«Розриті могили» нашої землі

«Землі козацької краса у ляха в’яне» писав Тарас Шевченко. І по цей день слова Кобзаря актуальні, адже знаємо, що нині на сході України стогне понівечене тіло української землі, тільки вже не від ляха, а того, хто називав себе «братом». Побиті «Градами» трактори, загиблі на полях (що з житніх перетворилися на заміновані) хлібороби. Тікають зі своєї землі трударі або залишаються на її «розритих могилах». Схиляють голови на власних господарствах фермери від снарядів. Не хотів один професор-агроном полишати Пєски в серпні минулого року. Попросив автомат у «Дніпро-1», щоб у випадку чого захищати власну оселю. Так і загинув на власному городі від ворожої міни.

Ще на початку війни один сватівський фермер сказав: «Сіяти будемо ми, а хто збиратиме?». Тоді російські війська впритул наблизилися до кордонів сходу, а Крим вже був анексований. Комусь зовсім не хотілося працювати. Зла сила прийшла з Росії, щоб винищити, розтоптати, пограбувати. Так і сталося. Один із фермерів Станиці Луганської з російським прізвищем принципово відстоював свою патріотичну позицію. Він годував українських військових, всіляко підтримував боротьбу з окупантом. Зрештою Андреєв потрапив до полону торік, де пробув понад вісім місяців. Вижив, не скорився. Той, хто не лише обробляв рідну землю та ще й захищав її, вийшов з полону з вагою 45 кг і твердим, незламним духом. В час, коли інженери, лікарі, вчителі, бізнесмени стали військовими і продемонстрували взірець героїзму, ті, хто плекав землю, хто з 4-ї ранку дихав її прохолодою, а в спекотний день покривав потом, стали за комбайни — поколіннями вшиті в нашу кров беззубі «танки». А хтось і долучився до гармати, як агроном Юрій Фоменко, що захищав свою землю і ділом, і словом, описуючи весь біль війни на наших степових горизонтах.

«Є фермери, які мають або всі, або частину своїх земельних наділів між лініями оборони, тобто в буферній зоні, — говорить агроном, воїн-хлібороб Юрій Фоменко. — Багато з них бояться називати свої прізвища назагал, адже ситуація там занадто складна і небезпечна. Нещодавно спілкувався з фермером, у якого земля саме в цій зоні, і що буде завтра, чи будемо наступати ми, чи бойовики — ніхто не знає. Він виявився заручником. У нього двоє робітників підірвалося на мінах. Три трактори розбито. Ще три трактористи поранені. А у мене, наприклад, бронетехніка вся ціла. Тобто уявіть вразливість мирних машин, мирних людей, мирної праці під час війни. Ми — солдати — інколи самі сідали за трактори, тому що звичайні трактористи бояться за своє життя. Дехто накликав на себе і на своїх земляків страшну біду».

Ті, що залишилися наразі на прифронтових територіях, фактично перебуваючи між двох вогнів, потрапили в надскладне становище. Це торкається не лише звичайних місцевих людей, будинки багатьох з яких буквально розтрощено. Під постійними обстрілами, регулярно зазнаючи втрат, знаходяться фермери. «Землю з собою не забереш», — говорить один із тих, хто на собі відчуває всі біди господаря під час війни, Вадим Капля. Його господарство розміщене на звільненій території біля окупованої Горлівки. Ще на початку 1990-х він один із перших вивісив український прапор на своєму господарстві. Через 23 роки за свою патріотичну позицію, коли прийшла на його землю біда, поплатився. В Україну прийшов злодій. Хтось чи то по своїй наївності, чи то від недалекості чекав на цього злодія і навіть всіляко допомагав йому. Результат відомий — випалена земля. Тепер, як каже сам Капля, ці бажаючі приходу Росії примовкли, як сірі миші, хоч їх, на відміну від нього, ніхто не пограбував. У нього також підривалися робітники на полях. «Коли приїхало МНС, то це якось нас заспокоїло, — каже Вадим Капля, — пройдуться, розмінують. Але я знаю, що це лише психологічний фактор. Уявіть собі, що лише нещодавно офіційно закінчили розмінування колишньої Югославії. Що вже казати про нас».

Та нелегко живеться фермерам не в зоні розмежування не лише від самого факту руйнації і втрат, а ще й тому, що зовсім не існує політики держави щодо підтримки підприємств на цій території. Держава ніяк не піклується про тих, хто не просто все втратив, а бажає надалі продовжувати працювати, робить усе, щоб ця земля жила і була наша. На знищену техніку ніяк не розповсюджується страховка. Кредитні установи не мають жодної лінії лояльності (так званих кредитних канікул) для них і продовжують нараховувати борги й відсотки, буквально заганяючи фермерів в глухий кут. Те ж торкається і податкової, яка так само нон-стоп нараховує податки. На втрати техніки, врожаю і навіть людей ніхто не зважає. Наче хтось свідомо не бажає простягнути руку допомоги власним громадянам, українським господарствам, на яких століттями трималась Україна. Невдячні ми до своїх громадян, невдячні й до своєї землі, наче це вона нам зобов’язана своєю родючістю, наче не кров підірваних на мінах хліборобів просякла її.

«Окупована Горлівка наразі голодує, — додає фермер з-під Горлівки Вадим Капля, — і вони всіляко їздять до українського Артемівська, щоб щось купити поїсти. Люди потихеньку прозрівають, і впевнений, настане час, коли ті з них, хто чекав на Росію, одумається. Визнати це вголос їм, можливо, не дозволяє слабкість. Погодьтеся — не всім вистачить сили визнати, що ти був неправий».

«На жаль, на сьогоднішній день немає жодних державних програм із допомоги фермерам на прифронтових територіях і лінії розмежування, — коментує «Дню» економіст Віталій Скоцик. — Ми самі постійно їздимо в Луганську і Донецьку області, вивчаючи їхні проблеми. Мало того, що ставлення до цих виробників нічим не відрізняється від інших регіонів, які не постраждали від війни, сьогодні державний аграрний фонд, комерційні банки не працюють в тих регіонах. Більше того, у фермерів на прифронтовій території немає тих інструментів, які є у аграріїв на мирних землях. Є й інші проблеми. Багато полів закидані боєприпасами, частково заміновані. Фермери шукають рішення, як їх розмінувати, адже є поля, які не зібрані ще з минулого року. Були випадки, коли люди були поранені, а техніка пошкоджена. Ці люди перебувають в дуже некомфортному стані. Вислів у аграріїв сходу України наразі такий: всі з регіону повтікали — банкіри, торговці, а залишилися одні аграрії. Тобто ті люди, які з собою землю не заберуть, корів не повезуть. Дитячі садочки, школи ніхто, крім них, там не підтримує. А фактично регіони на Луганщині і Донеччині наразі тримаються на роботі фермерських господарств, хоч їм дуже і дуже нелегко. Ускладнення ще було минулого року, в тому, що там національні трейдери не працювали, а з’явилися кишенькові компанії, які під приводом того, що треба зібрати зерно на корабель, а потім розрахувалися, фактично зібрали зерно і не розрахувалися».