«КОРОНА «Дня» – «за нонконформізм у принципових питаннях і відстоюванні прав людини»

«У РОЗСЛІДУВАННІ СТАРИХ РЕЗОНАНСНИХ СПРАВ ЗА 2014 РІК Я ПОБАЧИВ БІЛЬШЕ ЦИНІЗМУ»

Олексій ПОДОЛЬСКИЙ, журналіст, громадський діяч:

- 2014-й рік змінив все кардинально. Я був великим скептиком щодо здатності нашого суспільства протистояти гніту. Я вважав, що пройде не одне покоління, перш ніж ми навчимось дихати вільно. Від цього у мене був певний песимізм і мені здавалося, що є багато речей, які кричуще заперечують людській гідності, але вони терпілись. Я думав, що це терпіння нескінченне і люди винні в тому, що їм доводиться терпіти. Але виявилось, що вони як пружина стискались, а потім розігнулись і серед них проявились справжні епічні герої. Я не був на війні, але це відчуття я пережив ще на Майдані. Те, що я побачив у наших людях – вище за якісь вигоди, ідеалізм, прагматизм. Особливо мене вражає молодь, адже саме у неї я побачив ці риси. Здавалося б, в сучасному інформаційному світі з сучасними розвагами молодь могла б бути розбещеною, а вона є взірцем героїзму та гідності. Я можу їй тільки вклонитися і запам’ятати, що мій народ краще за мене. Є відчуття, наче мені дали по носу та сказали: «Не гордись, бо є кращі, мужніші, до яких тобі ще рости».

Ті хлопці, які зараз воюють на сході також роблять це не через якусь винагороду чи службовий обов’язок. Це ті самі майданівці, які з картонними щитами йшли на кулі. Українські військові починали навесні майже «голі і босі», йшли на російські танки. Дівчата ж везуть їм все потрібне, як це було на Майдані. Тоді одні кидали бруківку, а інші носили бутерброди – жінки, бабусі. У мене сльози находили на очі, коли я побачив бідну, але інтелігентну стареньку бабусю, яка принесла на Майдан два бутерброди. Вона сказала: «Візьміть, у мене більше немає, але я також хочу взяти участь». Це говорить про те, що у нас не 2-3 тисячі відчайдухів на Майдані – у нас такий народ.

Журналістика завжди віддзеркалює те, що коїться в суспільстві. Я був дуже не в захваті від наших журналістів, але вони також виявились складовою тієї молоді, яку я вважаю своїм взірцем. Серед журналістів є багато тих людей, які мені симпатичні. Але скрізь є свої виключення. Справжня українська журналістика ще попереду, адже ті, хто прокинувся, ще не можуть «давати по лапах» своїм власникам. Та молодь, що росте, зробить з наших ЗМІ справжні західні медіа. Адже на Заході не може власник каналу наказати журналісту назвати біле чорним, а чорне білим. Видання даватимуть прибутки і на їх редакційну політику не будуть впливати так нагло та цинічно. В нашій державі з’явиться справжній вільний український журналіст. Оце і буде справжня свобода слова.

Я спостерігав на Майдані і нашу нинішню владу, і можу сказати, що у нас просто не було вибору. Ще під час Помаранчевої революції виник мій песимізм – люди «створили собі кумира» з особи, яка ще нічого не зробила. Звісно, я сподівався на Ющенка, але завжди стверджував, що ніколи не треба співати лідерам осанну. В Україні обирали гетьманів, і вони мали служити громаді, а не навпаки. Це ж стосується й інтелігенції – вона завжди має бути в опозиції до влади.

Я бачив як Майдан ставив нинішню владу на коліна. І ці люди на той момент були легітимною опозицією. Якщо б лідери опозиції були нелегітимні, ми б не отримали перемогу. В результаті, ці люди прийшли до влади. Але після всього що відбулося, їм не дадуть стільки ж кредиту довіри, скільки дали Ющенкові. Навіть війна не заважатиме їх змінювати. Вийшла така ситуація, що ми скористалися тими, хто був під рукою, адже нові політики ще не з’явилися.

Та я впевнений, що в Україні з’являться нові лідери. Всі ті люди, що зараз опинились при владі, - Порошенко, Яценюк, Турчинов, Луценко, Тимошенко – це дійові особи тієї «зради», яку ми називаємо «помаранчеві». Зараз вони отримали другий шанс, і у мене відчуття, що вони наступають на ті ж граблі. Але це не може закінчитись для них добре, бо народ не вибачить їх помилки, адже вони обертаються кров’ю та стражданнями наших громадян.

Стосовно нового висвітлення старих резонансних справ, то по них після зміни влади я побачив ще більше цинізму з боку правоохоронних органів. Якщо «справа Гонгадзе» не рухалась за часів Кучми – це зрозуміло. Але коли ллються народні сльози через те, що загинули та постраждали тисячі людей, деякі залишились інвалідами, а якісь падлюки беруть хабарі та не розслідують ці справи, то я жахаюсь з їх совісті. Я маю на увазі всіх тих, від кого залежить розслідування всіх злочинів, що коїлись під час Майдану, після нього та зараз кояться в Генштабі та інших структурах, які відповідають за життя наших солдат. Я знаю, що там колосальна корупція, якою ніхто не займається. Але я впевнений, що ніщо не йде безслідно і ці люди плакатимуть гіркими слізьми.

Я бачу, що суспільство нормально сприймає нове висвітлення «справи Гонгадзе». А те, що є заангажовані люди, то так буває завжди. Переконують аргументи, а не частота подачі слів. Якщо аргументи сильні, то правда неодмінно проривається, незалежно від чиєїсь волі чи балаканини. Суспільство готове сприймати правду, і воно має знати факти. Суспільна думка складається навіть тоді, коли намагаються нею маніпулювати. Тим більше в сучасному світі, де є Інтернет, маніпулювати стає дедалі важче і скоро це стане практично неможливо, адже є альтернативні джерела інформації. Не випадково ми кажемо, що в Росії є дві партії – люди телевізору та люди Інтернету. В Україні працює та сама закономірність. І чим більше людьми намагаються маніпулювати, тим більше це викликає відторгнення.

Що ж до війни з Росією, тут я повний оптиміст. Я слідкую за геополітичною думкою всередині РФ і бачу, що ця імперія приречена. Її розпад розпочався на початку ХХ століття, цей процес продовжується і зупинити його ніхто не зможе. Путін же просто прискорює його. Від політика залежить те, як він скористається закономірностями. Процес розпаду Росії можна було зробити більш м’яким, довшим за часом та менш болючим. Незважаючи на те, що люди, які звались нашими братами, підтримують Путіна та кричать йому «Віват!», я можу їм лише поспівчувати.

У нас же є погана звичка занижувати або навпаки перебільшувати якості людини при владі, роблячи з неї генія – злого чи доброго. Щоб дістатися вершини влади, не треба знати, хто така Анна Ахматова. Але якщо людина отримала владу, це означає, що вона не повний дурень, - як ми це думали про Януковича. Що ж стосується Путіна, то, незважаючи на те, що він розвідник та далеко не дурна людина, це не значать, що він великий стратег та історична постать, яка може створити щось нове та складне. Судячи з його дій, він просто робить щось мавпяче та дуже пихате – хоче залишитись в історії, але щось геніальне та корисне вигадати не може. Геніальність в тому, щоб взяти те, що лежить на поверхні та зробити велике відкриття. Путін же просто копіює ідеї та методи, які смердять тухлятиною з минулого та позаминулого століття. І через це російський народ чекають великі біди, що мене дуже не радує. Окрім дурні, яка там є, в Росії живе багато моїх друзів, інтелігенції та добрих і симпатичних людей, яких я люблю та не бажаю зла.