Чому політики не бояться суспільства?

Розвиток прямої демократії, удосконалення управління містом, а також полегшення життя містян - саме цим займається проект Kyiv Smart City. Проект вже розробив і впроваджує систему електронних закупівель, доступ до відкритого бюджету міста, картку киянина, безконтактний прохід у метро і багато інших ідей, які роблять життя киян зручнішим.

Заступником голови експертної ради у цьому проекті, виконавчим директором ГО «Громадська рада Смарт-Сіті» є відомий український політолог Вікторія ПОДГОРНА. Сьогодні вона святкує свій день народження. І це прекрасний привід поспілкуватися з одним із друзів «Дня» та поставити кілька актуальних запитань. До того ж, тем останнім часом накопичилося чимало: урядова криза, можливі дострокові парламентські вибори, перспективи реформ та модернізації України...

«РЕАЛЬНИЙ КУРС ПРЕЗИДЕНТА НА СЬОГОДНІ — ЦЕ КОНСЕРВАЦІЯ СИСТЕМИ»

— Нещодавній політичний скандал розпочався за участі близького до Президента Ігоря Кононенка та міністра економіки Айвараса Абромавичуса. Які причини цієї ситуації?

— Те, що всередині оточення Президента є конфлікт, було зрозуміло давно.

Борис Ложкін, відповідно до своєї посади, претендує на те, щоб більше впливати на Президента, аніж Ігор Кононенко, який є заступником голови фракції «БПП» у парламенті. Але насправді, думаю, по факту все навпаки — Кононенко вирішує більше. Конфлікт від початку мав характер кулуарних війн — це говорить про те, що Президент досі є потужною фігурою у системі влади, і зміг відтягнути на себе великі повноваження. Це є свідченням того, що нинішня Конституція недосконала. Про це свідчить і те, що Порошенко контролює значну частину Кабміну.

Людей в оточенні Президента можна умовно розділити на два табори — «реваншистський» і «реформаторський». Перший представляє Ігор Кононенко — давній товариш Петра Порошенка, який більше розуміє його ідеологію. Реальний курс Президента на сьогодні полягає у консервації системи, реванші і виході на поверхню політичних «зомбі» — представників режиму Януковича.

По-друге, немає демонтажу олігархічної системи, бо, крім наїзду на «УКРОП» і на Коломойського, нічого не відбулося. У Президента є системні проблеми — сьогодні понад 40% громадян говорять про перевибори глави держави. Тож більш притомні люди з оточення Порошенка розуміють потребу змін, бо не можна залишити систему такою як є.

Чий бік прийме Порошенко? Він захищає насамперед себе, але і не здає Кононенка — це поганий симптом. Якщо Президент опиратиметься змінам, може виникнути складна політична ситуація, коли відбудуться серйозні кроки щодо консолідації суспільства і виникнуть альтернативні структури, які підпиратимуть владу в її діях.

«ПУТІН ЗАЦІКАВЛЕНИЙ ЗБЕРЕГТИ В УКРАЇНІ ЕЛІТИСТСЬКИЙ ТИП ПОЛІТИКИ»

— Як Порошенку «вдалося» поєднати у своєму оточенні ці дві групи?

— Сам Порошенко іноді говорить цікаві речі. Можливо, деякі люди вважають, що він вірить у те, що говорить, коливається, вважають його більш освіченим за інших президентів, тому йдуть до його команди, щоб певним чином впливати на нього. Наприклад, Саакашвілі.

«Антикорупційні форуми» були засобом каталізувати незадоволення в суспільстві, але потім Міхеїл Саакашвілі, як досвідчений політичний гравець, зрозумів, що він може втратити позиції через нерішучість Президента. Тож, думаю, в слушний момент Саакашвілі, який має певні амбіції, почав власну гру, яку достатньо обережно підтримують американці, насамперед республіканці. Відомо, що він схильний до реформаторських кроків за допомогою авторитарних методів.

Питання цінностей стосується не лише Президента, а й інших політиків. Сьогоднішня проблема України в тому, що найбільш модернова частина суспільства — 3 — 5 млн громадян, — не має представництва у парламенті через модерністські партії. Коли в «БПП» 90 людей — мільйонери, люди з корпоративним мисленням, то, звичайно, вони не можуть суттєво змінити процеси в країні.

Нам варто почати говорити про цінності. І одна з функцій справжніх політичних партій — генерувати цінності, які відповідали б суспільним настроям.

— Крім поєднання у політиці методів Кучми і Януковича, багато експертів сьогодні наголошують на повторенні проблем «помаранчевого періоду». Чому, по-вашому, українська політика після двох революцій ходить по колу?

— Проблема в тому, що політика в Україні залишається недемократичною. По-перше, вона не є публічною, як на Заході, де рішення готуються з урахуванням інтересів різних суспільних груп. Якщо ж немає участі громадян, якщо політики вільні від постійного контролю, звичайно, вони поводять себе як середньовічні можновладці. Внаслідок чого виникають конфлікти всередині еліти із одним домінуючим.

Ця зацикленість вирішується дуже просто: мають бути створені нові механізми участі суспільства у прийнятті рішень, а політика має стати публічною. Це передбачає, що в усіх сферах політики, в усіх міністерствах та відомствах мають існувати експертні ради, які формуватимуть варіанти рішень з урахуванням інтересів різних суспільних груп. Якщо створити ці інструменти політики, тоді владна верхівка не домінуватиме і конфлікти всередині неї не відіграватимуть значної ролі.

Поки ж немає каналів контролю, моніторингу та участі громадян у політиці, конфлікти домінуватимуть і руйнуватимуть політичну систему. Саме в цьому зацікавлений Путін — зберегти елітистський тип політики, коли існує розрив між державною владою та суспільством. Він грає з елітами, відірваними від суспільства.

«ДОБІР КАНДИДАТІВ У МІНІСТРИ — ФУНКЦІЯ ПАРТІЙ, А НЕ КАДРОВИХ АГЕНЦІЙ»

— У нинішніх умовах постала проблема: на яких принципах потрібно формувати уряд?

— Міністри — це політичні посади. Але їх мають обіймати професіонали у відповідних сферах. Наприклад, у США партії охоплюють усе суспільство, а люди, які працюють в уряді, не можуть не бути демократами, якщо президент демократ, і навпаки. На Заході принцип такий: усі політичні фігури, які висуваються на дані посади, мають дотримуватися партійних цінностей політсили, яка їх висуває.

Є й інша складова, якої не існує в Україні — робота з різними професійними групами, опрацювання реальних сфер політики — освіти, медицини, фінансів тощо. Фахівців, які потім обійматимуть посади в уряді, потрібно зрощувати знизу — це кар’єра більшості європейських політиків. Зараз ми знов шукаємо до уряду якихось технократів, залучаємо кадрові агенції. Але насправді це функція партій, які в Україні неспроможні сформувати нормальний професійний уряд, який нестиме політичну відповідальність на основі цінностей, які переважають у суспільстві. Наші партії існують кілька років лише за допомогою реклами, намагаючись імітувати спроби роботи із суспільством, а потім зникають. А їм на зміну приходять нові політичні проекти.

Єдиний спосіб змінити це — заборонити рекламу, змусити партії працювати з суспільними групами, пояснити їм, що таке принципи побудови партійної політики, кадровий резерв, соціальні ліфти.

— Як можна досягти консенсусу з тими, хто звик існувати відірвано від суспільства та намагатися впливати на нього власними ЗМІ, політтехнологіями та маніпуляціями?

— Усе це можна зламати. Конституція — це лише юридична оболонка і результат суспільного договору. Найголовніше — суспільний процес діалогу, в якому всі соціальні групи будуть представлені однаково і з якими обговорюватимуться фундаментальні речі. Так було у Кенії, Тунісі, Ісландії. Після цього у людей відкриваються очі, і вони розуміють, що створюють власну нову державу і несуть за неї відповідальності. Це велика робота, але вона може бути пророблена.

Ми не можемо достукатися до еліт, бо вони бояться суспільства, не довіряють йому і вважають, що можуть вирішувати його долю самостійно — це пострадянський синдром і культура. Еліти не розглядають суспільство як партнера.

«ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО МАЄ ЗРОЗУМІТИ, ЩО НЕ МОЖНА СПІВПРАЦЮВАТИ ЗІ СТАРИМИ ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ»

— Питання освіти і формування лідерів — вкрай важливі для України. Проте у цієї проблеми є інший аспект. Не так давно Святослав Вакарчук, який навчався лідерству в США, представив «освітній План Маршала». Пізніше він критикував владу та заявляв про потребу «кіборгів у політиці». Тези правильні, проте все це виглядає як штучне розкручення та нав’язування українському суспільству черговий політичний проект лідера.

— На жаль, є форми зовнішнього управління, які виникають спорадично, оскільки в Україні немає справжньої політичної еліти, яка формує суб’єктність. У нас є правлячий клас, який не завжди має риси меритократії, навіть управлінських якостей.

Те, що за кордоном готуються політичні проекти — це наслідок того, що в Україні відсутнє нормальне середовище, яке могло б сформувати справжню еліту та лідерів. Тому застосовується типовий підхід — робити ставку на окремі яскраві особистості, призначати «халіфа на годину». Але якщо людина не є лідером якогось середовища, вона відірвана, слабка і залежна від того, хто їх висунув. Через це в Україні були непогані приклади таких людей, але вони зливалися із існуючим правлячим класом або просто зникали з політичного поля.

Сьогодні після Майдану є справжнім злочином, що політики, зокрема й з Банкової, імітують реформи та розпорошують постмайданне середовище, роблячи все, щоб воно не стало консолідованим і не піднялося на якийсь рівень, який створить конкуренцію справжньої політики, розпочне формування політичних партій. Представникам Майдану пропонують увійти до політичних проектів старого формату, а не створювати власні партії, баряться із волонтерами. Громадянське суспільство має зрозуміти, що не можна співпрацювати зі старими політичними силами. Треба зберігати цілісність, яка може потім перерости у суб’єктність нової політичної еліти.

— Як ви розглядаєте можливість позачергових парламентських виборів? Чи можуть вони щось змінити та забезпечити ротацію політиків, які не мають суспільної підтримки?

— Хоча в суспільстві зростає запит на позачергові вибори, я не бачу у них сенсу. Вони виглядатимуть як спроба каналізувати суспільне незадоволення реформами, викинути з Верховної Ради «Народний фронт» і Яценюка із Кабміну та поставити потрібного прем’єра – Гройсмана або Саакашвілі. Але в результаті виборів своє представництво збільшать політичні сили, які б не хотілося бачити у парламенті. Сьогодні на 1-у місці у рейтингу партій - «Блок Петра Порошенка», на 2-у – «Опозиційний блок», на 3-у – «Батьківщина» і потенційний проект Міхеїла Саакашвілі.

До того ж,  якщо не змінюються правила, як це можна назвати оновленням парламенту? Зараз майже не формуються політичні партії нового типу, не виникає середовище, яке пропонуватиме нових лідерів. Фактично Україна отримає ті самі обличчя і політичні партії.

Замість позачергових виборів влада могла б запустити процес реформування, виконання коаліційної угоди, прийняти ключові закони і таким чином знизити тиск, який є в суспільстві. А позачергові вибори – це додаткові 2 роки для того, щоб нічого не робити.

«НОВІ МІСЦЕВІ ПОЛІТИКИ ЗДАТНІ ЗМІНИТИ СИТУАЦІЮ В МІСТАХ І В КРАЇНІ»

— На минулих місцевих виборах відбулися і певні прориви молодих постмайданних сил та політиків – Мішель Терещенко, Олександр Сєнкевич, Борис Філатов... Можливо, саме вони можуть скласти основу формування політичної еліти в Україні?

— Оскільки у нас на центральному рівні реформування не почалося, тому цей процес має початися з міст – це відповідає сучасним трендам на Заході. За своїм потенціалом нові місцеві політики здатні змінити ситуацію в містах і в країні, оскільки вони є носіями нових політичних цінностей. У нових мерів є можливість у менших масштабах продемонструвати, як повинна будуватися політика в усій країні, які є для цього інструменти, в тому числі сучасні технології. Головне завдання для них – модернізувати систему управління в містах. Вони мають використовувати існуючий досвід, обмінюватися ним, їздити на Захід, для чого є спеціальна мережа мерів міст, є система підтримки місцевого самоврядуваня в Європі. Їм фактично треба перестрибувати через рівень центральної влади, яка не хоче реформуватися, і одразу звертатися на рівень Європи. Бо без тиску Заходу у нас в країні нічого не робиться.

Але вони можуть впоратись лише за умови, якщо матимуть серйозну політичну підтримку. Зараз існує небезпека, що центральна влада може згорнути децентралізацію, якщо не відбудеться прийняття «особливого статусу» Донецької та Луганської областей. Це звузить можливості нових місцевих лідерів, оскільки розкритися вони можуть лише за умов справжньої децентралізації – створення потужного місцевого самоврядування. На жаль, їм доводиться боротися за повноваження, щоб здійснювати якісь зміни.

Від того, як складеться у Терещенка, Сєенкевича, Геннадія Дикого із Білої Церкви, залежить приклад для інших міст. Нам потрібні позитивні приклади змін, і я впевнена, що якщо в цих містах зміни відбудуться, всі громадяни хлинуть на наступні вибори, буде створено конкуренцію набагато більшої кількості якісно нових місцевих політиків.