Мінськ-2. Що ми отримали за рік?

На річницю підписання Мінську-2 окреслилася низка подій і заяв, які, скоріше, покликані «підвищити ставки» в грі.

•  Перше — 10 лютого так і не відбулося засідання Тристоронньої контактної групи, проте засідали підгрупи з економічних, політичних питань і питань безпеки. Напередодні представник російської сторони Борис Гризлов заявив, що взяти участь в засіданні групи не зможе.

•  Друге — 8 лютого розпочалася комплексна раптова перевірка бойової готовності збройних сил РФ. До неї були залучені війська Південного військового округу, окремі з’єднання і частини Центрального ВО, Повітряно-десантних військ і військово-транспортної авіації Повітряно-космічних сил.

•  Третє — секретар РНБО Олександр Турчинов заявив, що військові навчання Росії відбуваються безпосередньо біля східного кордону з Україною. Також на окупованих територіях Донецької і Луганської областей РФ проводить навчання так званих 1-го і 2-го армійських корпусів. За словами Турчинова, все це означає підготовку до агресивних бойових дій, що є прямою загрозою для України.

•  Четверте — наступна зустріч міністрів закордонних справ країн «нормандського формату» має відбутися у Мюнхені 13 лютого. Про це днями заявив очільника МЗС України Павло Клімкін: «Зараз ми обговорюємо годинні рамки й порядок денний. На зустрічі міністрів я маю намір також обговорити початок переговорів про деокупацію Криму».

•  П’яте — в Росії вже заявили, що 18 лютого відправлять черговий так званий гуманітарний конвой на Донбас. Нагадаємо, в 2014—2015 рр. таких «гумконвоїв» було 48.

Насправді, всі сьогоднішні події навколо мінського процесу — це наслідок дипломатичної пастки, в яку потрапила українська влада, підписавши рік тому рукою творця кланово-олігархічної системи в Україні Кучми домовленості в столиці Білорусі. Розпочавши переговори в Женеві, де були присутні американці, Україна не витримала тиск і погодилася на прямий контакт з терористами і представником Кремля (після відкритого введення російських військ на територію України). Помилка, про яку ми писали із самого початку. В результаті, Москва домоглася свого — був підписаний договір під гарантії німців і французів (без американців), який фактично звівся до того, що Україну змушують виконувати свої зобов’язання (зокрема і Захід), а Росія та її терористи на Донбасі ігнорують Мінські домовленості.

Так, Україна отримала перепочинок, зокрема, завдяки зусиллям керівника підгрупи з питань безпеки від України Євгена Марчука восени на кілька місяців обстріли фактично були припинені повністю. Однак, на сьогоднішній день обстріли поновлені і збільшилися, жертв з нашого боку в цілому стало менше, але вони є (це так Росія виконує свої зобов’язання). А головне Україна розпочала внесення змін до Конституції в частині децентралізації і особливого статусу частини Донбасу, які за словами конституціоналістів, посилюють владу Президента, створюють прецедент для особливих повноважень щодо окремої території і легалізують путінську агресію в Україні. Більш того, переговорники від України 12 лютого 2015 р. погодилися на таку конструкцію в домовленостях, коли спочатку вибори на окупованій частині Донбасу, а лише потім передача контролю над кордоном Україні.

Не до кінця зрозумілим залишається і питання модернізації Збройних сил України (це до питання — як використали час). Безумовно, їх якість покращилася врази, але чи це той рівень, який би мав бути, зокрема, щодо початку розбудови професійної армії.

Отже, що ми маємо на сьогодні від Мінську — 2? Які загрози існують, враховуючи останні події? як може розвиватися ситуація далі?

«ПОТРІБНО ТЕРМІНОВО ФОРМУВАТИ БОЙОВІ СПРОМОЖНОСТІ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ВІДПОВІДІ»

Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

— Позиція Росії є явно деструктивною — вона викликана загостренням протистояння із Заходом. Нагадаю, що протягом останніх днів пролунали серйозні заяви відносно РФ. НАТО проголосило створення стратегії стримування ХХІ століття, де опір Росії має ключове значення. А західні офіційні особи оголосили про можливе повернення до «холодної війни». Після збиття російського Су-34 турецькими ВПС, Альянс фактично вимушений демонструвати підготовку до агресії РФ. НАТО посилює і Туреччину, і країни Балтії, Центральної та Східної Європи.

Все це, звісно, сприймається Кремлем із великим роздратуванням, оскільки економічних, політичних, технологічних ресурсів для протистояння із Заходом Росія не має. Тому вона шукає асиметричні можливості та «больові точки» — Сирію, Україну, можливо, й інші ділянки, щоб здійснити вплив на Захід. Я навіть не виключаю, що в разі формування більш активної позиції Заходу відносно РФ, можуть відбутися якісь військові атаки на Донбасі.

В українському контексті російська сторона зосередилася на двох аспектах. По-перше, це відхрещення від домовленостей і намагання перекласти відповідальність на українську сторону. Другий аспект — намагання в авральному режимі посилити блок своїх союзників в Європі, в тому числі, НАТО. Зверну увагу на приїзд 17 лютого до Росії угорського прем’єра Віктора Орбана. Також Росія співпрацює і з Італією, яка в обхід санкцій продає росіянам легку бронетехніку. Подібні випадки використовуються Росією. За останні кілька місяців лунали негативні заяви і з боку президента Франції Франсуа Олланда про переговори з Путіним після атак терористів у Парижі. Синхронно з ним міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр припустив повернення РФ до складу G8, якщо вона співпрацюватиме в питанні Сирії.

Поява таких думок — це відлуння дій російських спецслужб, дипломатії, усіх проросійських агентів впливу на території Європи, щоб розхитати ситуацію. Окрім цього, РФ передала Білорусії 4 дивізіони ЗРК С-300 — це слід вписати у контекст військових навчань у цій країні — біля кордонів з Україною. Це намагання зробити Білорусь чіткою воєнною союзницею у боротьбі із західним світом. Але питання створення там російської воєнної бази та готовності цієї держави стати плацдармом для атаки досі залишається відкритим.

Для нас це урок терміново формувати бойові спроможності та асиметричні можливості для самостійної військової відповіді. Це Сили спецоперацій (які втілюються в життя) та створення ракетної техніки. Щодо останнього, то нещодавно було затверджено державне оборонне замовлення, до якого потрапила ракетна тематика. Але все відбувається повільно, тому ми втрачаємо території та людські життя мобілізованих, які вимушені спиратися лише на власний патріотизм.

Показовим є нещодавній скандал із військовими 53-ї бригади на полігоні «Широкий лан» на Миколаївщині. Він підтверджує нашу критику і розрахунки на те, що Україні потрібна професійна армія. Сподіваюсь, долучення НАТО до процесу оборонної реформи, про що Президент домовився в грудні, зробить свою справу і українська влада проголосить курс на професійне військо. Без цього революційних змін у реформуванні ЗСУ не відбудеться.

«УКРАЇНА НЕ МОЖЕ ВИКОНУВАТИ МІНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ, ОСКІЛЬКИ РОСІЯ НЕ ВИКОНУЄ СВОЇХ БАЗОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Інституту світової політики:

— Мінські домовленості були вимушеним кроком, на яке пішло українське керівництво через масштабну російську агресію, зовнішній тиск та обмежені ресурси України. Впевнений, що воно неодноразово пожалкувало через такий переговорний формат, але шукає собі пояснення лише в тому, що тодішні умови іншої моделі призупинення російської агресії не мали. Ті сподівання, які покладалися українською владою та іноземними акторами, не справдилися — російські плани та інтенсивність агресії не змінилася. Мінські домовленості, які носять безпрецедентний характер не виконуються Росією. А в односторонньому порядку виконувати вимоги цих домовленостей Україна не може, оскільки це державне самогубство.

Україна, підписуючи документи у Мінську, прагнула за час затишшя мобілізуватися до початку подальших атак РФ, знайти інструменти подальшого тиску на РФ та зберегти єдність західних партнерів у цьому питанні. На жаль, в цьому плані мої оцінки дещо песимістичні. Хоча Україні і вдавалося в авральному режимі реформувати ЗСУ, ми досі чуємо про проблеми із корупцією і забезпеченням військових. Влада має розуміти, що вона більше немає такого ресурсу як час — історія не пробачить їй жодної згаяної хвилини.

Що ж до тиску Заходу на Росію, то це завдання частково вдалося виконати — наші головні союзники на нашому боці, санкції збережені. Проте нас може не влаштовувати ні тиск на РФ, ні сепаратні переговори із агресором. Незрозуміла західна легковірність, що Росія слабка, але саме Захід шукає із нею компроміси.

Україна не може виконувати домовленості, підписані рік тому, оскільки Росія не виконує своїх базових зобов’язань. Донбас переповнено російськими найманцями, регулярними військами, зброєю. А до кордону, який нині взято під контроль РФ, не мають доступу представники ОБСЄ. З боку Заходу не лунають заклики до Росії припинити наповнювати регіон військовими. Проблема в тому, що ми переживаємо період непорозуміння: наші партнери не розуміють, чого ми хотіли і чого хочемо. Наприклад, у Німеччині неголосування за конституційні зміни сприймають як відхід України від домовленостей. Причина в тому, що вони не розуміють нашу позицію. Українська сторона погано доносила свої аргументи до паризької зустрічі у нормандському форматі 1 жовтня 2015 року й після неї, або наші партнери їх не чули. Україні, починаючи з вересня, потрібно було говорити з усіх інформаційних майданчиків про порушення Росії та принципові позиції, які повинна враховувати світова спільнота в діалозі з РФ

Очевидно, що за рік після Мінська-2 позиції України дещо послабились. Це сталося і через зміну міжнародної кон’юнктури не на користь нашої держави. В США вся увага прикута до президентських перегонів, де мова в основному ведеться про «ІДІЛ». Європа сфокусована на вирішенні проблеми біженців. Це не означає, що на Заході ігнорують питання російської агресії, і значення України не зменшилося. Ще не пізно відіграти та відстояти позицію України в дипломатичному вимірі.