структура УВС Криму, щоб люди, які потрапили у відповідні обставини, могли написати заяву і за нею велося розслідування. І таке інше.

«МІНСЬКИЙ ФОРМАТ І УГОДА — ЦЕ ВЕЛИКА ПОМИЛКА. ЩО ШВИДШЕ КРАЇНА ВИЙДЕ З ЦІЄЇ ПАСТКИ, ТО КРАЩЕ»

Ірина СТЕЛЬМАХ, Львівський національний університет імені Івана Франка:

— Як ви думаєте, чим обумовлено вибір Мінського формату в переговорах із Росією? Який формат треба обрати і чому?

А. С.: — За столом у Мінську ми точно не зможемо повернути Крим. Даний формат і відповідна угода — це велика помилка. Що швидше країна вийде з цієї пастки, то краще. Насправді Мінський формат був потрібен Путіну для того, щоб вийти зі становища відповідального за злочини в Україні. За мовчазної згоди Ангели Меркель і Франсуа Олланда він представив себе такою собі миротворчою стороною.

Звісно, ми розуміємо, що в будь-якому разі війна закінчується за столом переговорів. Капітулювати ми точно не збираємося, як і не збираємося проходити маршем Красною площею. Отже, нам потрібні переговори з адекватним представництвом від України. Також на переговорах мають бути присутні не лише росіяни, але й усі гаранти Будапештського меморандуму — у нас є моральна і правова підстави вимагати їхньої присутності.

Що потрібно, щоб Росія сіла за цей стіл переговорів? Є один єдиний спосіб — Путін розмовлятиме лише тоді, коли економіка Росії опиниться на межі руйнування. А для цього мають посилюватися санкції. Є також додаткові чинники, які грають на нашу користь, — наприклад, ціни на нафту. Що ще може спонукати Путіна повернути Крим і піти з Донбасу? Ситуація в самій Росії — для Путіна важливо збереження обличчя, рейтингів, перспективи. Втрата влади для Путіна, як і для Януковича, призводить до важких наслідків. Просто вийти на пенсію він уже не може — йому треба до скону утримувати цю владу. Тому він ітиме на переговори.

Отже, Крим можна повернути, але для цього треба діяти системно. Повернути його можна у доволі короткий термін, а не так, як розповідає Арсеній Яценюк про перспективу для наших онуків. Просто проблема прем’єра і Президента в тому, що вони мріяли правити в мирній країні. Вони навіть готові «відрізати проблему» і правити на решті частини України. І ми, громадяни, з цим поки що реально погоджуємося. Нам потрібні політики абсолютно іншого рівня.

Вікторія ПРИМАК, Львівський національний університет імені Івана Франко:

— На вашу думку, наскільки ефективно Україна бореться в міжнародних судах за компенсацію у зв’язку зі злочинами щодо її території і громадян?

А. С.: — Найголовніша проблема — відсутність концепції дій. Є багато красивих слів, але за ними немає реальних кроків. Беруться якісь цифри зі стелі, наприклад, щодо завданих збитків, а де доказова база? Звісно, Росія як агресор має платити, тут сумнівів немає, але до судів треба професійно готуватися. Адже є кілька рівнів: збитки, завдані державі Україна, збитки державним компаніям... Ось, наприклад, державна акціонерна компанія «Чорноморнафтогаз», відібрана в України, яка зокрема експлуатує сумнозвісні «вежі Бойка» на користь Російської Федерації. Все має бути адекватно пораховано, мотивовано і відповідним чином пред’явлено.

Тепер беремо наступний прошарок — постраждалий бізнес. Олігархи мають кошти для того, щоб судитись, але виникає запитання: а як бути з тисячами підприємців, які живуть по всій країні, де вони візьмуть гроші на західних адвокатів? І основне питання — як бути з постраждалими громадянами?

Також ідеться про юридичний фонд, тобто чотири основні види збитків, які далі вже діляться на підвиди. Перший — найтяжчий, коли загинула людина — військова або цивільна, і у неї залишилась сім’я. Другий — це поранені і покалічені, тобто шкода здоров’ю. Третій — це майновий збиток, завданий громадянам у результаті російської озброєної агресії. Четвертий — моральний збиток. Я сам є «живим прикладом» — вимушений переселенець із Криму, у якого, як кажуть окупанти, націоналізували практично все майно. Наприклад, у моєму колишньому офісі в Сімферополі тепер розташований один із підрозділів ФСБ по Криму і Севастополю.

Звісно, держава повинна займатися проблемами своїх громадян, але якщо вона цього не робить, є світова практика. Громадяни самі можуть судитися з державою-агресором. Чому я вважаю, що дуже важливо розповсюдити цю практику. Окрім того, що агресор повинен заплатити, а люди повинні отримати якусь компенсацію від збитку, паралельно цей процес змінюватиме свідомість і ставлення громадян до держави-агресора.

«ЯКЩО ЧЕСНО — ФЛОТУ У НАС ПОКИ НЕМАЄ. У ЦІЙ СФЕРІ ТРЕБА ЩІЛЬНО ПРАЦЮВАТИ З ЄВРОПЕЙЦЯМИ»

Наталія БЕЗВОЗЮК, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова:

— Після анексії Криму Україна частково вивела свій флот з півострова. Чому не вдалося вивести всі кораблі? Чому зараз не вирішується питання їх повернення? І як ви оцінюєте сьогоднішній стан Військово-морських сил України?

А. С.: — 11 березня 2014-го я прийшов до Адміністрації Президента на прохання Турчинова. Переді мною стояли три завдання. Перше — потрібно було витягувати з підвалів і в’язниць наших активістів, яких російські спецслужби і банди Аксьонова захопили і катували. Друге — виводити родини військових. Трете — виводити техніку. На жаль, рішення про те, щоб кораблі відійшли з бухти, було ухвалено із запізненням. Ось прикордонники якраз це зробили вчасно — все, що було на ходу, вони вивезли. Тому морські частини прикордонвійська практично не втратили свого бойового складу.

Із флотом ситуація склалася набагато гірше. По-перше, скажімо так, майже половина ВМС не була на ходу. Тоді постає питання — чому не вийшла друга половина? Я нагадаю, що під час Євромайдану Янукович призначив начальником Генерального штабу адмірала Ільїна, який виявився зрадником. Як відомо, військові люди діють за наказом, а Ільін наказу на виведення флоту природно не давав. Позбавитися ж самого Ільїна було непросто. Спочатку у нас повинен був з’явитися президент. І всі ці процеси відбувалися в часі, а це означало, що ми втрачаємо темп. Щодня російські військові робили якісь дії, наприклад, виганяли БТРи на злітні смуги, щоб з Бельбека не могли злетіти наші літаки, загороджували вихід з бухт Севастополя і т ін.

Що було потім? Почалися складні консультації з Російською Федерацією на тему виведення наших військових з півострова. Але я вам чесно скажу, як міг на своєму рівні — до останнього чинив опір цьому рішенню. Це було 23 березня, у мене тоді відбулася розмова з Турчиновим. Він говорить: «Все, підписую рішення». Я ще якось намагався заперечити, але він продовжив: «Ти зрозумій, якщо ми зараз це рішення не ухвалимо, то у нас там армія вся розчиниться». Тому, коли зараз заднім числом кажуть: «Ну, ми там.., нам би лише наказ». Знаєте, насправді, героїв було небагато... Отже, було ухвалено рішення виводити військових. Загалом до 16 червня минулого року ми виводили звідти наше озброєння — удалося вивести 3502 одиниці техніки і озброєння. За ринковими цінами це приблизно на мільярд доларів.

Іван КАПСАМУН: — Що сьогодні являє собою ВМС в Одесі? Що вдалося забрати з Криму?

А. С.: — «Гетьман Сагайдачний» тоді перебував у Середземному морі, тому цей корабель нам вдалося зберегти. В основному забрали допоміжний флот — частину протидиверсійних кораблів, судна розмагнічування. Вони теж важливі. Але основні бойові одиниці — корвети, судно управління залишилися там. Тому, якщо чесно — флоту у нас поки немає. Розповіді, що ми там щось повернемо, не мають сенсу. Насправді треба щільно працювати з європейцями. Наприклад, свого часу Німеччина передала Грузії два есмінці. Природно, потрібно розвивати власне кораблебудування. База у нас є.

«НЕВВЕДЕННЯ ВОЄННОГО СТАНУ — ЦЕ ЗЛОЧИН»

Аліна ВАВРИНЮК, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича:

— Як ви оцінюєте ситуацію в зоні АТО? Чи не вважаєте ви, що вчасне введення воєнного стану було б ефективнішим?

А. С.: — Введення воєнного стану — це не питання хочу — не хочу. Є стаття закону, в якій чітко розписані ознаки агресії щодо держави. У нас є п’ять з шести ознак російської агресії, а воєнний стан не введено. Хоча привід існує навіть за наявності однієї ознаки. Те, що воєнного стану не було введено до виборів Президента, це було порушенням законів України. Усі чекали повноцінно обраного Президента, тому свідомо пішли на порушення закону. Навіть були підготовлені проекти указів про введення воєнного стану. У двох варіантах. Перший — це територія Донецької і Луганської областей. Другий — територія Донецької і Луганської областей, плюс по периметру прилеглі райони сусідніх областей — Харківської, Дніпропетровської, Запорізької. Проекти були готові перед виборами Президента, в очікуванні того, що з’явиться легітимний президент і виконає цю вимогу закону. Але рішення так і не ухвалили. А це вже злочин.

До чого призводить ситуація з АТО? Вона фактично створює реальність, що у нас війна на громадських засадах. Тому що рахуються одні, командують інші, а відповідальність на тих, хто гине. Яскравий приклад цієї ситуації — відсутність крапки в розслідуванні загибелі наших десантників і екіпажа на Іл-76 під Луганськом. Не хочуть розслідувати до кінця Іловайську трагедію, задушили всі розмови з приводу Дебальцевого, Бахмутки і т.ін.

Для мене не існує альтернативи. Я вважаю, що і тоді, і сьогодні потрібно вводити воєнний стан. Більше того, на мій погляд, це пов’язано з темою майбутніх місцевих виборів. У такій обстановці категорично не можна проводити вибори на окупованій території. Це нонсенс. Уявіть собі, що нацистська Німеччина окупувала територію України, і тут проходять вибори. Я не бачу різниці.

«РОЗСЛІДУВАННЮ ІЛОВАЙСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ ПЕРЕШКОДЖАЛИ І ПЕРЕШКОДЖАЮТЬ»

Марія ГЕНИК, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова:

— На вашу думку, що потрібно зробити, щоб Іловайська й інші трагедії розслідувалися, щоб винних було притягнуто до відповідальності?

А. С: — Парламентська комісія з розслідування Іловайської трагедії була сформована Верховною Радою 4 вересня минулого року. Вже 5 вересня о другій годині ночі я як голова цієї комісії виїхав до зони АТО, де спілкувався з тими військовими, які виходили з Іловайська. Далі ми підготували великі питальники для Міноборони, Генерального штабу, прикордонників, МВС, СБУ, штабу АТО, Національної гвардії, тобто для всіх відомств, які так чи інакше були до цього причетні. Згідно із законом органи влади зобов’язані дати відповідь протягом 10 днів. Наприклад, прикордонники надіслали відповіді, які на 99% задовольняли наші запитання. МВС і Нацгвардія приблизно теж уклалися в терміни і десь на 70 % відповіли на наші запитання.

Від Міноборони з порушенням термінів — на 12-й день — ми отримали відписку з одного абзацу. Аналогічну відписку під копірку ми отримали і від Генштабу, де було написано про те, що посадові особи, які володіють інформацією, перебувають у зоні бойових дій, тому ми просимо додатковий термін. На 22-й або 23-й день ми таки отримали відповіді з Міноборони і Генштабу — також під копірку виконані документи, які були повністю засекречені. А це означає, що ні на жодний рядок я не міг послатися в нашому звіті. Так мало того, що вони засекретили документи, вони ще фактично дали відповіді на свої, а не на наші запитання. Коли потім ми спитали Гелетея і Муженка — навіщо ви засекретили навіть список нагороджених, вони обгрунтовували свій крок тим, що цих людей можуть переслідувати. Я їм кажу: «Зайдіть на сайт Президента, він же їх своїм указом нагороджує». На це, звичайно, у них не було відповіді. Насправді, це спроба уникнути відповідальності.

Коли ви прочитаєте проміжний документ нашої комісії, який ми в результаті підготували, гадаю, ви отримаєте відповіді на багато своїх запитань. Звичайно, залишилися білі плями. Ми і вказали у своєму звіті, що не змогли розслідувати все до кінця, оскільки нам перешкоджали Міноборони і Генеральний штаб. Проте ми розслідували Іловайську трагедію на всіх її етапах. Адже це не лише те, що сталося під час прориву з Іловайського котла. Ця трагедія починалася з помилкових дій наших військових у секторі «Д». Тоді дотримувалися такої концепції, що потрібно нашим військам зайняти всю прикордонну смугу. Але, по-перше, не розрахували сили, а по-друге, не чекали, що Путін перейде чергову межу, коли вони почали з російської території «Градами» обстрілювати нашу землю.

Завдання воєначальників — своєчасно приймати адекватні рішення. Але в даному разі цього не було. Я розмовляв із командиром однієї з бригад. Він каже: «Зрозумійте правильно, коли ми наступаємо чи просто воюємо і при цьому гинуть люди, мене все одно розуміють. Але коли ми стоїмо і я не маю права віддати наказ, щоб відвести людей із зони обстрілу, тому що в мене немає таких повноважень. Коли просто без бою гинуть люди. Коли я навіть не можу дати дозвіл — стріляти у відповідь, у хлопців здають нерви. За таких умов я розумію, що будь-якої миті можу отримати кулю в спину. Вони мене починають ненавидіти». До речі, все це результат Мінських угод. Людей фактично доводили до несамовитості. Це тривало цілий місяць. Коли ж відбувалися ротації, тих, кого забирали, треба було вже вести до божевільні, а не на реабілітацію. А головне, наступних завозили на те ж саме місце і знову ставили під обстріл.

Через сектор «Д» 23 серпня розпочалося масове оточення Іловайська. А тепер головне запитання — для чого нам взагалі було займати Іловайськ? Початкова концепція полягала в тому, що це частина операції з оточення Донецька. Було завдання — створити два півкільця, аби відрізати постачання російських і сепаратистських військ, які перебували в Донецьку. Для цього потрібно було перерізати трасу Торез—Донецьк. Але, знову ж таки, не розрахували сили. Почали рухатися двома півкільцями, одне з яких уперлося в Іловайськ. За великим рахунком, його можна було обійти і залишити збоку, але чомусь було прийнято рішення йти через Іловайськ. Зайшли. Хоча, коли заходили в місто, чомусь робили це не регулярні частини Збройних сил, які залишилися на блокпостах навколо Іловайська, а добровольчі батальйони, озброєні легким озброєнням. Ось вам наступне запитання — чому?

Кажуть, дані розвідки показали, що там нічого особливого, тільки місцеві якісь бандити і жодних укріплень. Але існувала альтернативна розвідка від бійців добровольчих батальйонів, які стверджували, що ще у травні було залито бетонні укріплення і на позиціях з того боку стояли танкові гармати. Тобто там була серйозна лінія оборони. Окрім того, коли Генеральний штаб планував наступ на Іловайськ, вони не звертали уваги, що місто фактично розрізає чи то 18-ю, чи то 20-ю залізничними лініями. А це дуже серйозна перешкода. Там наступати мали танки, а не добровольці з легким озброєнням. У результаті, коли дві чверті міста зачистили, уперлися — все, настала рівновага. Сил немає наступати, команди немає відступати. Це тривало — день, два, але треба було приймати рішення, а в нас, як завжди, з рішеннями проблеми, тому що АТО і колективна безвідповідальність. Якщо у військовому плані на той час для нас був важливим Іловайськ, то треба було додавати резерв і брати місто. Якщо він зараз не настільки важливий для нас, а тим паче, немає резервів, отже, треба приймати рішення і виходити з Іловайська. Ні того ні того не було.

24 серпня розпочалося оточення Іловайська. Знову були доповіді, вимоги: «Прийміть рішення, що нам робити?». У відповідь чули: «Чекайте рішення!». І 24-го, і 25-го ще можна було вийти, навіть 26-го вискочив автобус із пораненими. Щільного кільця ще не було. Весь цей час команди на вихід ніхто не давав. Військовим потрібен наказ, вони не можуть самовільно залишити позиції, інакше підуть під трибунал. А їм кажуть: «Чекайте підмоги». Дочекалися. Кільце повністю замкнули. Військові з оточення знову запитують — що робити, може, прориватися? «Ні, чекайте підмоги, ми вже направили сили на деблокування», — відповідають у Генштабі. У результаті Іловайськ був оточений силами 4-х батальйонних тактичних груп регулярних військ Російської Федерації. Плюс там було десь 500 бандитів, які також брали участь в оточенні: козаки, кримінальні злочинці та ін.

Спочатку Генштаб спрямував у сектор «Д» на деблокування одну тактичну групу роти 51-ї бригади, тобто, по суті, людей відправили на смерть. Їх рознесло на шматки. Після цього Генштаб збирають ще одну зведену тактичну групу роти в Чугуєві Харківської області. Це кадрована військова частина, в якій 20 років танки не заводилися. Їх вантажать на платформи, везуть у Донецьку область, де розвантажують за 80—100 км від Іловайська, тому що далі залізниця була вже непридатною. Потім вони повинні були маршем йти до Іловайська. Загалом, марш для військової колони у 100 км — це складна військова операція. Половина техніки там і залишилася, тому що, коли її розвантажили, далі вона не поїхала. І ось таким складом і технікою, що залишилася, вони прямо з маршу потрапляють під обстріл «Градів». Ми так і не змогли домогтися від Генштабу відповіді — скільки було особового складу в цій тактичній групі? Командир — загинув, начальник штабу — загинув. За нашими відомостями, залишилося 37 живих. Скільки їх було у зведеній роті (від 130 до 250 осіб), досі невідомо.

Коли ми розслідували цю трагедію, нам вдалося «витягнути» на засідання комісії Муженка з Гелетєєм. Так вони там влаштували істерику. Єдине, що нас рятувало, — ми одразу сказали: «Таємного розслідування не буде, тому що ми представляємо парламент, а це орган, який займається публічною політикою. Тим паче, суспільство вимагає відповіді». Але, як я вже казав, усю інформацію вони втаємничили. Я навіть був вимушений двічі звертатися до Президента як до Верховного Головнокомандувача, якому безпосередньо підпорядковуються і міністр оборони, і начальник Генштабу. Але, знову ж таки, отримав відписку з підписом Бориса Ложкіна приблизно такого змісту — мовляв, ваше звернення надіслано на розгляд Гелетею і Муженку. Одне слово, цьому розслідуванню перешкоджали і перешкоджають.

Чому звіт називався проміжним? Тому що зазвичай слідча комісія працює 3—6 місяців залежно від складності питання, потім доповідає звіт парламенту. Але оскільки повноваження цього скликання Верховної Ради закінчувалися, ми вимушені були дати хоч якісь результати. Я підійшов до Турчинова і кажу: «Давайте ми в сесійній залі все озвучимо». А він каже: «Знаєш, така складна повістка, через тиждень вже нові вибори, напевно, зараз вже не вдасться». Я розумів, що це питання замнуть, тому ми вирішили оприлюднити.

«ПРЕЗИДЕНТ ПІД ВИГЛЯДОМ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ЗАПУСКАЄ ПРОЦЕС ІЗ МОНОПОЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ»

Марта ФРАНЧУК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Як ви оцінюєте подані Президентом зміни до Конституції?

А. С.: — Насправді, Президент під виглядом децентралізації запускає процес з монополізації влади, приписуючи собі дуже серйозні і невластиві главі держави повноваження: розпускати місцеві органи влади, призупиняти їхні рішення, звільняти префектів. По суті справи, це ручне управління органами місцевої самоврядності по всій країні. Я передбачаю, що в значній мірі ця частина повноважень, за які бореться Президент, пов’язані з майбутніми виборами на Донбасі та тими обіцянками, які він дав у Мінську. Але нам не потрібні такі експерименти з країною. Як відомо, анонсуються три блоки змін до Конституції: децентралізація, судова реформа і все, що стосується громадянських прав. Насправді судова реформа та громадянські права не в пріоритетах сьогодні на Банковій, для них головне — перерозподіл владних повноважень.

— Ганна ШЕРЕМЕТ: — Як ви оціните нинішній парламент? Чи готовий він сказати своє слово в даному питанні?

А. С.: — Нещодавно я спілкувався з одним співробітником Верховної Ради, який працює в парламенті з першого скликання і до сьогодні. Так от він мені розповів, що такого негідного складу не було ніколи за всі роки незалежності. По-перше, процент «політичних амеб», у яких відсутні мізки, істотно зріс. По-друге, кількість амбітних ідіотів, яких завжди було багато, також значно більша. Тобто, відсоток адекватно мислячих людей у парламенті стає все меншим і меншим. Здавалося б, прийшли люди, які вважалися незалежними, стояли на Майдані, активно проявляли себе, але влада їх змінила — частина з них виявилися не тими, за кого себе видають, частина спокусилася матеріальними благами, а частина піддалася тиску влади. Тому на що вони здатні — складно сказати.

Розумієте, тут вся відповідь — на що готовий народ. На мій погляд, зараз риторика влади така: війна — значить всі мають бути разом. І частина суспільства думає саме так. Насправді, це неправда. Треба впроваджувати селекцію в політичному класі. Особливо з такою владою, яка за спиною народу робить свої «чорні справи».

«У НАС НА ПАТОЛОГІЧНОМУ РІВНІ ІСНУЄ НЕБАЖАННЯ ДІЛИТИСЯ ВЛАДОЮ З ІНШИМИ ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ»

Мар’яна ЧОРНІЄВИЧ, Національний університет «Львівська політехніка»:

— Як ви прокоментуєте призначення іноземців на керівні посади в Україні? Чому так легко і швидко у нас роздається громадянство?

А. С.: — Те, що відбувається з громадянством сьогодні, нічим не відрізняється від того, що робив Янукович. Пригадаємо, коли він аналогічним чином надавав громадянство Саламатіну, який спочатку став народним депутатом, а потім був призначений міністром оборони. Саме завдяки Саламатіну в Міністерство оборони завели купу російських агентів. Сьогодні аналогічним чином порушується закон і роздається українське громадянство.

Я згоден, що треба запрошувати іноземних експертів. Більш того, я б підтримав, якщо Україна запросила б на посаду глави Національного банку когось із відомих банкірів, наприклад, із керівництва Федеральної резервної системи США. Так робили Ізраїль, Великобританія. Дана посада не має відношення до державної служби. Більш того, там відсутній конфлікт інтересів щодо оплати праці, тому що Національний банк може укласти контракт і платити стільки, скільки коштує даний фахівець.

Коли ж йдеться про політиків, то вони повинні жити в Україні, мати тут коріння, щоб розуміти, як думає і як живе українське суспільство. Вони несуть політичну відповідальність перед народом. Чому взагалі у нас з’явилися іноземні найманці? Все дуже просто: від концепції, яка не реалізовується, що всі повинні бути з «Рошена» і «Богдана», у крайньому випадку — з компанії Гонтаревої. У нас на патологічному рівні існує небажання ділитися владою з іншими політичними силами.

Усе це подають у яскравій обгортці з мотивацією: вони закінчили гарварди, оксфорди. Що за дискримінація нашої системи освіти? Виходить, що кожен, хто закінчив Гарвард чи Оксфорд, — розумний, а кожен, хто закінчив український ВНЗ, — дурень? Або кожен, хто має іноземний паспорт, — чесний, а кожен, хто має український, — злодій? До речі, якщо оцінити якість роботи найманців, то візуально більш-менш виглядає тільки Яресько.

«ГОТУЄТЬСЯ КОМБІНАЦІЯ З РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ НА ВІЛЬНИХ ТЕРИТОРІЯХ ДОНБАСУ МІЖ ОПОБЛОКОМ І БПП»

Олена ЛИТВИНОВА, Львівський національний університет імені Івана Франка:

— Ми бачимо, що з опозицією у країні сьогодні проблема. Яка може бути зараз альтернатива нинішньої влади?

А. С.: — Якщо говорити про парламент, то ситуація складна. Звичайно, Опоблок — це не опозиція. За моєю інформацією, взагалі готується комбінація з розподілу влади на вільних територіях Донбасу між Опоблоком і БПП. Я маю на увазі на місцевих виборах.

Тепер щодо коаліції. На мою думку, вона існує тільки на папері, за фактом її вже немає. Довше весни цей парламент не проіснує. І нічого страшного у цьому немає. Головне ще раз не обрати тих самих.

Оксана ГРУБА, Львівський національний університет імені Івана Франка:

— Україна вже пережила два Майдани, але ситуація у країні залишається складною. Корінних реформ немає. Скажіть, чи можна уникнути третього Майдану? Які інші шляхи існують для нашої країни?

А. C.: — Майбутнє нашої країни залежить найперше від нас із вами — від виборців, а не від тих, хто тимчасово сидить у якихось кріслах. У нас є право не лише один раз на декілька років прийти і проголосувати, у нас є право контролювати владу і вимагати від неї змін. Я вважаю, що на сьогодні вже вочевидь — зміна влади не за горами. Інше питання — коли і в якій формі? Для суспільства повинно бути дуже важливо, щоб усе відбувалося відповідно до Конституції та законів. Нам дуже важливо утримаються у фарватері виборів. Чому? Тому що під час війни Майдан дуже легко перетворюється якщо не у військовий переворот, то у видимість військового перевороту. Для Путіна це може бути підставою для серйозних агресивних дій. Тому ми повинні зробити все для того, щоб країна утрималася в мирному руслі розвитку подій, але не зав’язнула у сьогоднішній трясовині. Потрібна золота середина.