«Мусить бути специфічно український процес»

Павел Жачек консультував Люстраційний комітет в Україні під час розробки ухваленого у Верховій Раді 16 вересня Закону «Про очищення влади», приймав працівників комітету з навчально-консультативним візитом у Празі. На запрошення польсько-українського фонду «Відкритий діалог» побував у переддень прийняття закону в Києві, де нам вдалося поговорити із доктором Жачеком про перспективи люстрації в Україні.

— В Україні на сьогодні склалася ситуація, коли ми маємо провести вже дві люстрації — посткомуністичну і після режиму Януковича. Чи не запізно робити ту першу, чи навпаки, без неї не обійтися?

— Це специфіка України. У Чехословаччині, Польщі, Румунії, Східній Німеччині, де відбувся процес люстрації, вона стосувалася лише решток комуністичного правління та процесу очищення від його наслідків. Окрім того, зауважу, що існує сильний вплив Росії. Показово, що в Чехії люстраційне право було ухвалено лише тоді, коли Радянська армія вийшла з Чехословаччини. Це сталося у червні 1991 року, а перше люстраційне розпорядження вийшло в жовтні.  Головною метою того права, яке було прийнято в Чехії, стало забезпечення новоствореної демократичної системи перед загрозою впливів минулого, інфільтрації колишніх таємних співробітників спецслужб, номенклатури та їхніх впливів.

Для України немає простих рішень: політики з посткомуністичної України постійно були загрозою або для повернення комуністичного режиму, або для повернення країни до Росії. А в Україні так було де-факто аж по сьогоднішній день. Ця дискусія, як зробити це разом, як зупинити вплив цих структур, відбувається з 1991 року. Це мусить бути специфічно український процес, бо ситуацію в країнах Балтії, Чехії, Польщі та інших державах, які раніше пройшли через систематичні зміни, не можна порівняти з тим, що є у вас.

— Наскільки різниться процес люстрації у країнах, котрі її провели? Чий досвід люстрації виявився найкращим?

— У Чехії люстрація полягала в буквальному очищенні апарату влади — міністрів, віце-міністрів, ректорів вузів, керівництва силових служб та відомств (оборони, МВС, спецслужб) — від ступеня полковника і вище. Навіть якщо хтось був студентом спеціалізованого дипломатичного вузу в Москві (а він не міг не бути під ковпаком КДБ) чи на території СРСР більш ніж три тижні, то не міг мати посаду на державній службі. Не стосувалася чеська люстрація звичайних працівників цивільних служб, а лише керівників державних чи громадських закладів — від шефів відділів та вище, як то керівництва Національного банку чи факультетів університетів.

У Чехії вимагали заповнити люстраційну декларацію, складену МВС, і міністерство її перевіряло, натомість існувало щось на зразок власного свідчення для тих, хто хотів отримати керівну посаду, так зване свідчення свідомості, в якому людина писала: не була сексотом, не була представником номенклатури, не була працівником спецслужб Чехословаччини.

У Німеччині відбувалося інакше — було створено Інститут Гаука, котрий збирає та досліджує архіви спецслужб колишньої НРД. Цей інститут здійснює дослідження та перевірки на замовлення державної інституції щодо співпраці конкретної людини зі спецслужбами. Натомість були також курйозні випадки, коли, приміром, на початку 1990-х мер Берліна звернувся в інститут із проханням перевірити всіх працівників мерії, включно з прибиральницями. Йшлося, передусім, про співпрацю зі Штазі.

— У Польщі в Інституті національної пам’яті історичне начало поєднано із прокурорським. Наскільки це обґрунтовано?

— На мою думку, належало б це розділити. Я особисто хотів би, щоб Український інститут національної пам’яті займався передусім історичними проблемами і саме таким чином підтримував українське суспільство. Через проекти, усвідомлення та пояснення, що є суто історичною роботою — чим був комунізм, які його сьогоднішні впливи на теперішню ситуацію. Показував, як КДБ працював проти української держави всі ті роки.

Проте це не найголовніше. А головним є забезпечення надходження архівних матеріалів з усіх різноманітних структур до інституції, яка їх упорядковує й здійснює люстрацією. Не до приватної установи, а власне державної, але така установа не може бути політичною, як на сьогодні це існує в Україні, — щоб архіви СБУ до 1991 року під час люстрації перевести до спеціально створеної з цією метою організації. Дійсно, це ключова умова для успішної реалізації процесу люстрації. Треба створити також відповідну антикорупційну систему, оскільки нинішня люстраційна ініціатива не дозволяє вповні здійснити прозорість процесу перевірки.

— «Успішної» реалізації — це також означає не зачепити невинних? Яких ще умови необхідно дотримуватися?

— Наразі ми не знаємо, як це право в Україні буде до кінця зорганізовано. Чи стосуватиметься всіх працівників держапарату, чи лише керівництва і шефів департаментів, але що відомо, то це те, що в жодній країні Європи чи США неможливо, щоб особа, замішана в злочинах чи корупційних практиках або ж яка була задіяна в антидемократичних акціях, посідала якусь керівну посаду. Кожна держава в Європі захищена перед такими випадками відповідним механізмом.

І це, власне, питання, чи можна взагалі допустити до того, щоб на держслужбі працювали особи, які свого часу порушували права людини, виступали проти співгромадян. Треба поставити собі питання, чи ці люди можуть, і якою мірою, бути елементом нового демократичного порядку. І якщо держава вирішить, що такі особи не можуть займати публічні посади, то належить сконструювати право так, щоб ці люди не відчували себе переслідуваними й упослідженими. Щоб забезпечити їй можливість шляху до скасування негативної люстраційної оцінки. Найкраще, щоб для цього був створений окремий люстраційний суд. Так як це було зроблено у Польщі.

— В Україні дещо побоюються слова «люстрація». Як переконати суспільство, що вона є потрібною?

— Це пояснюється питаннями відповідної назви. Не лише в українському суспільстві, а й у інших державах, які пройшли через цей процес, слово «люстрація» викликає білу гарячку. Тому, можливо, варто замінити це слово тою ж «верифікацією», чи «перевіркою». У Чехії люстраційний закон не зветься офіційно і юридично так, а його назва звучить: «Про умови прийому на керівні посади в апараті держави». І в цьому напрямі варто рухатися, щоб уникнути контроверсійного слова, переконати суспільство, що люстрація — це звичайна перевірка кандидатів на публічні посади, що це є необхідним.

Такий закон можна також підігнати під національну безпеку. Тому що держава має себе захищати перед впливом інших держав, передусім Росії; відомо ж, що чиновники часів Януковича мали тісні зв’язки з Росією. Суспільство можна переконувати також тими аргументами, що держава потребує нової демократичної системи з новими людьми, яким може довіритися. І саме суспільство має довіряти цим людям. Через процес очищення влади також зростає кредит довіри суспільства до неї.

Вам потрібен закон, якій дозволить ефективно працювати, а не домовлятися й дискутувати. Не може бути в люстраційній установі «конкуренції» чи дискусії між старими та новими людьми, між комуністами та чиновниками часів Януковича, висловлювання різних точок зору замість зміни системи.

— Чи бачите ви в Україні людей, організації, які готові провести цей процес?

— Люди знайдуться, треба лише створити добре правове підґрунтя. Закон потребує поправок, має бути добре право, бо таке право в Україні конче необхідне. Інакше не буде майбутнього — неможливо, не відрізавши рештки впливів попереднього режиму, будувати щось нове. Йдеться про захист демократичних структур держави.

Промоутером цього процесу має бути знана й порядна особа, котра має загальну суспільну довіру і не забруднена корупцією. І така власне людина може довести до створення відповідної інституції, комісії. Ця комісія, інститут чи якась інша установа мусять працювати з усіма держустановами — міністерствами, СБУ, і добре було би, щоб комісія була поза структурою СБУ.

Приміром, Естонія, яка також побоюється впливів Росії, агентів КДБ, була у досить важкій ситуації в 1991 році, коли архіви спецслужб майже повністю були вивезені в Москву. Країна залишилася без усвідомлення того, хто є агентом, а хто ні — не було даних. І навіть в тих умовах вдалося створити люстраційну комісію, котра довела цей процес до завершення. Тому людей, які би цим займалися, треба шукати і знайти. В кожній державі такі є.

— З ким в Україні ви ще маєте контакти?

— Із Андрієм Когутом (Центр досліджень визвольного руху), Володимиром В’ятровичем (УІНП), а партнером моїх приїздів в Україну є Чеський центр у Києві.