Чому Україна досі не ратифікувала Римський статут?

Питання ратифікації Римського статуту «День» відслідковує вже давно. Зважаючи на курс України на євроінтеграцію та на виконання Угоди про асоціацію з ЄС, ратифікація Статуту є принциповою, адже вона є частиною цього договору. Проте це питання вже який місяць стоїть на місці. Народний депутат Віталій Купрій, колишній член фракції «Блок Петра Порошенка» ще в березні в інтерв’ю «Дню» розповів про свої спроби підняти його на засіданні фракції, але цю ініціативу ігнорували. Пізніше він розпочав збір підписів народних депутатів за ратифікацію Римського статуту, проте, за словами Купрія, Президент на одному із засідань «БПП» запропонував йому особисту зустріч, щоб той не порушував це питання. В інтерв’ю парламентар припустив, чому процес ратифікації затягується: «Перший варіант — є якісь таємні домовленості Порошенка з Путіним, щоб не йти цим шляхом, тому що їм обом може бути невигідний відповідний сценарій». «Другий — Президент або секретар РНБО Турчинов, який раніше виконував обов’язки президента, вважають, що вони віддавали накази, за які можуть понести відповідальність», — зазначає депутат.

Але яка офіційна позиція у президентської фракції «БПП»? ЇЇ голова Юрій Луценко ще в лютому заявив: «Наша фракція не підтримає підписання Римського статуту, який може бути використано проти нас же в цій військовій ситуації, відволікати військових державних службовців, взагалі всю державу на абсолютно прогнозовані російські звернення щодо нас у цьому суді в той момент, коли Російська Федерація туди не збирається вступати. Ми вважаємо неправильним, несиметричним».

Наскільки серйозними є аргументи представників влади? Від кого залежить виконання цього пункту Угоди про асоціацію з ЄС? Про все це «День» поспілкувався із головою правління Центру громадянських свобод, координатором волонтерської ініціативи «Євромайдан SOS» Олександрою МАТВІЙЧУК: 

— Ратифікація Римського статуту і приєднання України до Міжнародного кримінального суду (МКС) — це не просто виконання однієї з вимог Угоди про асоціацію з ЄС. Коли ми говоримо про МКС як про правовий інструмент, то йдеться про те, що існує ціла низка українських територій — Крим та окуповані частини Луганської та Донецької областей, на яких українська влада об’єктивно не може провести розслідування, встановити винних у грубих порушеннях прав людини, які мають місце і стали щоденною практикою. Для жертв цих порушень та для родичів загиблих це чи не єдина можливість добитися правосуддя, передавши справи до міжнародних установ. Тому ми, неформальна коаліція правозахисних організацій, вже не один місяць працюємо над просуванням ратифікації Римського статуту. На жаль, окрім політичної волі, якої зараз на це немає, є одна техніко-юридична перепона — щоб ратифікувати Римський статут, відповідно до рішення Конституційного суду, нам потрібно внести зміну в статтю 124 Конституції України — це лише одне речення: «Україна може бути членом Міжнародного кримінального суду на умовах, передбачених Римським статутом». Із цього питання немає ніякої правової дискусії — існує лише брак політичної волі, чому досі законопроект №1788 застряг у профільному комітеті, та його навіть не було винесено на розгляд.

— То чому державному керівництву не вистачає політичної волі? Це пов’язано з острахом, що Міжнародний суд може порушити справу проти нього?

— Насамперед, проблема в нерозумінні правової природи МКС. Раніше кулуарно, а тепер і публічно від голів фракцій, зокрема і президентської, озвучувалась думка, що нібито Росія використає цей суд для тиску на Україну, відправлятиме туди фальшовані матеріали і змусить українську владу захищатися від надуманих обвинувачень. Проте в МКС не важить кількість поданих матеріалів — він проводить власне розслідування. Понад те, якщо українське керівництво на міжнародному рівні не хоче відповідати за порушення прав людини з боку українських формувань (а вони мали місце), то влада зобов’язана провести власне національне розслідування, знайти винних та притягнути їх до відповідальності. Тоді МКС не втручатиметься, адже це додатковий комплементарний механізм, який не замінює національне правосуддя. 

По-друге, якщо злочини мали місце, то це обов’язок української влади їх розслідувати та притягати винних до відповідальності.

Є ще один цікавий момент — Україна не ратифікувала Римський статут, але Рада в лютому цього року проголосувала за разову Декларацію щодо визнання юрисдикції МКС, яка поширює повноваження суду з 22 лютого 2014 р. до 25 лютого 2015 р. Цим самим вони знівелювали всі попередні аргументи щодо нератифікації Римського статуту. Якщо одного разу визнали його юрисдикцію, то чому лише на обмежений строк? Чому б не приєднатися до Римського статуту? Чи, можливо, воєнні злочини в Дебальцево, обстріли цивільних об’єктів з боку «ЛНР — ДНР» більше не цікаві?

— Таким чином, Римський статут може стати зокрема запобіжником для можливих порушень прав людини з боку українського військово-політичного керівництва?

— МКС існує для того, щоб не бути застосованим проти когось. Це інструмент тиску на органи національного розслідування, щоб вони ефективно виконували свою роботу. А там, де вони не можуть впоратися через об’єктивні причини — винні особи знаходяться в Росії, або розслідування неможливо провести, бо території знаходяться під окупацією — національні органи звертаються до цього додаткового механізму. 

Міжнародний суд розслідує справи, розкручуючи ланцюжок наказів — його цікавлять більше не виконавці, а ті, хто віддавав накази — найвища ланка. Ми знаємо, в якій країні сидить ця найвища ланка, і це спосіб тиску, щоб притягнути до відповідальності Путіна та його поплічників за всі грубі порушення прав людини, які здійснювались на території України за допомогою їх проксі-агентів «ЛНР» та «ДНР». Звичайно, важко уявити, що Росія видасть людей, яких оголошено Міжнародним судом у розшук, але вони не зможуть виїхати на територію жодної демократичної країни, бо їх буде видано МКС. Це також поставить крапку у спекуляціях щодо того, чи веде Київ війну проти власного народу, в чому природа цього конфлікту, хто є хто. Тому що коли конфлікт тривалий, дуже часто міжнародна спільнота забуває про його причини, адже порушення прав людини неминуче трапляються з обох сторін — питання в масштабах, діапазоні цих порушень, та чи є це свідомою практикою. Ми займаємося документуванням на території «ДНР — ЛНР» і можемо сказати, що це усвідомлена політика — там організовано систему викрадення, катувань, убивств цивільного населення, яке має прихильність до державного суверенітету — справжню чи вигадану. Ми говоримо також про цілу систему терору, яку запроваджено з метою отримання контролю над регіоном. І це справа МКС.

— Наскільки українська сторона ефективно та правильно збирає та документує докази воєнних злочинів Росією та терористичними псевдореспубліками?

— Це питання юрисдикції органів національного розслідування — вони зобов’язані збирати та аналізувати докази, відкривати кримінальні провадження. Але у нас досі немає централізованої системи збору, і ми запропонували створити спецструктуру в СБУ із залученням всіх відповідальних органів державної влади, які з цим пов’язані. Тому що ми дивимося на попередній досвід розслідування справ Євромайдану. Якщо ми маємо справу з системою, де в різних епізодах фігурують різні виконавці, але вони виконують накази однієї групи людей, то і розслідувати це треба як систему. Протягом 10 місяців справи Євромайдану було розкидано по декількох слідчих ГПУ та у територіальних прокуратурах, які не знали, чим займаються інші, тому вони не розслідували всю картину у взаємозв’язках. Лише у грудні минулого року під тиском громадськості та адвокатів було створено спеціальне управління, і у багатьох провадженнях доводилося працювати з нуля, а час було втрачено. Тому, щоб не втратити час зараз, потрібно створити централізовану систему збору та аналізу доказів.

— Тож що сьогодні потрібно для остаточної ратифікації?

— Відповідальність за це сьогодні лежить на коаліції та на всіх фракціях, які до неї входять. Звичайно, треба розуміти, що ці рішення приймають часто не самостійно, адже депутати консультуються з керівниками партій, керівництвом в уряді та Адміністрації Президента. Проте, всі чинні політики при владі несуть відповідальність перед Європейською спільнотою за невиконання Угоди про асоціацію та перед громадянами, яких не може захистити Українська держава.