Ми самі собі вороги. Собі і своїй свободі

До цього часу ситуація в нашій країні і в Європі описується з точки зору відхилення від демократичної норми, а не як новий суспільно-політичний устрій зі своєю нормативністю і системою цінностей. Визнати цю трансформацію важко не лише росіянам, але і європейцям під час оцінки подій в Росії, Угорщині, Білорусії, а тепер вже і в Грузії. В Україні це доки не так.

Якщо прибічники демократії і люди, які вважають себе опозиціонерами (незалежно від політичної орієнтації), визнають це, то принципово зміниться їхня самоідентифікація: вони вимушені будуть, нарешті, усвідомити, що є частиною системи владарювання і управління, по-своєму їй служать і допомагають.

Не можуть це визнати й аналітики, політологи, політтехнологи, культурологи та інші, що вголос і письмово розмірковують про долі країни і світу. Багато в чому це пояснюється тим, що їхнє колишнє знання повністю знеціниться на зовнішньому ринку, де фундаментальні дослідження становлення неототалітаризму не потрібні. Там потрібно інше — керівництво з лобізму, знання ходів-виходів і подробиць міжкланових стосунків у правлячій еліті. Без цього не розібратися, перш за все в перспективах економічного розвитку Росії і ведення з нею бізнесу. І, звичайно, в тому, чого можна чекати від неї в зовнішній політиці. Щоправда зазвичай все це знання — результат міфотворчості, але саме воно купуватиметься.

Втім, останні дії держдепартаменту США, що згортає програму грантів для колишнього СРСР, показують, що держзакупівлі подібного знання закінчилися. Тепер вже точно можна сказати, що інтерес до Росії з боку Держдепартаменту США є агітпропівською вигадкою.

Визнати якісне оновлення суспільно-політичного устрою Росії інтелектуали не можуть ще й тому, що і внутрішній ринок вимагає від них зовсім іншого — постійних обіцянок про швидке падіння режиму, який, насправді, з кожним днем набирає силу. Мислячому очерету хочеться чути заколисуючі розповіді про те, що він ще чогось вартий у цій країні. І при цьому може нічого не робити: все влаштується саме собою.

Згадуються прогнози довоєнної емігрантської і західної демократичної преси. Осиковий кілок вам, більшовики! Ленін не протримається і року. Протиріччя між більшовиками після смерті Леніна вже за декілька місяців призведуть до краху радянської влади. Сталін зруйнував сільське господарство — восени його змете всенародне повстання. Змова, розкрита на московських процесах, свідчить про крайню слабкість сталінського режиму, якому залишилося не більше року. Гітлера чекає неминучий економічний крах. Гітлер подавиться Судетами.

Після того, як Гітлер і Сталін почали Другу світову війну, разом напавши на Польщу і поділивши її територію, прогнози стихли.

Що має статися, аби стихли прогнози людей, які згубили у 90-ті роки демократію в Росії (Сатаров, Нємцов, Касьянов, Кудрін тощо), які в кожній перемозі режиму бачать ознаки його краху протягом найближчих двох тижнів? Вони не в змозі замислитися, що недавнє визнання Путіна найвпливовішим політиком у світі свідчить про світову кризу цінностей, від якої, зазвичай, виграють сили, ворожі демократії.

Відмова від нового знання про нову дійсність перетворює людей на об’єкт маніпуляцій, змушує робити помилковий вибір, веде до розчарування в будь-якій суспільній рефлексії і діяльності. Так, зараз головне питання, яка саме модель ляже в основу нового устрою — сталінська чи брежнєвська, педократична чи геронтократична, вертикальна чи заснована на горизонтальних зв’язках усередині еліти. Чи піде влада шляхом постійного перетрушування й оновлення правлячої еліти (а значить, і переділу власності) або ж дозволить їй зміцнюватися і самовідновлюватися.

Очевидно, що друга модель і людяніша, і перспективніша. Але очевидно й інше. При такому розумінні нинішнього стану справ (теперішнього моменту, порядку денного) сталіністами слід визнати Навального, Нємцова, всіх борців із корупцією, партією шахраїв і злодіїв, депутатами і чиновниками. І вся надія демократії — на Валентину Матвієнко, яка закликає зберегти чиновництво як клас.

Поки застосування терміну «застій» як синоніма брежнєвського часу при описі путінської моделі — спотворення дійсності з точністю до навпаки. Путінський режим — неототалітаризм на стадії становлення, брежнєвський — пізній тоталітаризм. Тому путінський режим порівнюваний із динамічним і мінливим сталінським часом, а не зі стабільним брежнєвським. Динамічність і стабільність характеризують, перш за все, стан еліти, що постійно оновлювалася до Брежнева, при якому раніше переслідувані горизонтальні зв’язки усередині еліти стали таким же елементом управління, як і апаратна вертикаль. Влада Путіна сьогодні параноїдально вертикальна і виключає будь-які домовленості, компроміси, зобов’язання з боку влади.

Але і брежнєвський час можна називати застоєм виключно з точки зору оновлення еліт. СРСР 1982 року — зовсім інша країна у порівнянні з роком 1964-м. Головний підсумок — поява небитого, неляканого, упевненого в своєму статусі шару апаратників та інтелектуалів. Вони й поховали радянський тоталітаризм.

Соціологічні опитування  Левада-Центру показують, що у населення склався запит на стабільність і впевненість у своєму соціальному стані. Суспільство шукає свободи і спокою, розуміючи їх по-своєму. А путінський режим, еволюціонуючи за колишніми схемами російського і німецького тоталітаризму, нічого цього запропонувати не може. Зокрема і того, що аж до вторгнення до Афганістану гарантував режим брежнєвський — миру не лише усередині країни.

Але це головне протиріччя путінського режиму не фіксується інтелектуальною елітою, хоча це і є його реальне слабке місце. Проте здолати стереотипи політичної свідомості російська інтелігенція не в змозі. Вона до цього часу упевнена, що її протестні акції і справді лякають владу і роблять її слабшою.

Тупа вербальна агресія — все, на що здатна прогресивна громадськість, яка в цих проявах гірша за владу. Оскільки видає за протистояння їй, тоді як лише зміцнює її. Опора влади — ницість у всіх її проявах. І перш за все опозиційних. Головним замовником, виконавцем і зискоотримувачем чергового циклічного повороту на 360 градусів, що призвів до виникнення в Росії неототалітаризму, який поширюється вже не лише на пострадянському просторі, але і в Європі, є російська інтелігенція. Абсолютно байдужа до того, що відбувається в країнах, які входили до СРСР, така, що не намагається розібратися в суті процесів, що йдуть там, налагодити зв’язки з громадськістю «через голови урядів».

Фундаментальне, принципово важливе в русі Росії до демократії — відмова від статусу наддержави, однобічне роззброєння та інтернаціоналізація енергетичних ресурсів. Без визнання цих принципів ніхто не може іменуватися опозиціонером та прибічником демократії. Без цього будь-хто залишається співучасником влади в побудові неототалітарного суспільства, що критикує її окремі недоліки.

При всій повазі до класиків тоталітаризмознавства треба визнати, що один розумовий крок вони зробити не наважувалися. Для них завжди головною дійовою особою була влада і політики-лідери, а встановлення тоталітарного ладу вони розглядали, попри все, як насильство. І сутність цього режиму бачили в терорі і насильстві.

При дослідженні неототалітаризму на перший план виходить Великий Позитив — неототалітарний консенсус і роль усіх, включаючи радикально опозиційні, суспільних сил у встановленні нового ладу.

Однією із сторін цього ладу є поширення соціальної наркоманії — так званих малих справ. Це добродійність, розвиток самоврядування, регіональної і локальної суспільної діяльності, яка, на думку багатьох, призведе до того, що розвиток країни піде «повільно і глибоко».

Не піде. І не в тому річ, що завжди і в усьому починати треба не з малого, а з головного. І не в історичному досвіді, що показує, що до цього часу всі зміни в Росії відбувалися під зовнішнім впливом і в результаті руху в правлячій еліті, а не в так званому суспільстві, якого немає (як немає і держави). Вся річ у тім, що малі справи називаються так тому, що вимірюються відносно чогось більшого. А в Росії більше під забороною. Тобто малі справи — не свідомий вибір людини, яка вільна визначати рівень і масштаби своєї діяльності, а наслідок приниження і підпорядкування насильству і свавіллю.

У Росії малі справи — доля людини, що примирилася з обмеженням свободи, табірна самодіяльність, загонова самоврядність, самоконвоювання, якими б благородними порухами вони не пояснювалися і які б результати не приносили. Вільних людей, вільного суспільства, вільної нації, вільної держави вони не створять ніколи, оскільки — цього ніхто не хоче визнавати — несумісні з відчуттям людської і громадянської гідності. Результатом завжди буде презирство до самого себе.

У масштабах управління країною влада, очевидно, повинна сприяти залученню все більшого числа людей в малі справи, але при цьому буде вимушена підсилювати контроль над ними. Кордон дозволеного тут очевидний. Громадянам дозволяється робити за державу її роботу, але вони не сміють здійснювати хоча б якісь узагальнення, виводити проблеми на рівень політичного обговорення. Більше того, новий закон про партії може розглядатися як спроба перетворити політику на якусь сукупність малих справ, підсилюючи монополію влади на будь-яку генералізацію і концептуалізацію. Тоді і в політиці опиняться люди з малим честолюбством і малою самоповагою, які владі й потрібний.

Окрім «малих справ», у російської інтелігенції завжди була ще одна ілюзія — надії на молодь. Проте серед тих, кого можна назвати лідерами модернізації в різних країнах, молодих людей не було і немає. У Росії ж намагаються ототожнити модернізацію і педократію (див. «Вехи»). І це одна з ознак того, що не модернізація це, а фуфло.

Поняття «покоління» в демографії одне, а в суспільно-політичному житті інше. І ті, кого зазвичай вважають середнім і старшим поколінням, політично молодші і перспективніші путінської комсомолії. Хто пошився в дурні — так це не люди середнього і старшого поколінь, які пережили радянську владу і з цікавістю поглядають на потуги влади нинішньої їй уподібнитися. У них є те, що вони зробили, і буде те, що ще зроблять. Їх ніхто не обманював і не кидав на «з’їзді переможців». Ось «переможців» кидають. Кинули молодих і завзятих, яким у новій (а вона буде новою) політичній системі місця не буде, що б їм не обіцяли останніх років десять.

То що ж? Треба залишатися над сутичкою? І це не вийде. Треба вчитися бути в меншості, не приймаючи її за вибраність або, навпаки, неповноцінність.

Жодного «над сутичкою» в Росії немає, не було і немає, бо немає сутички. Немає і ніколи не було сил, свідомо прагнучих до якісного оновлення нації, а не до влади тієї ж природи, що була і є. Нинішня ситуація нова тим, що розвивається в межах масової культури і комунікаційної революції, що виявилася зовсім не демократичною. Влада і опозиція рівно тоталітарні і відсівають людей на рівні мовного фільтру, за принципом використання ними вербальних кліше, які заміняють ідеологію.

Особистісна стратегія в такому разі зводиться до діяльності для суспільства поза суспільством.

Треба зрозуміти й усвідомити (тобто зрозуміти зі всіма причинами і наслідками) дуже просту річ: немає найменшого практичного сенсу гадати, чим іще здивує влада. І ще менше сенсу в тому, аби оцінювати її за абсолютно чужими для неї критеріями. Влада ця на всіх рівнях робитиме те, що захоче, з ким захоче. Будь-яким вибраним нею способом. Ні правових, ні моральних обмежень у неї немає, вплинути на неї неможливо. Домовитися з нею немислимо. Передбачити її дії легко і просто, але ці прогнози ніяк не можуть сприяти виживанню.

Найбільш пусте і безглузде — обурення і викриття, які замінюють аналіз дій влади. Тим більше що влада розумна, хитра, винахідлива і маніпулює викривачами, обертаючи їхні дії на свою користь. Ще безглуздіше — намагатися сподобатися владі, це лише викличе у неї підозри.

Усвідомлення всього цього дарує людині неосяжну свободу. Вона не повинна більше ні викривати, ні пристосовуватися. Щохвилини вона може бути роздавлена, принижена, втратити близьких і майно, як би вона не поводилася і що б не робила. Правил, угод, зобов’язань немає. Це і є справжня свобода — за хвилину до невідворотної загибелі, фізичної або соціальної — і хвилина ця може тривати все життя.

Опозиція нинішньої російської влади може бути лише ідеалістично-гуманітарною. Вона може спиратися не на тих, хто хоче жити краще, а на тих, хто хоче бути кращим, жити по-іншому

Нова пісня Юрія Шевчука про свободу — це пісня про новий час і про нове усвідомлення свободи. «Нет, не могу, прости, в мертвую жизнь врасти».

«Мы ждем перемен» у минулому. Пасивно чекаємо, коли щось зміниться. Шевчук про інше — про досвід свободи, про зміни не зовнішні. Це глибше і серйозніше. Його доки не чують. Всі чекають змін, самі не міняючись.

Шевчук не про ворога зовнішнього. Влада не ворог, а лише частина довкілля, як і ми самі. Ми самі собі вороги. Собі і своїй свободі. Ось про це Шевчук. І це не мейнстрім — це на крок попереду свого часу. Для старших людей не втрачено нічого. Але наступні покоління — це найбільша проблема. Їхня соціалізація відбувається зовсім в інших умовах.

Чим головою об стінку битися, краще про це подумати.