Дмитро ТИМЧУК: «Нам потрібна допомога високотехнологічними засобами озброєння»
Збройні сили України вибили бойовиків із н.п. Чорнухине. Про це повідомляє група «Інформаційний опір». У цілому ж ситуація в зоні АТО продовжує бути вкрай напруженою. Так, у районі Дебальцевого, Щастя, Станиці Луганської, Трьохізбенки і Кримської російсько-терористичні війська займаються перегрупуванням сил. Як розповів під час брифінгу спікер РНБО Андрій Лисенко, з боку Стаханова і Сніжного спостерігається накопичення техніки для атак на Дебальцеве. «За день російські найманці 13 разів обстріляли опорні пункти і блокпости сил АТО, а також зробили п’ять невдалих спроб штурму», — передає слова Лисенка «Інтерфакс Україна». Крім того, через обстріли бойовиків в Авдіївці і Дебальцевому загинуло семеро і поранено троє мирних жителів. За словами ж спікера РНБО, терористи намагаються захопити Дебальцеве, щоб примусити Київ підписати нову мирну угоду на умовах Москви.
Напередодні зустрічі міжнародних представників у «нормандському форматі» цього четверга у Мінську дедалі гострішою стає дискусія і про можливі варіанти врегулювання конфлікту на Донбасі. Так, частина західних політиків, серед яких Ангела Меркель, Франсуа Олланд і Джо Байден, виступають за виключно дипломатичні методи його вирішення. Тоді як інша група політиків і експертів висловлюється за надання Україні озброєнь для відбиття агресії Росії.
Але чи готова Україна самостійно відбивати атаки російсько-терористичних військ на Донбасі, поки працює міжнародна дипломатія? Чи готовий український воєнпром відповідати на виклики, пов’язані з російською агресією? Які чинники, що впливають на рішення західних країн про надання нашій державі озброєнь? Про все це «День» поговорив із народним депутатом України, координатором групи «Інформаційний опір» Дмитром Тимчуком:
— Коли навесні почалися бойові дії, ми переконалися, що з радянських часів у нас на папері залишилося дуже багато боєздатних танків, БТРів, САУ тощо. Армія скорочувалася, частина техніки продавалася, але більшою мірою виводилася з бойового складу частин і перевозилася на бази зберігання. Але одиниці техніки і на базах зберігання і в бойовому складі виявились небоєготовими. Ця проблема полягала в тотальному крадійстві — техніка розукомплектовувалась, знімалось і продавалося все, що можна було продати. Навіть улітку 2013 року тодішній начальник Генштабу ЗСУ Володимир Замана звернувся до особового складу. У своєму відкритому листі він заявив про масове розукомплектовування техніки, закликав це припинити і погрожував відповідальністю командирів частин і підрозділів. Це явище досягло глобального рівня, адже я не знаю іншої країни, де б начальник ГШ відкрито просив своїх підлеглих не красти.
Нині з літа ми бачимо, що наша «оборонка» нарешті розхиталась і почала вирішувати проблеми відновлення боєздатності техніки. Ведеться робота за двома напрямами. По-перше, ремонтні роботи з відновлення одиниць техніки і озброєння, які пошкоджені в ході воєнних дій. І друге — відновлення боєздатності тих зразків озброєння, які були у нас на складах.
Та варто враховувати, що фактично вся ця бронетехніка — зброя вчорашнього дня. Сучасний театр воєнних дій насичений протитанковими засобами — за допомогою ПТУРа або РПГ один бойовик-найманець без особливих зусиль може знищити одиницю бойової техніки. У цій ситуації необхідно проводити її модернізацію — встановлювати на бронетехніку нову електроніку, нові засоби захисту, включаючи динамічну й активну. Із цим також виникає проблема, адже наша оборонна промисловість може виготовляти необхідні засоби, але вона ніколи не орієнтувалася на замовлення власної армії. У роки незалежності замовлення від власних Збройних сил становило в сумі не більше 1/5 всього обороту ВПК. Відповідно, перелаштуватися з одиничного на серійне виробництво не так легко — це вимагає багато часу і мільярдних витрат. Наприклад, київське КБ «Луч» може виготовляти сучасні протитанкові комплекси, але воно не орієнтоване на серійне виробництво. Зразки озброєння можуть виготовлятися дуже невеликими партіями. Щоб виготовляти сотні замість десятків одиниць зброї, потрібні зовсім інші технологічні лінії, що вимагає серйозних витрат. Тому на сьогодні нам потрібна допомога високотехнологічними засобами озброєння.
— Але канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила, що вона не вірить, що передача Україні озброєнь може допомогти вирішити конфлікт на Донбасі.
— Те, що говорить Меркель, — фактично цитування «Міжнародного кодексу поведінки щодо постачань зброї» ООН. У ньому декілька головних критеріїв стосуються постачань озброєння у зони конфліктів. Загальна логіка канцлера Німеччини правильна: якщо в країні є внутрішній конфлікт, то постачання озброєнь одній зі сторін сприяє його ескалації. Але в даній ситуації пані Меркель упускає дуже важливий факт: в Україні йдеться не про внутрішній конфлікт, а про відбиття зовнішньої агресії. А це зовсім інша тема й інша розмова. По суті, Меркель, не конкретизуючи, говорить, що це внутрішній конфлікт, і якщо світ надаватиме Україні зброю, відбудеться ескалація конфлікту. Але наша держава обороняється від зовнішнього противника, і щоб робити це успішніше, потрібні постачання озброєння.
Щоби пані Меркель не могла спекулювати на цьому питанні, необхідно визнати на рівні Європи і Заходу те, що по відношенню до України відбувається воєнна агресія Росії. Якщо Захід визнає РФ країною-агресором, як це нещодавно зробила Верховна Рада України, для всіх цих спекуляцій не буде підґрунтя.
— Чи надає Україна достатню кількість доказів військової присутності Росії на Донбасі?
— Я вважаю, якраз в цьому у нас великий провал. Наш Президент на Мюнхенській конференції з трибуни показував російські військові квитки й паспорти, але цим треба було займатися мінімум з літа. Група «Інформаційний опір», починаючи з квітня, розповідала про те, що в Україні працюють штатні диверсійно-розвідувальні групи російського спецназу. І буквально тиждень тому в США сказали, що російські військовослужбовці перебувають в Україні з весни. Але ж навіть у серпні присутність російських військ була всім очевидна.
Ми також ставили багато запитань українським спецслужбам: чому вони не показували захоплених військовополонених росіян? Зараз, звісно, спецслужби РФ працюють на Донбасі ретельніше — забирають у співробітників і найманців документи, знеособлюють своїх військовослужбовців, які потрапляють на українські території. Але ще в серпні — жовтні часто-густо їх можна було ідентифікувати. А перший випадок був улітку, коли українські військові захопили РСЗО «Град» з російським командиром з бойовими зошитами, роздруківками частин тощо. Ця інформація стала надбанням громадськості завдяки старанням «ІС» і деяких інтернет-видань. Але чому вже тоді Президент України не вийшов і не показав ці документи з печатками російських військових частин? Якби з того часу ми почали порушувати цю тему, всі докази російської присутності надавали громадськості, питання визнання Росії агресором не виникали б.
— Але ж у країн Заходу є своя розвідка, що дозволяє ідентифікувати російські Збройні сили в конфлікті на Донбасі.
— Ще влітку ми обговорювали з керівництвом нашої контррозвідки можливість створення єдиного порталу, на якому викладалися б усі докази участі російських військовослужбовців у цій війні. Їх більш ніж достатньо. Але для СБУ «зверху» було поставлене завдання не показувати ні військовополонених, ні інші докази. Вони аргументували це потребою обміну військовополоненими. Звісно, наших полонених треба звільняти, але якщо ми самі приховуватимемо присутність Росії на Донбасі, цей конфлікт може тривати нескінченно. А європейські політики на кшталт Меркель казатимуть, що це внутрішній конфлікт, тому постачати сюди зброю не треба.
З боку Росії зброя постачається в необмеженій кількості, причому ті види озброєнь, що заборонені на міжнародному рівні, — наприклад, касетні бомби. І кінця цьому російському «військторгу» немає. А ми не отримуємо озброєння, тому що, бачте, це внутрішній конфлікт. Це повний абсурд.
— Який же чинник може стати спонукальним для країн Заходу, щоб вони надали нам озброєння?
— На Заході є кілька груп політиків. Одна свято вірить у те, що в Україні внутрішній конфлікт, інша група — країни балтії, Польща та Британія — нас підтримує й готова надавати озброєння. Але основна маса мовчить, тому що, на їхню думку, вони не отримали потрібну кількість доказів військової агресії Росії й не сформулювали свою чітку позицію. Відповідно, треба переламувати ситуацію на свою користь — слід створити правову базу для передання озброєння. У нас уже є визначення ВРУ, що Росія — агресор. Тепер необхідно включати всі дипломатичні інструменти, щоб задіювати Визначення агресії ООН і вимагати визнання РФ агресором на міжнародному рівні. Якщо якісь міжнародні інституції підуть на цей крок, нам буде простіше вирішити питання з постачаннями зброї.
Є ще один момент. Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до міжнародного законодавства має право давати визначення збройного конфлікту в країні. Ще 26 липня МКЧХ констатував, що в Україні відбувається збройний конфлікт, але при цьому він не сказав, це внутрішній конфлікт чи агресія. Зрозуміло, що в Червоному Хресті, як і в ОБСЄ, дуже сильне російське лобі. Тому слід вимагати в першу чергу від МКЧХ, щоб він до кінця сформулював, про який саме конфлікт йдеться. Якщо він заявить, що це агресія, то всі питання можна вважати вирішеними.
— За інформацією ЗМІ, в проекті документа контактної групи з України закріплюється поточна лінія зіткнення сторін на Донбасі. Виходить, що російсько-терористичні війська, порушуючи вересневі домовленості, захопили під свій контроль ще більше українських територій і використовують дипломатію для закріплення їх за собою. У такому разі, про яке дипломатичне розв’язання конфлікту може йти мова?
— Усі розмови про «буферні зони», «лінії розмежування», «лінії зіткнення сторін» — це крок до заморожування конфлікту. Щойно ми встановлюємо лінію розмежування й відводимо озброєння, ми отримуємо нове Придністров’я. Тому нашому керівництву варто вирішити: якщо воно йде на політичний крок добровільної відмови від окупованої частини Донбасу як української території, якщо воно за те, щоб за придністровським сценарієм влаштовувати у своїх кордонах такі ж важелі тиску, тоді давайте обговорювати лінію розмежування. Але якщо ми збираємося відстоювати свій суверенітет і територіальну цілісність, ні про які лінії розмежування мова йти не повинна.
І я не бачу сенсу в розмовах про «партії війни» або «президентів миру». Про це можна вести мову, якщо відбувається внутрішній конфлікт. Але в нашій ситуації є лише два визначення: політик, який відстоює територіальну цілісність України, або політик, готовий прощатися з частиною її території.
