Борець з «Драконом»

Його принципова і незмінна позиція — приклад для тих, хто насамперед хоче займатися політикою. Упродовж багатьох років Олександр Єльяшкевич є непримиренним борцем із «системою Кучми». У розмові з «Днем» він зізнається, що хотів би займатись іншою діяльністю, забезпечуючи новий рівень розвитку нашої держави, але доводиться вже тривалий час виступати своєрідним антидотом «вірусу Кучми». «Поки ми не вилікуємося від цієї хвороби, говорити про якийсь розвиток передчасно. Це стагнація і мутація системи»,  — підкреслює Олександр. 

Свою політичну кар’єру Єльяшкевич розпочав у далеких 90-х. У 1994-му він обирається народним депутатом за мажоритарним округом у м. Херсоні. На той час  — один із наймолодших парламентарів (28 років). Через чотири роки Олександр переобирається в тому самому окрузі. Вісім років роботи у Верховній Раді (з 1994-го по 2002 рр.) були яскравими і плідними. Неодноразово від учасників подій того періоду доводилося чути, що Олександр Єльяшкевич був одним із найхаризматичніших і найперспективніших політиків того часу. Чого варті слова двох спікерів парламенту, які характеризують як їх самих, так і нашого героя. 

2000 р. ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ. НА ТОЙ ЧАС ОЛЕКСАНДР ЄЛЬЯШКЕВИЧ — ОДИН ІЗ НАЙАКТИВНІШИХ І ЯСКРАВИХ ОПОЗИЦІОНЕРІВ РЕЖИМУ ДРУГОГО ПРЕЗИДЕНТА / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

«Єльяшкевич  — дуже розумний хлопець, гострий, але він не туди спрямовує свій розум. Я йому сказав: «Олександре, твій розум нікому не потрібен, ти його розкидаєш. Якщо в кутку стоїть мішок золота, а я ходжу обірваний і голодний  — яка ціна тому золоту? Треба вкласти його в справу, принести користь собі і Вітчизні»,  — заявив якось Олександр Ткаченко.

«Олександр Єльяшкевич  — надбання українського парламенту. У ньому доволі гармонійно поєднуються енергія молодості з високим рівнем професіоналізму, компетентність економіста і юриста, принциповість і громадянська мужність. Його не змогли купити, залякати, зламати. Якби Україна мала хоча б десяток таких депутатів, людям було б не соромно за нашу владу»,  — написав Олександр Мороз. 

А ось характеристика від тодішнього президента Леоніда Кучми, як вважає Олександр Єльяшкевич, носила зовсім інший характер. 9 лютого 2000 р. на нього було здійснено замах, який закінчився для народного депутата реанімацією. Дякувати Богові, вижив! Але був підбитий на підйомі політичної кар’єри. Відтоді для Олександра Єльяшкевича протистояння з Кучмою перейшло в нову жорстку фазу. Довелося рятувати власне життя і життя своєї сім’ї. Єльяшкевич став єдиним державним діячем України, який отримав політичний притулок у США (2002 р.). До України він повернувся вже після помаранчевих подій. І продовжив боротьбу з Кучмою, яку не закінчено й до сьогодні. 

29 червня Олександру Єльяшкевичу  — 50 років. Ми зустрілися з ювіляром. Привітали. Поставили цікаві запитання, відповіді на які пропонуємо вашій увазі.  

  — На даний момент в Апеляційному суді Києва тривають засідання у «справі Пукача». Яка картина подій у суді, на якому ви представляєте інтереси потерпілого Олексія Подольського? Яка ваша мета в цьому процесі?

 — Суд зі звинувачення Пукача  — це процес, який повинен стати показовим і знаковим для всієї історії України. Це перша стадія процесу над злочинною «системою Кучми—Януковича», автором, архітектором і головним натхненником якої був Леонід Кучма. На жаль, злочинна система нікуди не зникла, а просто модифікувалася після двох майданів, жертв героїв Небесної сотні і тисяч патріотів на Сході України. Це пов’язано з тим, що т.з. «правляча еліта» здебільшого є учнями Кучми, і вони роблять усе, щоб не дати вирватися назовні тій правді, яка послужила б початком очищення всього українського суспільства. І тому за останні 15 років ні Леонід Кучма, ні Володимир Литвин, ні інші учасники організованого злочинного угрупування, керівником якого був екс-президент, — я маю всі підстави так вважати і мрію зустрітися з ними в суді, щоб це довести,  — не дійшли до суду навіть як свідки. Вони дуже сильно бояться оприлюднення інформації, зафіксованої не лише на «плівках Мельниченка», але й у численних доказах, які збирали я, Подольський та багато інших людей. Усі ці роки ми щиро віримо в те, що без показових судових процесів над лідерами системи не буде жодних перспектив реформування України. 

Олексій Подольський фактично є «живим Гонгадзе», якого викрали, вивезли в ліс, жорстоко знущалися з нього і дивом залишили в живих. Він став жертвою і викривачем «системи Кучми-Януковича». Я як його представник використовую цей судовий процес, щоб донести до всього українського суспільства весь цинізм правосуддя в Україні. Мета  — добитися в ході нормального розгляду судом справи, пов’язаної зі звинуваченнями генерала Пукача, з тим, щоб прозвучали ті жахливі факти, які давно відомі багатьом, але не всьому українському суспільству. Щоб судовий процес над виконавцем злочинних наказів Кучми  — генералом Пукачем  — став логічною ланкою в покаранні замовників резонансних злочинів  — тих людей, які використовували владні повноваження і силові структури не для виконання ними ролі правоохоронних органів, а щоб забезпечити собі спокій для реалізації гігантського збагачення за рахунок українського народу. 

 — Сьогодні часто можна почути від колег-журналістів, та й політиків, що загострена увага до цієї історії, зокрема в ефірі телеканала «1+1», є нібито наслідком розбирань олігархів. Вас і Подольського звинувачують у тому, що ви граєте на боці одного з них. Як би ви це прокоментували?

 — Коментувати те, що жодним чином не відповідає реальності, і просто, і складно. Просто  — тому що наша позиція і дії були публічними упродовж багатьох років. Вони не змінювались ні за президентів  — Кучми, Ющенка, Януковича, не змінюються й зараз, коли один із вихідців «системи Кучми», співзасновник Партії регіонів, є президентом країни, олігархом, який уміє красиво виступати перед аудиторіями в Україні і за її межами. Якщо упродовж певних етапів різні політичні сили або представники фінансових структур через свої інтереси ставали попутниками в донесенні нашої позиції  — об’єктивної інформації про те, що відбувалося і відбувається в Україні, то це свідчить про те, що рано чи пізно суспільство не просто дізнається всю правду, а зробить відповідні висновки і пройде через процес очищення. Наше завдання  — наблизити цей процес, щоб те становище, у якому досі перебуває Україна, завершилось щонайшвидше. Щоб злочинці опинились на лаві підсудних, а не у владі, щоб у владу йшли не заради збагачення, а заради служіння своїй країні, народу, і щоб політика була інструментом для реалізації тих цілей, які записані в нашій Конституції.

Сьогоднішні журналісти здебільшого забули про свій моральний і професійний обов’язок перед Георгієм Гонгадзе і багатьма іншими жертвами системи, яка перешкоджала свободі слова, створювала нестерпні умови для журналістики і призвела до тих хвороб, на які хворіє ця професія. Замовні матеріали і служіння власникам тих чи інших ЗМІ  — це наслідок того, що досі не вирішено проблеми, створені в далекі 90-ті роки. Їх довкола себе сфокусував Леонід Кучма, заразивши українське суспільство й іноземний політикум корупцією, яка роз’їдає основи політики, громадянського суспільства, моралі і моральності. Журналістам різних ЗМІ ніколи не пізно підключитися до підтримки нашої позиції, так само, як не пізно покаятися «Українській правді» за те, що вони продали і зрадили пам’ять свого засновника, ставши рупором сім’ї Кучми, і багатьом іншим представникам ЗМІ, які чинили аморально і негідно. Я дуже вдячний газеті «День», яка багато років об’єктивно відображає всі перипетії довкола судових засідань, розслідування судових процесів довкола Кучми та його спільників. Я вдячний і журналістам телеканалу «1+1», які вперше за багато років дозволили з’явитися на ТБ тим особам, чия поява вже давно заборонена через несприйняття їхньої позиції не лише екс-президентом, але й багатьма політиками. Останні використовували «справу Гонгадзе» й інші резонансні справи, зокрема злочини на Майдані, у своїх цілях, а потім торгували ними. Це триває, тому що політики, представники правоохоронних органів і судової системи використовують резонансні справи як елемент збагачення на крові жертв багатьох діячів «системи Кучми-Януковича».

  — Минуло 15 років з часу вашого побиття та викрадення Олексія Подольського, скоро 15-та річниця вбивства Гонгадзе. Чому суспільство так довго дозріває до правди?

  — Суспільство дозріває. Але українські ЗМІ ще не стали інструментом усвідомлення суспільством масштабу злочинів влади і небезпеки, яка стоїть перед країною. Люди, які використовують криваві механізми для досягнення влади і казкового збагачення, надзвичайно небезпечні не лише для жертв злочинів, але і для країни. Те, що було побудоване Кучмою, творчо використане і доведене до досконалості його учнем Віктором Януковичем  — це тупикова гілка в історії держави, яка призводить до втрати державності. Якби журналісти займали активну громадянську позицію і об’єктивно висвітлювали процеси, які пов’язані з досить небезпечними темами, то наше суспільство набагато раніше дізналося б об’єктивну інформацію про владу, опанувало б діагноз хвороби в Україні і вже на початкових стадіях провело «хірургічне лікування». З роками стає все складнішим, адже політики і журналісти, яких вигодувала сім’я Кучми, стали заручниками системи і намагаються замовкнути або виправдати злочини екс-президента з його спільниками. Цим вони виправдовують самих себе, адже їм складно пояснити, що вони роблять на заходах, які організовує сім’я Кучми, в ефірах її телеканалів, і чому вони не соромляться, подавати руку екс-президенту або його зятеві Віктору Пінчуку. Природна реакція «неокучмістів»  — знаходити виправдання для себе, використовуючи тезу про те, що висвітлення фальсифікацій у резонансних справах  — питання бізнес-розборок. І ця молодь з красивими назвами  — як-то «ЄвроОптимісти»  — дуже небезпечний рецидив кучмізму на нинішньому етапі. 

  — Олександре, можете розповісти, що на самому початку спонукало вас зайнятися політикою? 

  — Вперше до парламенту я прийшов 1994 року, коли мені виповнилося 28, і був одним з наймолодших депутатів тієї Ради. Я вважаю парламентські вибори 1994 року найдемократичнішими за всю історію незалежної України. На жаль, із приходом Леоніда Кучми на посаду президента про це довелося забути. Саме тому 2004 року піднявся перший Майдан, який виступав в першу чергу проти фальсифікації всенародного волевиявлення на президентських виборах. Я був головою комісії з питань дотримання виборчого законодавства на президентських виборах 1999 року, тому можу сказати, що вибори 2004 року були набагато «чистіші», ніж вибори 1999 року. «Системою Кучми» було створено багато перешкод для появи нових політичних сил і моральних політиків. Наприклад, у нинішньому парламенті дуже мало людей, які могли б претендувати  на те, щоб посідати своє місце. 1994 року було набагато легше реалізуватися людині з активною життєвою і громадянською позицією. Тоді матеріальні ресурси грали меншу роль, ніж зараз, і демократичні процедури були розвиненіші. 

 Інше питання  — чому я вирішив перейти з бізнесу в політику. Тоді я вважав, що зможу більше реалізувати свій потенціал. Я був завжди досить активною та відомою людиною і у себе в Херсоні, і тут, у Києві, тому завжди, хоч і не безпосередньо, був пов’язаний із політичним процесом. Я розумів, що своєю присутністю в Раді зможу зробити щось корисне для країни. Але проблема в тому, що в цьому мені активно завадив Леонід Кучма з усією його командою. Починаючи з перших місяців появи в парламенті, проявляючи ініціативу, як народний депутат, я зіткнувся з тим, що ми реалізуємо абсолютно різне бачення. Владна команда Кучми будувала державно-монополістичний капіталізм і забезпечувала його законодавчими нормами за допомогою Верховної Ради. А я і мої нечисленні колеги хотіли створити соціально-ринкову модель економіки, яка прописана в Конституції. Це концептуальне протиріччя вилилося в дуже серйозні конфлікти між командою Кучми і його опонентами. Проти Кучми виступало багато людей, але ідеї частини з них я не підтримував  — пов’язані з комунізмом та іншими неприйнятними для мене речами. Я зі своїми колегами по парламенту прагнув утілити ідеологію побудови суспільства, в якому б відчували себе комфортно підприємець і найманий робітник, була б конкурентна економіка і політика, працювали соціальні ліфти. Але, мабуть, із самого початку сили були нерівні. А суспільство у зв’язку з серйозними економічними проблемами і непідготовленістю після радянської епохи дуже мало уваги приділяло економічній проблематиці. Те, як пройшла приватизація, яку охрестили «прихватизацією», як були здійснені механізми, які допомогли Кучмі сформувати кланово-монополістичну модель, призвело до неможливості політичними і правовими методами змінити траєкторію розвитку нашої держави, яка прирікала Україну на серйозні потрясіння.

  — На яких найбільш яскравих етапах вашої політичної кар’єри ви б наголосили? 

  — Найяскравіші враження  — це, безумовно, прийняття Конституції 1996 року. Вона писалася дуже багатьма людьми і професіоналами в галузі конституційного права та державного будівництва. Я б хотів наголосити на великій ролі в написанні і прийнятті конституції таких людей як Віктор Мусіяка, Віктор Шишкін, Михайло Сирота, дуже важливою була позиція Євгена Марчука під час прийняття Конституції. Необхідно наголосити і тому, що в найостанніший момент Олександр Мороз зробив міні-подвиг, відмовившись від догм Соціалістичної партії і заради прийняття документа переконав проголосувати за нього своїх однопартійців і частину КПУ. 1/3 Компартії підтримала прийняття Конституції, за що багато хто з них був виключений з політичної сили. Для великої кількості депутатів це голосування стало досить сміливим громадянським вчинком, адже на користь України вони жертвували політичною кар’єрою, старими уявленнями про будівництво держави. 

 Це був дуже значимий процес  — документ не був народжений за одну ніч. Таку вигадану історію спеціально підкидали Кучма та його соратники, щоб виправдати безсоромну і цинічну протидію прийняттю Конституції в тому варіанті, в якому вона була прийнята. Президентові потрібний був інший варіант Основного закону  — за російським зразком, який би дозволив встановити авторитарну модель. До неї Кучма прийшов де-факто, але вже порушуючи Конституцію. І те, що ми зробили в кінці червня 1996 року,  мало не просто значний вплив на мене як політика. Ті речі, які ми заклали в Основний закон, дуже зцементували країну і не дали можливості розхитати ситуацію, як це відбувається зараз. Інша справа  — ресурс цієї Конституції не міг бути чималим, оскільки він не підкріплювався законодотримуванням головних дійових осіб країни. Наша головна проблема не із законодавством, а з тим, що його не виконують, перш за все, президенти і прем’єри  — ті люди, які мають бути прикладом у їх дотриманні. У нас власті завжди діяли за принципом генерала Франка: «Друзям  — все, ворогам  — закон». 

 Прийняття Конституції 1996 року стало яскравим спалахом українського парламентаризму  — такий же, як і прийняття Акту про Незалежність 24 серпня 1991 року. Для мене це дуже яскравий спогад, який укріпив у мені впевненість у правильності моєї позиції та необхідності брати ситуацію в свої руки. Я бачив, що більш досвідчені та відомі політики не виявляли у критичний момент необхідних якостей державних діячів. Це дозволило мені і надалі брати ініціативу в свої руки, навіть коли здавалося, що у тебе немає необхідної підтримки. Адже якщо ти переконаний у своїй правоті та правильності дій, це дуже важливо і дає право на вчинки, які з боку можуть здаватися абсолютно безумними і авантюрними.

 Той же, хто сьогодні збирається змінити Конституцію, намагаючись нібито реалізувати аморальні Мінські угоди, зневажають закон. І в цьому є великий ризик для Президента Порошенка. Йдучи шляхом змін у Конституцію, ми не лише порушуємо процес і конституційні принципи, ми йтимемо по заздалегідь конфліктному і надзвичайно помилковому шляху, який може стати прологом для ще більших трагедій в Україні.