Червона картка вболiвальника
Чи не вперше за багато років мені відверто не хотілося писати статтю про футбол. І не тому, що футбол цього не вартий. Навпаки, про нього можна говорити і писати двадцять чотири години на добу все життя щоб так і померти(бажано попізніше) не сказавши всього, що хотів. Та це коли про футбол — гру, що дає наснагу сотням мільйонів людей у всьому світі. Коли ж ніби про футбол, а насправді про інше, тоді все змінюється. Тема вже не надихає, а навпаки. Чернетки матеріалів про підсумки футбольного року, а також позачергову конференцію національної футбольної федерації, які я було приготував, тепер вже ніколи не знадобляться. Тепер слід говорити не про футбол, а про його гидкості.
СПРАВЖНІ ПРОБЛЕМИ
Отож, з футболом у нас не все гаразд, хоча всі ми дуже не хотіли у це вірити. Ми знали про всі болячки вітчизняного футбольного організму, проте сподівалися, що успіх головної команди країни допоможе колись потужному українському футболу повернути хоча б частину своїх колишніх позицій. Не вийшло. Тепер, коли хвилювання і розпач відбіркових ігор з Німеччиною притишені часом, починаєш думати, що, може, це і на краще? Що після дошкульної поразки у нас почнуть врешті називати речі своїми іменами.
З сумом відкриваю пожовклу газету дворічної давнини із своєю ж статтею «Біля зачинених дверей футбольної Європи», котра викликала свого часу «праведний гнів» в колi футбольних пристосуванців. Чи варто повторюватись? А може, спробувати вгледіти хоч якісь зрушення на краще? Ну дуже прискіпливо подивитись, щоб аж в очах щось попливло і намалювало світлу картину. Не пливе. Хоч так крути, хоч інакше, а далі добрих намірів і розумних промов справи майже не рухаються. Футбол України хворіє на ті ж болячки, і лікувати його збираються відомими своєю ефективністю припарками.
То чи є у керівництва вітчизняної Федерації футболу добрі наміри, чи це тільки так здається? Якщо у ці наміри не вірити, то залишається одне — кинути той футбол до біса і грати вечорами в доміно. Та як викинеш те, що в серці? Як припиниш вболівати за національну команду України, коли знову звучить гімн, піднімається прапор і хлопці у жовто-блакитній формі виходять грати проти грізних італійців. французів, німців, португальців чи англійців, проти амбітних хорватів, поляків, словенців чи норвежців, проти колишніх співвітчизників із Росії, Білорусії чи Вірменії? Якщо ми не вболіватимемо за наших, то хто ми після цього?
Інша річ, що ми маємо казати нашим футбольним зверхникам правду, якою б неприємною вона для них не була. Хоч з десятого, хоч із сотого разу, але дослухаються до нас, розпочнуть позитивні зміни. Чому, скажіть, не повірити у щирість намірів організаторів уроків футболу? Я не про тих «іміджмейкерів», які в усьому бачать політичні амбіції. Я про хлопчаків, які завжди хотітимуть забивати м’яч у ворота. Треба тільки вчасно дати їм цей м’яч замість чарки, цигарки чи шприца. Чому не повірити в корисність прийняття меморандуму чесної гри керівниками футбольних клубів? Бо іншого шляху, ніж грати чесно, не існує. За незаслуженою перемогою завжди йде розгромна поразка, рано чи пізно. Даруйте, що я знову про своє. Справді, скільки можна? Є ж бо інша точка зору.
АХМЕТОВ ВИЙШОВ З ЛОЖІ
Після останньої гри першого кола чемпіонату України між донецьким «Металургом» та київським «Динамо» президент ФК «Шахтар» Рінат Ахметов зібрав донецьких журналістів і уболівальників, аби повідомити їм важливу новину. Новина полягала в тому, що після вилучення з поля у вищезгаданій грі футболіста «Металурга» пан Ахметов залишив ложу стадіону. В цей момент його осінила думка, якою він поділився із людьми, яку рознесли вірні і невірні Ахметову вітчизняні і не тільки ЗМІ. Думка полягала в тому, що у всіх бідах вітчизняного футболу винний... Григорій Суркіс. Думка, прямо скажемо, не нова. Щодо критики роботи Суркіса готовий дати пану Ахметову безплатний урок, оскільки займаюсь цим вже років із п’ять. Що ж заважало президенту «Шахтаря» побачити всі «гріхи» Суркіса раніше? Тоді, коли Рінат Ахметов називав братів Суркісів не інакше як друзями і цілував їх при зустрічі в обидві щоки? Що, за цей короткий час так сильно «зіпсувався» Суркіс?
Не будемо занадто глибоко копирсатися у стосунках дорослих і далеко не простих мужчин Ріната і Григорія. Повернемось до футболу, який став приводом для галасу у пресі. Що ж ми маємо насправді? Наш футбол дійсно страждає від низького рівня національного чемпіонату. І рівень цей не стільки у свистках недобросовісних арбітрів чи домовленостях нечистоплотних тренерів та гравців. У нашого футболу немає двох складових, без яких високий рівень чемпіонату неможливий. Ці складові — масовий футбол і глядачі на трибунах.
Як аргументовано критикував дії Професіональної футбольної ліги рік тому віце–президент «Шахтаря» Равіль Сафіулін! Як вимагав стабільного календаря та відміни спільної заявки перших та дочірніх команд! Як обіцяв зробити чемпіонат напруженим і цікавим! Повірив футбольний народ Равілю Сафіуліну, обрав керівником ПФЛ. В результаті стало ще гірше. Футбольна ліга так і не зробила нічого із того, що обіцяв її новий керівник. І взагалі, футбольного матчу в Донецьку 30 листопада, з якого пішов ображений Ахметов, не повинно було бути. Гра мала відбутися у теплому вересні. Проте «організатори» із ПФЛ допрацювалися до того, що командам довелося самим домовлятися про терміни проведення перенесених Лігою матчів. Практика проведення офіційних матчів «за домовленістю» сторін вже давно відкинута футбольним світом і не практикується навіть в чемпіонатах районів. А у нашій вищій лізі — будь-ласка!
Не буду множити прикладів не зовсім професійних дій «професійної» ліги. Тут все ясно. Равiль Сафіулін боровся насправді не за реформи у нашому футболі, а за владу в ньому. Результат очевидний. Тепер до влади почав мати справу і власне президент «Шахтаря» Рінат Ахметов. В один голос із міністром транспорту Валерієм Пустовойтенком головний «шахтар» почав вимагати відставки Григорія Суркіса з посади президента ФФУ. Де ви, шановні, були півтора роки тому, коли президентом ФФУ ще був Пустовойтенко і готувалася звітно-виборна конференція? Чому нинішній міністр транспорту зняв свою кандидатуру? Чому Рінат Ахметов не висунув у керівники федерації «нейтральну людину», якої нині так йому зажадалося на цій посаді?
Найбільш безпечно ходити по канату, розстеленому на землі. Можна по цьому канату не тільки ходити, а й стрибати, бігати і навіть танцювати. Коли ж цей канат підняти хоча на метр, у танцюриста починають труситися ноги, як у Андрія Вороб’я, перед воротами Олівера Кана. Рінат Ахметов чудово знає, що його «команда» танцює сьогодні по канату на землі. Позачергова конференція ФФУ призначена на 15 грудня не є за статутом звітно-виборною, а тому можна скільки завгодно вимагати відставки чи переобрання її президента Григорія Суркіса, знаючи, що це неможливо. Широка публіка може про це і не знати, думаючи, що під «канатом» Ахметова і справді прірва, що він справді чимось ризикує, виступаючи проти Суркіса. Насправді президенту «Шахтаря» можна було б скористатися прикладом критикованого ним почесного президента «Динамо» і плідно працювати у футболі ще кілька років аж до нових виборів президента ФФУ, як це зробив свого часу Суркіс.
Такий шлях, як видно, для шановного пана Ахметова не годиться. Йому треба все і одразу. І чимшвидше, поки знову не розпочався футбольний сезон. Бо, власне, футбол найкраще розставляє справедливі оцінки. Що здобув цього року донецький «Шахтар» для українського футболу? На рахунку претендента у лідери лише нелегка перемога над заштатним швейцарським «Лугано», яка аж ніяк не переважує розгрому від дортмундської «Боруссії» та ганебної поразки від болгарського ЦСКА. І якщо, за версією Ахметова, президент ФФУ має піти у відставку після поразки збірної від німців, то самому президентові «Шахтаря» після «успіхів» його клубу дорога до відставки ще коротша.
ПРОБЛЕМИ РОСТУ
Залишимо іншим борсатись в аналізах дій вітчизняних арбітрів, цукру в тих аналізах небагато. Міжусобні конфлікти у власному футбольному господарстві є контрпродуктивними, як казав один політолог. Такими ж відверто натягнутими виглядають недолугі спроби витягнути ніби конфлікт між Ахметовим і Суркісом у площину майбутніх виборів. Головного «динамівця» добре навчив досвід минулих виборів до парламенту. Ніхто тепер не приймає футболістів до СДПУ(о), ніхто не співає пісень про «команду молодості нашей». Лідери об’єднаних соціал-демократів вже давно перехворіли дитячою хворобою «футбольної політики». Побудовано справжню, а не «футбольну» партію, є спроби побудувати справжній, а не «партійний» футбол. А ось у Ріната Ахметова, здається, саме зараз відбувається передбачуване загострення «футбольно-політичної» хвороби, що свідчить про певну незрілість.
Все минеться. Температура протистояння впаде навесні, коли у квітні на заміну виборам знову прийде футбол, у черговий раз самоочистившись від налиплого за зиму політичного бруду. Розпочнеться новий футбольний рік з новими надіями. Український футбол знову піде у ризикований похід по канату до чергової мети, балансуючи і вирівнюючи ходу аби не впасти. І чим вище буде піднятий цей канат над болотом вітчизняних футбольних гидкостей, тим рівнішою і впевненішою буде наша хода до перемог. Які обов’язково будуть!
