Лівий поворот Кремля

Агресію Росії на Донбасі, анексію Криму переважно експерти, політики й оглядачі пов’язують з Володимиром Путіним. Певною мірою таку персоніфікацію експансіоністського курсу сусідньої країни обгрунтовано. Проте не слід забувати, що зовнішньополітичний курс визначається внутрішньою ситуацією в країні. Росія не виняток з цього правила, навпаки, вона в черговий раз його підтверджує.

Так звані нульові роки на початку поточного століття в Росії називають вигідними. Іншими словами, нафтові й газові доходи зростали, ВВП підвищувався, середній клас зростав чисельно й нарощував фінансові й ресурсний потенціал. На перший погляд, типова ліберальна модель розвитку. Одночасно, проводилася активна зовнішня політика в західному напрямку. Путін і Медведєв намагалися довести, що вони покінчили з радянською моделлю зовнішньої політики, а можливі й наявні тертя, якщо й виникають, то чого не буває між добрими друзями.

Була на цьому чистому й сонячному горизонті одна маленька хмаринка, навіть периста хмарка. Москва наполягала на своєму особливому впливі на просторі СНД. Перший подзвін пролунав після агресії проти Грузії. Розв’язана Кремлем Кавказька війна й анексія частини грузинської території завдала істотного удару по російських запевненнях у миролюбності. Розлучатися з ілюзіями завжди неприємно, от у Європі й США дійшли висновку, що не слід загострювати виниклу проблему. Усе-таки Росії немає сенсу рвати відносини із Заходом. На тому й заспокоїлися.

У європейських і заокеанських столицях не вважали за можливе зв’язати агресію проти Грузії з поступовим, але прискорюваним поворотом у російській внутрішній політиці в лівий бік. Середній клас ще продовжував зростання за інерцією, але одночасно наростало одержавлення всіх сторін життя російського суспільства.

Знищення середнього класу на основі лівого повороту пов’язане не з особливою кровожерливістю правлячого режиму й особисто Путіна. Після подій на Болотній площі й проспекті Сахарова правляча верхівка та національний лідер побачили реальну небезпеку, що походить від вільних людей поки що не пов’язаних з державою. Можна хронологічно вважати зиму 2011—2012 рр. часом докорінного перелому в російській внутрішній політиці. З цієї миті почалося повне придушення середнього класу в економіці.

Наростання авторитарних тенденцій, як і належить, супроводжувалося й супроводжується зближенням з колом людей, пов’язаних з державою. Це не лише маргінальна частина суспільства або державні службовці. Це також люди, існування яких повністю визначається державою й бюрократичним апаратом. Мілітаризація країни пов’язує працівників ВПК з розміром витрат бюджету на оборону. Точно так само, як і великі інфраструктурні проекти. Усе держава, без неї ніяк. Це виховує в людях бажання так званої стабільності. На бізнес дивляться як на щось чужорідне, а люди, які засновують свою справу, викликають заздрість, злість і бажання все відняти й поділити.

Проте така економіка довго існувати не може. Проблеми наростають, і виходом стає агресивний зовнішній курс і використання ідеології радянського зразка.

У режиму, що кульгає на ліву ногу, обов’язково мають бути вороги. Із зовнішніми проблем немає. Окрім Заходу це країни балтії, Грузія та Україна. Разом із зовнішнім потрібен і внутрішній. Його також швидко знайшли за радянськими зразками.

Власник московської «Независимой газеты» Костянтин Ремчуков у програмі «Особлива думка» в ефірі радіостанції «Эхо Москвы» навів вельми характерні приклади. «Я купив книжку хорошу, документи про боротьбу з космополітизмом 1948—1953 рік. 65 років тому. Вражаюче, там треба замінити слово «космополіт» на «п’яту колону». І ти отримуєш абсолютно, навіть не треба більше паритися, можна брати всі документи, й це полювання на відьом, викриття людей».

Наступна турбота авторитарної влади — відрізати людей від джерел інформації. Теж не треба вигадувати. Усе товариш Суслов і його посіпаки давно передбачили. «Наступна постанова про прискорене виробництво радіоприймачів, що не мають коротких хвиль, щоб громадяни не могли на коротких хвилях слухати ворожі голоси. Ця постанова — не повірите — 28 червня 1949 року ще. Треба без короткохвильового діапазону радіоприймачі «Москвич» і «Салют» виробляти. Методологія повністю схожа. Тільки тоді були радіопередавачі з короткими хвилями, зараз йдеться про обмеження в Iнтернеті».

Усе як в антиутопії Оруелла. Війна показується як мир. Агресивний курс прикривається зовнішньою миролюбністю. Відбувається розділення функцій. Путін і його найближчі чиновники говорять про прагнення відновлення миру на Донбасі, а федеральні канали продовжують антиукраїнську істерію. Замінили вислів «хунта» на «київська влада», «карателі» щодо українських бійців на «українських силовиків». Усе решта залишилося без зміни.

Напевне, Москва шукає способів якось почати переговори, але виключно на своїх умовах.

Саме цій меті служить інтерв’ю, яке дав керівник адміністрації російського президента Сергій Іванов офіційній «Российской газете».

Якщо все сказане сприймати за чисту монету, то більшого друга України не знайти вдень з вогнем. При цьому чиновник намагається представити, що в Києві є миротворці, до яких він відносить Президента Порошенка та його співробітників. «І з моїм контрагентом — главою Адміністрації президента України Борисом Євгенійовичем Ложкіним — ми спілкуємося регулярно, інколи по кілька разів на день говоримо по телефону. Кожен, звісно, виконує волю своїх керівників, але по-людськи у нас нормальний робочий контакт, діалог є. І це важливо зважаючи на те, що йде він на тлі антиросійської істерії, що захлеснула Україну». Краще б Іванов сказав про антиукраїнську істерію на федеральних каналах.

Відповідно, є в Києві й противники миру. Конкретно — прем’єр-міністр Яценюк. «Узяти, наприклад, так званий план Яценюка, будівництво стіни... Я великий прихильник Pink Floyd і одним з найкращих музичних творів минулого століття вважаю альбом The Wall, за яким знято фільм. Будівництво стіни, на мій погляд, унеможливить узагалі відновлення якихось відносин».

Уся ця риторика також створена за радянським зразком. Є в Україні прогресивні діячі, з якими Росія навіть згодна дружити за умови їхньої хорошої поведінки. На кремлівській новомові це називається «Робочим контактом». Є, відповідно, реакційні, такі, що будують стіни на кордоні для відокремлення братніх народів й тим самим «унеможливлюють узагалі відновлення якихось відносин».

Агресія на Донбасі не припиняється, туди переправляється важка техніка, російські війська й диверсійні групи, а неостання людина в адміністрації президента Путіна міркує про відновлення відносин між нашими країнами.

Ми маємо справу з типовою політикою подвійних підходів, що має не в останню чергу пропагандистське навантаження. На лицьовій стороні демонструється миролюбність, на зворотній — продовження агресії. Так завжди Радянський Союз на словах боровся за мир, а насправді брав участь прямо чи побічно в усіх локальних конфліктах на всіх континентах. Нинішні спадкоємці Країни Рад в Москві чинять так само.

Інтерв’ю Іванова розраховане не лише на дипломатів, а в першу чергу на своїх громадян. Ми в Кремлі стараємося, хочемо утихомирити Донбас, та от не завжди виходить. Наших військ там немає, хлопці взяли відпустку і своїм коштом з Мурманська й Омська поїхали захищати Новоросію. Дорогою в магазині на узбіччі шосе, знов-таки за власні кошти, прикупили новітні системи залпового вогню, артилерію, танки й іншу бронетехніку, а також снаряди й ракети до них. Про те, що такі браві відпускники є за російськими законами військовими й кримінальними злочинцями, як і їхні командири, що допустили таке самовольство, простому громадянину не повідомляють. Так воювали з дозволу сказати добровольці в Іспанії та інших країнах. І це теж елемент нового лівого курсу. З Грузією було чесніше. Тоді Тбілісі змушувала до миру регулярна російська армія. З Україною вирішили вчинити по-совєтськи, соромливо прикрившись міфічними добровольцями.

Поглиблення лівого курсу всередині й поза Росією має для господаря Кремля великі небезпеки. Внизу більшу частину народу таке життя влаштовує, поки держава їх хоч якось забезпечує, оскільки іншого вони не знали й знати не хочуть. Проте на верхніх ешелонах зріє невдоволення. Справа АФК «Система» нагадує багатьом зацікавленим особам відомий анекдот про життя за Сталіна, коли один веде потяг, а всі пасажири в ньому трясуться від страху. І найголовніше. Сам вождь або національний лідер починає смертельно боятися свого оточення, оскільки ні в кому не може бути впевнений.

Звідси сахання в усі боки. Агресію почали, а як закінчити не знають. Гайки всередині країни закручують, але розуміють, що різьблення зірветься у будь-яку мить. Усі ліві диктаторські й авторитарні режими пройшли через такі фази. Відомо, чим вони закінчили. Чим путінський режим кращий? Нічим. І доля в нього буде така сама.